«Гра престолів» по-українськи

Ми бачимо величезні й розкішні палаци колишніх державних правителів… А десь недалеко, за високими парканами – сучасні маєтки сильних світу сього…
Бажання підкреслити свій статус з допомогою архітектурних споруд існувало у людей завжди. Це сталий показник, що відображає заможність та впливовість. Врешті-решт, за виглядом маєтка можна визначити наявність чи відсутність художнього смаку його господаря. Розкошувати приємно. Але чи є межа цій розкоші? Чи можна виправдати непомірні затрати на будівництво та утримання палаців і їх територій? Спробуємо розібратися.
Упродовж століть палаци будувалися завжди. Багато з них є справжніми витворами мистецтва. Версаль, Сан-Сусі, Петергоф, Шарлотенбург, Тадж-Махал – все це культурні надбання людства. Але часи змінювалися… Змінювалося суспільство, державний устрій, тому з часом чимало палаців та маєтків перестали належати своїм господарям.
Деякі були знищені, але більшість стали музеями та парковими комплексами. Вони охороняються законом, їх реставрують та утримують. Але разом з тим будівлі продовжують залишатися німим свідченням величезної прірви між багатими та бідними, знаком відмінності між різними соціальними класами.
В Україні також збереглося чимало старовинних палаців та родових маєтків. Бурхлива історія і постійне панування інших держав на наших землях зробили свою справу. На своїх теренах ми маємо і маєтки польської шляхти (Збаразький замок), і палаци російських царів (Лівадійський, Маріїнський).
Та й радянська влада залишила по собі чимало архітектурних надбань, що створювалися виключно для партійної номенклатури (державні дачі «Зоря», «Чаїр»). Ці маєтки змінили хіба що назви, а суть їх використання залишалася незмінною.
Нова українська історія породила нових правителів, нові порядки, і… нові палаци та маєтки. Це тема постійних журналістських розслідувань та гучних корупційних скандалів.
Та є серед них один особливий маєток – рези денція колишнього президента Віктора Януковича «Межигір’я». Донедавна це був закритий і вкрай таємничий комплекс, куди не мала права ступити нога простого смертного. Але 22 лютого 2014 року загони народної самооборони Майдану зайняли резиденцію «Межигір’я», а на наступний день вона стала державною власністю. А головний ви нуватець подій і господар Межигір’я встиг утекти до сусідньої Росії.
Можна впевнено констатувати, що Межигір’я для українців – не просто величезний розкішний маєток. Це символ, до того ж із двозначним змістом. З одного боку, Межигір’я є своєрідним «пам’ятником корупції» попередньої одноосібно (чи то пак «кланово-сімейної) влади. З іншого – це доказ сили українського суспільства, яке змогло подолати такого потужного можновладця як Янукович. Подальша доля Межигір’я остаточно ще не вирішена. Нині воно функціонує як музей і кількість бажаючих потрапити сюди постійно збільшується. Розглядаються пропозиції в майбутньому перетворити Межигір’я на парк відпочинку або санаторний комплекс.
Що ж змушує сучасних українських олігархів створювати такі, без сумніву, марнотратні, об’єкти, як Межигір’я. Для пересічного громадянина важко збагнути, навіщо одній людині, нехай навіть президенту, задля комфортного проживання потрібна резиденція площею у 137 гектарів. Та вражає тут не лише розмір, а й наповнення. Каскадні озера, тенісні корти, вертолітні майданчики і навіть власний дебаркадер у стилі «Galleon» – все це далеко не повний перелік наявних у Межигір’ї «золотих» об’єктів. Більшість нинішніх гостей резиденції сумно констатують: «Ось на що пішли наші мільярдні податки».
Проте було б не об’єктивно констатувати, що Янукович єдиний у своєму жанрі можновладний любитель розкоші. Подібна риса, на жаль, притаманна багатьом представникам української політичної та бізнесової еліти. Можна порівнювати Межигір’я з маєтками екс-генпрокурора Пшонки чи міністра внутрішніх справ Захарченка. Всі вони – наші сучасники. Якщо ж звернутися до історії, то можна простежити досить цікаві паралелі. Скажімо, порівнювати Межигір’я з деякими палацами російських царів взагалі марна справа. Той самий Петергоф, подібний за площею, але значно перевищує за розкішшю та архітектурною складовою маєток Януковича. Але ж то були часи монархії, а не президентсько-парламенської республіки.
З українських витворів хотілося б зупинитися на Національному дендропарку «Софіївка», що в Умані. Нині це романтичне місце площею у цілих 179 гектарів, що притягує безліч туристів своєю красою і неймовірно цікавою історією. Але і на його будівництво заради своєї коханої Софії граф Станіслав Потоцький витратив величезні кошти (15 млн злотих). Парк тривалий час був закритим для простих людей. Минуло багато років, і зараз ми вже звикли сприймати це місце як символ романтичного кохання та художнього смаку. Але мало хто замислюється, що двісті років тому Софіївка для простих людей сприймалася так само, як нині для нас Межигір’я. Риторичне запитання: чи є безмежне кохання виправданням для тих, хто витрачав значні ресурси задля звеличення цього власного (саме власного) почуття? Уявімо, що Янукович будував Межигір’я не задля власної втіхи, а на знак безмежної любові до своєї коханки пані Полежай. Невже тоді б його вважали героєм, а не зрадником?..
Однак є в Україні маєтки, не менш грандіозні, але із геть іншою історією і змістом. Яскравим прикладом тому є садиба родини Суслових, що в селі Буки Сквирського району Київської області. Хоча територія тут і не така величезна, як у Межигір’ї, але архітектурна складова дійсно вражає. Головна відмінність цього маєтку від подібних – це територія, повністю відкрита для всіх охочих, де вхід вільний. Немає ані шестиметрового паркана, ані колючого дроту.
Постає цілком логічне запитання: звідки ж беруться «януковичі» й подібні персонажі? Політичний психолог Геннадій Балашов вважає, щоб не було «януковичів», треба змінити податкову систему. Не буде корупційних схем повернення ПДВ, не буде черг на митниці – люди почнуть вільно дихати і працювати, і в Україну підуть гроші.
А поки що людей просто відволікають від важливих подій тим, що ще поганого зробив Янукович. А буде замість Януковича Порошенко, будемо показувати, що у нього там ще накопичилося, а буде замість них Пупкін… Це завжди буде, оскільки сама система державного устрою на сьогодні – соціалізм, переплетений з капіталізмом.
На нашу думку, «українська система» дійсно знаходиться в глибокій кризі. І йдеться не лише про систему державного устрою. Йдеться про соціальну систему, її цінності, досвід. Багато представників попередніх поколінь змирилися з неможливістю змінити систему, але нове покоління має інші погляди. Воно хоче змінювати себе і свою країну.
Але для цього потрібні сили і знання. Потрібно розуміти, що «януковичі» беруться не з космосу, вони виростають серед нас. Стереотипи роблять свою справу, і ми звикли, що повсякчас «народжуються» (або призначаються) такі собі «правителі», «круті» й просто «олігархи». Створився своєрідний вихор, який обертає нас і країну в заданому напрямку.
І все, що потрапляє в цей вихор, автоматично отримує такий же напрямок обертання. Це і є система…
Вона може бути несправедливою, жахливою, але вона є, і вона функціонує, і зламати її складно, але потрібно.
Ми часто стаємо жертвами власних стереотипів.
Обираючи нових президентів, насправді ми нічого не перетворюємо, адже система залишається попередньою. Народна революція відбулася, змінили поганого правителя, обрали нового – доброго і справедливого. Проте це лише тимчасова ілюзія справедливості. Ми лише надали додаткову енергію для обертання вихору. Цей вихор не є злом, це лише ігрове поле, де ми самі обираємо напрямок руху.
Як змінити систему, що склалася? Війною? Ні. Вбиваючи когось, ми вбиваємо себе. Необхідно змінювати погляди. Чим більше в суспільстві буде людей, які вільні від стереотипів і нав’язаних цінностей, людей, які не залежать від матеріальних, а мають і моральні цінності, тим швидше вихор почне змінювати свій напрямок обертання. Тим швидше зміниться і система. Пріоритети повинні бути чіткими, а позиції – продуманими. Хороший приклад – омріяне європейське життя. Дехто думає, що жити по-європейськи – це означає мати багато грошей, будинків та автомобілів. Але президент Німеччини живе в невеличкому будинку, збудованому в кредит. У більшості українців будиночки більші й кращі. Тож чому ми прагнемо в Європу, де ставлення до матеріальних цінностей зовсім інше? Потрібно мати чіткі відповіді.
А поки що нам залишаються українські «ігри престолів». Хто ж сформує нові принципи державного управління та економічної системи?
Запитання не нове. Парадоксально, але воно вже неодноразово озвучувалося політиками, вченими, філософами. Навіть у популярному нині серіалі «Гра престолів» можемо впізнати подібну ситуацію. Однак, кінця серіалу ще немає, а відповіді на питання – в стадії пошуку… Тому правильно поставлене запитання – це вже половина відповіді.