Осквернена земля

Слабке створіння – людина. Відколи вже переконую себе не вшниплюватися в україноненависницьку чорноту начебто голубого телеящика, а ні, ні та й увімкну. І кожного разу обпікає мозок думка, що світ увіходить, як у штопор, у фазу деморалізації. А щодо України, то її на додачу хапає за горло денаціоналізація.

Слабке створіння – людина. Відколи вже переконую себе не вшниплюватися в україноненависницьку чорноту начебто голубого телеящика, а ні, ні та й увімкну. І кожного разу обпікає мозок думка, що світ увіходить, як у штопор, у фазу деморалізації. А щодо України, то її на додачу хапає за горло денаціоналізація.
Натикаюсь на телепередачу «Прогулянки містом». Про яке саме місто йдеться, підказує найменування телеканалу – «Київ». Демонструється претензія на документальний фільм українського виробництва, але російською мовою. Надзавдання, мовби за К. Станіславським, педалюється так, щоб нав’язати глядачам-слухачам підступне: суто українського в Києві майже нічого немає. Або воно не варте уваги. Натомість на всі заставки вихваляється усіляке колонізаторське.
Так звані екскурсоводи ніби й молоді, а від повіданого ними так і тхне пропагандою з радянських часів – облудною і фальшивою. Ось конкретний приклад прихованого одурманення не обізнаних: на всі заставки вихваляється мовби унікальний скульптурний витвір на Подолі в Києві – біблійний Самсон роздирає пащу лева. Мовби то мало не мистецький шедевр.
А що ж насправді? На тому місці спрадавна било цілюще джерело. Багато поколінь найдавніших предків киян вважали його священним. Поклонялися йому. Учиняли біля нього такі ж відправи, як і скрізь в Україні біля криниць. Велелюдно сходилися до нього в засушливі літа, зверталися з покликами до всемогутніх сил небесних, просили дощу.
Після хрещення киян у воді річки Почайни правічне сакральне аж ніяк не могло залишитися поза увагою церкви. З часом було споруджено примітне накриття. Під ним постала дерев’яна скульптура ангела. Він тримав у руках чашу, з якої витікала вода. Щоб напитися її та взяти чим більше у якусь посудину приходили тепер уже прочани з усіх кінців міста. Їх благословляло ще одне святе зображення – на даху височіла двометрова дерев’яна статуя апостола Андрія. В його руці виблискував, коли сяяло сонце, хрест із позолоченої міді. Та історична пам’ятка була вилучена з альтанки, спорудження якої звеличене ім’ям незабутнього зодчого І. Григоровича-Барського. Артефакт зберігається – після всілякого перебутого, пережитого – в Національному художньому музеї України.
Отже, появі Самсона передували різні трансформації. Було, що об’являлося священне джерело-фонтан з назвою чужоземної закваски «Феліціан». У Санкт-Петербурзі панівна влада чіплялася за будь-що західноєвропейське, аби «окультуритися». «Скажений сват» України Петро І, якщо перекласти висловлене ним українською мовою, заявляв із звірячим запамороченням ось що: «З іншими європейськими народами можна досягати мети людинолюбними способами, а з російським – не так. Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити в людей».
А яке ж нутро у того культуртрегера? Його правдива характеристика від Л. Толстого захована в недоступному для мільйонних мас виданні спадщини геніального письменника: Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568/. Загляньмо в люциферську безодню увічненого в «медном всаднике», але затаврованого визнаним у всьому світі великим майстром художнього слова /подаю у власному перекладі, бо іншого не знайти – В. П.»/:
«З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Скажений, п’яний, що згнив од сифілісу, звір чверть століття губить людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює жону, блудить, мужолозтвує. Сам, забавляючись, відрубує голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста і з чубуком у вигляді дітородних органів та подобами євангелій – ящиків з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не тільки не споминають його злодіянь, а й до сих пір не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і немає кінця всілякого виду пам’ятників йому».
Хто визначить, що з того варварського увійшло в плоть і кров не тільки наступних самодержців, самодурів, тиранів, а загалом усіх імперських зверхників. Принаймні, явним є те, що теперішнє загарбницьке безумство на Сході України є не чим іншим, як ординсько-імперським синдромом. Показує зуби колись тваринний, а тепер умовний чи навіть уже безумовний рефлекс.
Нехай би навісний виривав з м’ясом бороди у «тварин» угро-фінсько-татаро-монгольської породи. Доводив би до ума підданих там, де на берегах Неви муляв око О. Пушкіну «приют убогого чухонца». Тільки ж ні. Накинувся, як хижа тварюка, на волелюбну Україну з її духовними набутками за неміряні тисячоліття. За несамовитими наказами біснуватого в поверженому Батурині знищено без розбору кожну живу душу – від немовлят до найстаріших. Після битви під Полтавою бенкет учинявся на дерев’яному настилі, під яким стогнали, стікали кров’ю, задихалися укладені рядами поранені, закривавлені, недобиті козаки. А до п’яного розгулу долучено й шведських воєначальників. Як оспівано О. Пушкіним, тріумфатор «Вождей своих, вождей чужих И славных пленников ласкает, И за учителей своих /вправних у військовій справі шведів – В. П./ Заздравный кубок подымает».
Звідтоді до волелюбної України культивується тваринна ненависть ось уже четверте століття. Її вишкір на зорі двадцять першого віку нової ери такий же загрозливий, як і від «скаженого свата», як і від «голодної вовчиці», «вражої баби, клятої суки», як і від Леніна, Сталіна, як і від різномастих фрунзе-мехлісів-кагановичів- постишевих- хатаєвичів і т. д. і т. п.
Не мені судити, якого серця й сумління О. Пушкін, нащадок «арапа Петра Великого». На поверхні те, що вітія абсолютно байдужий до нечуваних страждань корінної української людності. Не когось же іншого, як наших предків царські кати колесували, четвертували, мордували, спалювали живцем. Стинали голови малим і старим на пострах уцілілим – щоб навіки-вічні залякати подоланих, уярмлених. Такий ось зачин «русского мира». Він як точив зуби на сусіда, так і тепер гострить. Століття минають, а воно не перероджується, а вироджується. Так зване «дворянское сословие» із шкури лізло, щоб офранцузитися, відцуратися від мови простолюду. З часом та ж «русская барышня Татьяна», змальована Пушкіним у віршованому романі «Євгеній Онєгін», «И русский Н как N французский Произносить умела в нос». У російській же мові ледь зводила кінці з кінцями. Тільки ж їй, як і всій «животной» / так з губ Петра І – В. П./ імперії, стати француженкою не вийшло.
Яке ставлення до одвічних рільників на Північному Причорномор’ї, Подніпров’ї, Придністров’ї, Побужжі прищеплювала майбутньому сатрапу його мати – Наришкіна, можна здогадатися, коли відати, що вона за одна. Але звідки знати, як будь-що неугодне імперським супостатам трималося за сімома замками. Лише тепер змигують проблиски правди.
Отже, за поговором придворних після шлюбу /другого/ царя Олексія Михайловича з дев’ятнадцятилітньою Наталією, Наришкіна – бусурманка з Криму, «з чорними очима витрішкуватими». Офіційна її лінія – «російський дворянський рід із маломаєтних татарських поміщиків». А за твердженнями деяких пізніших дослідників – не просто кримчачка, а караїмка. Походження останніх таке. То гілка ізраїльтян, які зазнали вавілонського полону, а по всьому знайшли пристановище в Криму, стали мусульманами.
Наришкіни були злісними ворогами Івана Мазепи при його зносинах з Петром І. Український гетьман не терпів їх на дух. Було за що, коли поміркувати. Підказку дають
свідчення князя Б. Куракіна в так званих «набросках» «Історії про царя Петра Олексійовича та ближніх до нього людей 1682-1694 р.р.»: «Правління отої Наталії Кирилівни було вельми непорядне і нераде народу, і кривдне. І того часу почалося неправе правління від суддів і здирництво велике, і крадежі державні, які дотепер продовжуються з примножуванням, і вивести оцю заразу трудно».
Якби ж лише в своїх кордонах царат безумствував. Ні, накривало осоружне, як градові хмари, довколишні землі. Якась нечиста сила напоумила зажерливих занапастити Україну – край веселий – і до цього часу точити кров, як воду, з багатостраждальних сусідів. Назнущалися з віковічної Полтави. Втулили в осереддя міста копію Сенатської площі – щоб так, як у Санкт-Петербурзі. І чи ж не ще більша наруга – імперське уславлення поля кривавої битви. А нащадки завойованих мусять терпіти, замкнувши вуста. Бийте, пригноблені, поклони перед двоголовим орлом на вершині пам’ятника «Полтавській битві», скнійте в неволі. Викиньте з голови, що кров’ю ваших пращурів до самої магми просякнута ваша рідна горьована земля.
І в Києві уславлення «вікторії» під Полтавою причаїлося, як змія в схованці. Біля «Самсона на Подолі» гуртуються студенти Києво-Могилянської Академії. Приходять фотографуватися подружні пари. А тим, хто відає, що й до чого, себто хитромудрим колонізаторам, чому б і не насміятися з легковірних. Чи ж багато таких, що відкриють на сторінці 55-й книгу 1 тому четвертого «Історії українського мистецтва». Було видруковано 1969 р. у Видавництві Головної редакції Української Радянської Енциклопедії. Чорним по білому про згадану вище скульптуру написано так:
«Встановлена 1809 р. в Києві на Контрактовій площі: на зразок фонтана Самсон у Петергофі вона мала символізувати перемогу над шведами в Полтавській битві… Автор композиції невідомий».
У столиці горьованої України вистачає екскурсоводів, що хизуються своєю обізнаністю в злій для українців історії. Не проминуть нагадати непросвіщенним, що перемогу над Карлом ХІІ у Полтаві увічнено пишним комплексом з хижим двоголовим орлом на верхів’ї: поклоняйтеся, нащадки убієнних, колесованих, четвертованих, замордованих, замучених, закутих у кайдани, скнійте в неволі. А в Києві для увічнення «вікторії», безмежно дошкульної для закабаленої України, виставлено напоказ лева з роздертою пащею. Бо ж лев – гордий символ подоланих шведів. Саме «цар звірів» красувався на гербі Карла ХІІ.
Як чужоземної закваски посіпаки Російської імперії, так і троцькістсько-ленінські ідеологи так званої диктатури пролетаріату собаку з’їли на тому, як давити й душити. Осквернили українську землю безліччю огидних перейменувань міст і менших населених пунктів та вулиць, засмітили відворотними новими найменуваннями, понаставляли незліченно закам’янілих фігур катів, гнобителів, супостатів. Спасибі долі, за роки незалежності повалено чимало тих відворотних подоб. А скільки ще як стовбичили, так і стовбичать, отруюють повітря, оскверняють не тільки землю, а й овид.
Понад те. Ледве дихнув український народ озоном волі, як хоча б і в тій же Одесі сповідники чорносотенного українофобства підсаджують на п’єдестал мертву потвору Катерини ІІ. А в окупованому Криму за маячні якоїсь там Нюші, що полюбляє демонструвати в Інтернеті свою оголену плоть, проектується пам’ятник Миколі ІІ, який за благословення московського Синоду долучений віднедавна до лику святих.
А що ж у Києві? Тут усе ще надто тонкий, за визначенням Ліни Костенко, національний інтелектуальний прошарок. Та невже украй мало національно свідомих науковців, діячів культури, літератури, мистецтва? Невже байдужість усім поспіль затуманює зір? Чому змиряємося з незчисленними проявами антиукраїнського, антинародного, антидержавного? Самсон з роздертою пащею лева в столиці України – це ж лише крапля в морі. Чому б звідси не подавати приклад, як очищатися від скверни?
За наказом посіпак «скаженого свата» Самсон з посоромленим левом закрив проблиск предковічної давнини. На тому місці споконвіків било джерело. Кияни вважали його цілющим, брали свячену воду. Охороняв заповітне ангел. Його скульптуру звергнули колонізатори з орди Петра І. Де ж прозірливість сучасних київських інтелектуалів? Хіба ж гріх – відродити первинне? Більшовики не церемонилися, підриваючи сотнями кілограмів вибухівки Золотоверхий Михайлівський собор та стільки ще інших не менш знаменитих храмів. Звичайно, не такі вже й давні печерні звірства, як і теперішні на Сході України, – не приклад для наслідування. Та щодо подільської фігури, то її можна без наруги перенести в якийсь заповідник артефактів – символів спотвореного минулого.
Ще раз повернімося до згаданого документального фільму. В ньому – потоки похвальби Андріївському узвозу як вотчині М. Булгакова. Авторові «Білої гвардії» будь-що українське національне застрявало кісткою в горлі. На те виходить, що саме за це й уславлюється. А про видатного класика української літератури Івана Семеновича Нечуя-Левицького, як і про незабутнього Григора Тютюнника, котрі, було, мешкали на тій же вулиці, ні пари з вуст. Та хіба тільки про них. Подано інформацію так, що нібито ніхто з українських архітекторів нічого не будував у Києві. Не їхніми іменами звеличений Київ, а прізвищами багатіїв, котрі не поскупилися на кошти, бозна-як нажиті й добре відомо, з кого здерті.
Не так гучно, як слід було б, зазвучали останнього часу голоси про належне увічнення пам’яті І. Нечуя-Левицького в столиці України. Пропонується поставити пам’ятник там, де донедавна муляв очі так званий вождь світового пролетаріату. Щоб утілити путнє, необхідно, очевидно, в новій Київраді оновити комісії, які відають збереженням справді історичного, а не спотвореного образу предковічного міста.

По всьому само собою напрошується заповідане Т. Шевченком:
«Чи буде правда на землі?
Повинна буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить».

Вадим Пепа