Поезії Ірини Іванченко – поза часом

Нещодавно у Київському будинку вчених у затишній теплій атмосфері Білої вітальні відбувся дивовижний вечір поезії і музики яскравої української поетеси Іри́ниІва́нченко, фортепіанного дуету KievPianoDuo таюного київського Моцарта Данила Корецького. Це було справжнє свято для шанувальників цих жанрів – друзів, знайомих, колег по перу. Щирі, проникливі, багатогранні вірші пані Ірини перегукувалися з творами у виконанні неперевершеного дуету KievPianoDuo–лауреатів міжнародних конкурсів Олександри Зайцевої і Дмитра Таванця, а чарівна скрипка в руках Данила Корецького ще більше наблизила слухачів до магії високого мистецтва.
Цікаво було послухати вірші у виконанні дуету талановитої авторки та захопленого непересічного читача Євгенія Черняхівського. За словами пані Ірини – це було давнішньою її мрією – читати вірші разом з паном Євгеном, а мрії, якщо вірити, збуваються. У чоловічому прочитанні «Сентябрь» заграв зовсім іншими – земними мудрими – фарбами…

Ірина Іванченко
Поет, журналіст, народилася і живе в Києві.
Головний редактор кількох «товстих» журналів, присвячених питанням права.
Вірші публікувалися в журналах, альманахах, антологіях України, Росії, Німеччини, Бельгії.
Автор п’яти збірок поезій:
Член Національної спілки письменників України. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Миколи Ушакова (за книгу «Без сумнівів», 2010), Міжнародної премії імені Андрія та Арсенія Тарковських (за книгу «Спокуса Місто випрати», 2012). Переможець Всесвітнього поетичного конкурсу «Емігрантська ліра– 2013» у номінації «Незалишена країна» (Бельгія, Франція, 2013).

«…И что вся эта жизнь, весь этот джаз?.. –
искусство вперемешку с искушеньем…
Осенний ускользающий пейзаж
теплей стократ и столь же совершенней».

Слухаючи поезії Ірини Іванченко розумієш, що вони – поза часом. Це роботи досконалі, завершені, глибоко змістовні, тематично різноманітні. У лірично-інтелектуальних поезіях спогади дитинства, юність, материнство, людські стосунки. Цікавим є спостереження щодо особливого ставлення поетеси до рідного міста: так, якзнає Київ з його вулицями, річками, потічками, закапелками поетеса Ірина Іванченко, знають тільки ті, хто безмежно його любить і береже.Із неприхованим задоволенням поетеса досліджує місто як живий організм, наділяє його великою духовною силою.

«Этот Город надолго,
как вирус, на вид безобидный,
поселился во мне, закрепился,
и дышит, и множится…»

Після останніх трагічних подій, що сталися в Україні,у віршах соціальної тематики читаємо рядки, пронизаніболем і тривогою:

ГОЛОСИ
…і де він, де подівся, клятий,
від хати – ключ?..
Я маю речі позбирати
нашвидкуруч.
Залишу все, що мала вранці,
що мало бути, що мине.
Як гімн усіх евакуацій:
«Мій Боже, не полиш мене…»
…не втікачі, не перебіжчики –
хіба втекти від тих боїв
нам, тимчасово переміщеним
у часі й просторі своїм.
В таку місцевість переміщені,
де ані кревних, ні чужих,
але назавше перемішані
у купі мертвих і живих.
Яка ж вона – безпечна відстань
від небуття до укриття?
Не втікачі, це тільки відступ
від правил мирного життя.
…пішов, у чому був.
Похідний
рюкзак – і той не взяв.
У бій
пішов. Що конче необхідне –
мій первісток несе в собі.
Іде на зойки світанкові,
і кличуть маки із трави,
як діти змішаної крові,
ще не причетні до крові.
Серпень 2014
* * *
Так часто дні жалоби й поховання,
що води Стиксу вийшли з берегів.
А я люблю – мов дихаю востаннє.
Як позика у долі це кохання,
і я не хочу повертать боргів.
Та й доля поки що своє не править.
Їй не до нас: то ціле місто спалить,
то закликає зливи до пожеж.
Навідує щодня лихварка-пам’ять,
неначе їй ми завинили теж.
Серпень 2014

Для тих, хто прийшов, слухав і чув, це був диво-вечір. На добру згадку про нього залишаться світлини київських фотохудожників – Світлани Середенко та Олександра Шевченка.
Читайте поезії, друзі,надихайтесь творчістю і дивотворством, як каже сама Ірина Іванченко.

Мала задоволення слухати і чути
Тамара Маркелова