Двісті п’ятдесят чотири томи судової справи Спілки визволення України, на чолі якої нібито стояв академік С. Єфремов – це, можна сказати, поепізодно зреалізований сценарій тої пекельної вистави з кривавим фіналом, яку сучасники влучно назвали “Опера СВУ на музику ОДПУ”. В ній переплелися любов і ненависть, вірність і зрада, правда і відверта брехня, талант і бездарність.
Судилище не випадково розпочалося саме в день народження Т. Шевченка, це був один з елементів підступного плану. Головою Найвищого Суду УРСР, який слухав справу СВУ, був А. Приходько, головним прокурором М. Михайлик (генеральний прокурор республіки і заступник Наркомюсту), серед громадських обвинувачів були: П. Любченко, академік О. Соколовський, письменник О. Слісаренко. Оборонці: Ратнер, Віленський, Пухтинський. Осередками дії “СВУ” було оголошено Всеукраїнську академію наук (ВУАН) і Українську автокефальну православну церкву. Пiсля арешту в 1929 роцi Єфремов кiлька мiсяцiв не визнавав, що належав до мiфiчноï “Спiлки визволення Украïни”. Iншi заарештованi теж твердили, що вперше почули про СВУ пiд час слiдства. Та це не зупиняло “режисерів” грандіозного ідеологічного фарсу. Вони продовжували витискувати з арештантiв “зiзнання”, i С. Єфремов врештi-решт змушений був “зiзнатися”, що заснував у 1926 роцi СВУ, яка мала на метi реставрацiю старого ладу.
Процес Спілки визволення України — показова справа, сфабрикована ОДПУ Української РСР наприкінці 1920-тих років, яка викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Мета – дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках.
Процес відбувся над 45 керівниками і головними діячами т. зв. СВУ, у будівлі Столичного оперного театру у Харкові від 9 березня до 19 квітня 1930. Всього до судового процесу 1930 року залучено 474 осіб, при чому засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджені умовно – 3, звільнені від покарання – 124 особи.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Підсудні “члени СВУ”. Попереду – Сергій Єфремов
Слухали, не ймучи віри, розгублені і приголомшені. Звіти про хід засідань щодня друкувалися у газетах, у трудових колективах проводилися бурхливі “постановочні” показові обговорення процесу. Телефонограми, розпорядження, інструкції партійцям та пресі теж щодня летіли з Москви. Саме в ці дні “гострилася сокира” радянської преси, закладалися підвалини їїї ідеологічної залежності, підцензурності, переважаючою ставала директивна мова, традиційні національні фразеологізми затиралися російськомовними стандартами. Так в одній із передових статей журнал “Більшовик України” в 1930 р. писав: “У процесі СВУ український пролетарський суд… судить в історичній ретроспективі весь український націоналізм, націоналістичні партії… їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України”. Всі центральні газети були переповнені брутальною лайкою, відвертим шельмуванням, образливими звинуваченнями на адресу підсудних, їх рідних, установ, де вони працювали. Редакції фабрикували відгуки і оцінки читачів, формували громадську думку на брехні й фальсифікації.
У чому ж конкретно звинувачували представників інтелектуальної еліти України? У тому, що вони створили підпільну організацію, яка “ставила за своє завдання повалити Радянську владу на Україні, шляхом збройного повстання, за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі “Української Народньої Республіки”*. На лаві підсудних – 3 академіки, 23 наукових працівників, три письменники, два студенти, один священик, 14 учителів та службовців. Багатьох обвинувачених єднала політична діяльність під час визвольних змагань, це були представники колишніх соціалістів-федералістів і соціал-демократів: крім академіка С. Єфремова, який розробив і впровадив у життя концепцію української державності, національної освіти і культури, серед підсудних – колишній міністр закордонних справ петлюрівського уряду А. Ніковський, відома письменниця з роду корифеїв Л. Старицька-Черняхівська, соціал-демократ, професор-історик О. Гермайзе, педагог і літературознавець В. Дурдуківський, професор В. Чехівський – колишній голова петлюрівського уряду і член Центрального комітету української соціал-демократії, до арешту – керівник української православної автокефальної церкви. Отаким прицільним був цей, один з перших ударiв по украïнськiй iнтелiгенцiï, яку в наступних роках спiткав найбiльший погром за всю iсторiю Украïни. Л. Старицька-Черняхівська напише в 41-му році, після другого арешту, свої останні рядки: “Оновлена Вітчизна повстане з наших трупів”.
“Генеральний продюсер” вистави Сталін на головну роль – голови української контр-революції – призначив 53-річного академіка Сергія Єфремова. Саме тому жителі столиці були так вражені і спантеличені – вони не йняли віри тому, що чули з його вуст. Невже більшовики його так залякали? Адже ще пам’ятали, як Сергій Олександрович на шпальтах газети “Нова рада” звернувся з відкритим листом до червоного комісара Юрія Коцюбинського, що “приніс волю” до Києва: “Воля справді засяяла, вже була під українським небом. І от приходять люде, що цю волю знов кладуть у домовину й важко віко пудовими набоями прибивають… Твій батько зараз перевертається в труні!” Він відверто засудив участь сина талановитого письменника в “кривавому перевороті” і нагадав, що пам’яті нащадків гідні лише ті що “творять, а не руйнують”. В ті часи за це звернення, сповнене гіркоти і болю, Єфремов ризикував життям, але ж не побоявся! Кілька арештів він мав ще за царату, турбували його свого часу й чекісти. Один з лідерів Української Народної Республіки, після її знищення він не емігрував з України, хоч перебування в Києві йому загрожувало смертельною небезпекою. Тому кияни, які щодня збиралися біля гучномовця в Золотоворітському сквері, добре знали – Єфремов надзвичайно мужня й тверда в своїх переконаннях людина. І у багатьох з них складалося враження, ніби Сергій Олександрович збожеволів після арешту. Згадували, як ще у 1928 році Єфремова, за рішенням Президії ВУАН, було усунено від “усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН”. Про той період наприкінці 2008 року він писав у щоденнику: “Власне, зняття мене з посад (секретаря Відділу та з усяких комісій: статуарної, господарчої, ювілейної і т. ін.) для мене не мінус, а плюс. Одбирають вони силу часу, а все без потреби, і мені це, власне, на руку… Підлішого часу не було і не буде, що ж, лишається пити отруєний келих до дна”. Він навіть уявити в ті дні не міг, яким гірким буде той келих і які підлі часи ще на його чекають, яку масштабну провокацію готують в ОДПУ…
Нарком освіти України Скрипник у журналі “Більшовик України” написав про існування двох ворожих центрів СВУ – внутрішнього і закордонного. “На чолі першого стояла “замкнута, цілком зіспівана, строго законспірована група… Спираючись на вплив Єфремова, як віце-президента ВУАН, СВУ тримає в своїх руках цілу низку наукових установ: ВУАН – науково-педагогічне товариство, інститут наукової мови, всенародну бібліотеку, медичне товариство тощо. СВУ організовує разом з тим цілу низку філіалів – груп по багатьох містах: в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Вінниці, охоплюючи, переважно, стару буржуазну українську інтелігенцію… Молоді контрреволюційні сили були “об’єднані у додатковій організації “СУМ”, члени її повинні були бути за масових агітаторів “СВУ” серед студентства й куркульського селянства”.
Дослідники процесу СВУ намагались зрозуміти, чому ж засновником такої могутньої, добре організованої та законспірованої організації, яка існувала лише в уяві очільників ОГПУ, було названо саме С. Єфремова? І чому він спочатку повністю відкидав обвинувачення і твердив, що ніяких СВУ та СУМ не існувало, а потім так логічно і переконливо свідчив про їх діяльність? Відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були стовідсотково вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією. Що ж змусило Сергія Олександровича на судовому засіданні підтвердити існування контрреволюційної підпільної організації, свідчити про неіснуючі злочини проти себе і близьких людей?
Як вдалося примусити до цього таку принципову людину? Є кілька оприлюднених версій, що пояснюють його поведінку. Розглянемо лише ту, що найменш досліджена, але видається найбільш імовірною, бо спирається на особистість С. Єфремова.
Сергій Олександрович Єфремов народився 6 жовтня 1876 року в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині, у родині священика. Духовний чин мали кілька поколінь його прадідів з роду Охріменків. Родове прізвище в документах середини XIX століття було русифіковане — змінене на Єфремова. Сергій навчався в Уманському духовному училищі, логічним продовженням був його вступ у 1891 році в духовну семінарію в Києві. Національна самосвідомість юнака формувалася під впливом видатного теоретика того часу М. Михайловського, Сергій схиляється до ліберально-народницької ідеології і відкидає марксистський космополітизм. Ще в юності він стає активним членом українського гуртка Л. Скачковського, дяка Йорданської церкви на Подолі. Завдяки йому Сергій познайомився з відомими лідерами київської Старої громади В. Антоновичем і О. Кониським, а пізніше зблизився з представниками національно настроєної творчої молоді Києва, серед них помітною фігурою був Михайло Грушевський.
У 1893 році С. Єфремов почав писати українською мовою оповідання в народницькому дусі, що з 1895 року друкувалися у Львові, пізніше – в історико-культурологічному журналі “Київська старовина”, у “Київських відгуках”, “Літературно-науковому віснику”, “Записках НТШ”. Видавець, блискучий публіцист і полеміст, він написав першу на Наддніпрянській Україні газетну статтю українською мовою (“Чи буде ще?” у виданні “Киевские отклики” 1905 року). На зорі XX століття С. Єфремов разом з Ф. Матушевським, В. Дурдуківським та В. Доманицьким виступив співзасновником видавництва “Вік”. Це було перше видавництво в Україні, яке легально, підцензурно займалось друком і розповсюдженням українських класиків. Воно випустило у світ 140 книжок загальним накладом понад 500 тисяч примірників, згуртувало навколо себе значні творчі сили, активізувало у своїй діяльності різноманітні функції книгодрукування – від суто інформативної до популяризаторської і культурно-просвітницької. “Українська книжка, – згадував С. Єфремов, – починає топтати стежку і під сільську стріху, і в господу інтелігентних людей”**.
У 1902 році видавництво випустило складену С. Єфремовим тритомну антологію української літератури XIX століття з численними біографічними даними про письменників, твори яких сюди ввійшли, вона надалі неодноразово перевидавалася. У цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагальнений колосальний різноплановий матеріал, методи його аналізу і викладу викликали бурхливу полеміку. Сучасники критикували автора за його соцiальний пiдхiд до явищ лiтератури та iгнорування ним естетичного пiдходу. Про цю особливiсть анталогії Єфремова Микола Зеров писав: “Вона дала канон украïнського письменства, установила список авторiв i творiв, належних до iсторико-лiтературного розгляду…
Цей канон тiльки помалу переробляється тепер, залежно вiд нових матерiалiв та нових поглядiв на iсторико-лiтературнi явища”. Цим каноном користувалося навіть радянське літературознавство, котре відхрещувалося від С. Єфремова як від націоналіста, вбачаючи в ньому найзапеклішого ревізіоніста марксизму. Він започаткував “хроматичний” ряд українських письменників (автор “Слова о полку Ігоревім”, І. Вишенський, Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін). З публікації цього тритомника почалася багаторічна системна науково-дослідна робота Сергія Олександровича над історією української літератури. Закінчивши в 1901 році університет, отримавши диплом юриста, С.Єфремов знайшов нарешті своє покликання в літературознавчій і публіцистичній діяльності.
Молодий науковець головним завданням творчої людини вважав служіння народу, тому гостро критикував свіжі модерністські віяння, відірвані від життя інтелігентсько-снобістські напрямки, у тому числі і символізм, що набирав сили. Він писав: “Одкидаючи вузький естетичний принцип і широкий з погляду бібліографічно-статистичний, натомість провідною думкою своїх нарисів кладу принцип громадського слугування письменства народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед їх і письменству. Визвольна в згаданому розумінні ідея, ідея народності й любові до рідного краю, нарешті чистота народної мови — оце буде та мірка, що, беручи на увагу й загальноестетичні вимагання, мірятиму нею факти й події українського письменства на протязі його довгої історії”***
Академік Української академії наук (з 1919 р.), віце-президент Всеукраїнської академії наук (1923-1928), Сергій Єфремов завідував історико-філологічним відділенням Академії, очолював постійну комісію для складання біографічного словника діячів української землі. Свої критерiї Єфремов не міняв: iсторiя лiтератури – це iсторiя iдей.
В політичному житті він теж відстоював свої юнацькі ідеали. У 1917–1918 рр. Сергій Єфремов – заступник Голови Центральної Ради, Генеральний секретар міжнаціональних справ в уряді Української Народної Республіки. Разом з В.Винниченком він виконував вкрай важливу місію, керуючи делегацією до Петербурга, яка подавала Тимчасовому урядові “Декларацію Української Центральної Ради” із вимогою визнання національно-територіальної автономії.
Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Сидять справа наліво: Симон Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стеценко. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк
Зрозуміло, що більшовики все це не забули, їх не влаштовувало в біографії академіка Єфремова багато чого – коло друзів і соратників, багаторічна робота в газеті “Рада”, його політична, як легальна, так і нелегальна діяльність. Та перш за все – його позиція, яку він захищав і відстоював все своє свідоме життя. В роботі “З громадського життя на Україні” **** він чітко формував основні вимоги для побудови українського суспільства: “Два пункти найдужче звертають увагу на себе в українстві. Дві риси найбільш йому притаманні і так органічно з ним зв’язані, що без них не можна й самого українства уявити. Це – демократизм та автономизм (на федеративній основі)”. Далі автор наголошував, що демократизм – це “соціалізм, діяльність на користь трудящих людей та боротьба за їх права особисті й громадянські”. Трохи раніше в цій же роботі академік Єфремов підкреслював, що “так звані національні права: право кожної нації на розвиток усіх форм своєї культурної опрічності, як от мова, письменство, тощо; право користуватися з усіх засобів, щоб ті культурні ознаки кохати й розвивати – отже, право на власну школу, власний суд і всі такі інші громадські установи, і, нарешті, як запоруку всіх тих прав – право кожної нації самій порядкувати всіма своїми справами – економічними, політичними та культурними”. Як виявилось, більшовистська репресивна машина фіксує все. І як тільки у 1925 р. в Україну прибув “вірний сталініст” Лазар Каганович, суспільно-політичні процеси почали чітко врегульовуватися, і скоро Єфремова стали відверто “виживати” з наукового середовища перевіреними методами. На спеціально організованих зборах його заслуховували, шельмували, чіпляли до його імені всілякі політичні ярлики.
Тому до арешту, до суду і під час його засідань робилося все, щоб зламати волю Єфремова. Організатори “опери СВУ на музику ОГПУ” були професіоналами кривавої справи. Сценарій цієї вакханалії розроблявся й узгоджувався як у загальносоюзному ЦК, так і в Харкові. “Продюсував” дійство сам товариш Сталін: шифрограмами він підганяв і контролював процес. Кандидати в члени фальсифікованої організації ретельно добиралися задовго до перших арештів. Як і планували “режисери”, судовий процес СВУ розколов українську інтелігенцію: частина розуміла, що це пропагандистська фальсифікація, яка розв’язує владі руки, а інші зі страху за власну кар’єру і життя охоче підтримували шельмування безневинних обвинувачених. В Росії взагалі твердили: “Змова Єфремова – справа рук поляків”. З академіка зробили “червону ганчірку” для обдуреного і заляканого люду, а все вільнодумство нарекли “єфремівщиною”.
Як згадував Борис Матушевський, що нібито належав до неіснуючої Спілки української молоді, один із слідчих у справі СВУ Соломон Брук на допитах повторював: “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо”. А іншому підсудному, Григорію Голоскевичу, авторові “Словника живої української мови”, той же Соломон Брук говорив: “Ех, слід би всю Україну перестріляти, та, на жаль, — не можна. Але вас, українських інтелігентів, ми всіх знищимо”.
Важко сказати, коли в поле зору чекістів потрапив племінник Єфремова Микола Павлушков. Та саме він видав потайне місце, де зберігався щоденник Сергія Олександровича, який став єдиним джерелом, що підтверджувало його антибільшовистські настрої. На судовому засіданні Микола вів себе вкрай дивно, “строчив, мов по писаному”, як згадували сучасники, оголосивши себе очільником Спілки української молоді, даючи свідчення практично проти всіх, хто сидів на судовій лаві. Павлушков виголошував багато контрреволюційних ідей, цим він обтяжував долю і свою, і своїх товаришів. Пізніше, вже на еміграції, сестра його Наталка, що теж побувала під слідством, писала в спогадах, що брат використав засідання як трибуну для агітації. Та їй ніхто не вірив. Невдовзі після процесу, на якому її виправдали, Н. Павлушкова вийшла заміж за чекіста Лобуцького, слідчого, що проводив допити її та брата. Існує версія, за якою Єфремов знав про зраду племінника, він сказав В. Ганцову після оголошення вироку: “Ніколи не прощу Миколі, Микола для мене вмер. Я йому довіряв більше навіть, ніж Дурдуківському. Він один, Микола, знав той потайник, де я ховав свої щоденники”. Коли було отримано дозвіл на роботу з архівами процесу СВУ, журналісти знайшли лист, написаний Павлушковим з Соловків до енкаведівського начальства з проханням звільнити його, мовляв, “йому ж це свого часу пообіцяли за допомогу”. Та зрадника розстріляли разом із великою групою в’язнів-українців восени 1937-го – до 20-ї річниці Жовтневої революції.
Як пише Борис Антоненко-Давидович, Сергій Олександрович, вже відбуваючи покарання за злочини, яких не здійснював, так пояснив свою поведінку Борису Матушевському на прогулянці в Ярославському політізоляторі: “Мені сказано на допиті: ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного й громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціальних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтелігенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож вибирайте: або ж СВУ в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м’які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ й тоді ми заллємо кров’ю так званих “свідомих українців” усю Україну. Це ми можемо зробити – ви самі це добре розумієте…”
Архівні документи підтверджують, що головний слідчий Брук дійсно ставив С. Єфремова перед такою дилемою і академік прийняв рішення пожертвувати собою, щоб уникнути масового “кровопускання” й знищення тисяч національно свідомих українців. Та ці ж документи проливають світло на не менш важливі обставини, про які Єфремов волів мовчати.
Сергій Єфремов і Онися Дурдуківська у санаторії Всеукраїнської академії наук. Київ, Лук’янівка, вересень 1923 року
Ще в юності, проживаючи в домі дядька Федора Дурдуківського, він закохався в його доньку, свою двоюрідну сестру Онисію, яка відповіла взаємністю. Онися на початку XX століття влаштувала літературно-музичний салон, де любили бувати Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Саксаганський, Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Черняхівський. Освічена і талановита, дівчина була бажаною нареченою для багатьох, та виявилася однолюбкою, як і Сергій. Церква не схвалювала таких шлюбів, тому вони багато років стримували та ховали свої почуття. Єфремову виповнилося тридцять років і молоді поєднали свої долі цивільним шлюбом, хоча вирішили навіть не мріяти про дітей. Всю свою любов віддавали племінникам, що жили разом з ними – Миколі та Наталці Павлушковим. Коли Федір прийняв Сергія в сім’ю, той щиро мовив: “Я вам подарувався навіки”. Про їх велике кохання знав Микола і цю інформацію теж видав чекістам. “Ахіллесова п’ята” Сергія Олександровича і виявилася тою слабкою ланкою, яка дозволила зламати його волю. Погрози заарештувати дружину лякали його найбільше, буквально паралізували, він спостерігав, як важко переносить фізичні і моральні знущання Людмила Старицька-Черняхівська і навіть думати не хотів про те, що кохана може опинитися в руках чекістів…
На сороковий день суду оголошують досить “м’які” вироки. До страти не засуджено нікого. Людмилі Старицькій-Черняхівській навіть дали термін умовно. Єфремову – найвища міра, 10 років таборів. На засланні вчений активно працює: складає словники до творів Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Гулака-Артемовського.
Уже під час німецької окупації Онися виїхала в Прагу, жила поруч з племінницею. Вона страшенно переживала, що Наталка вийшла заміж за чекіста-ката. Часто перечитувала листи від Сергія, хоч їх і листами назвати було важко. Були так замазані цензором, що іноді читалось лиш “Єдина моя!.. Цілую!” — і підпис. Ще в Києві, з допомогою знайомого хіміка, вона намагалася прочитати закреслене. Довідалася з одного листа, що його камера десь під річкою, дуже вогка, що він дуже хворіє, сліпне (а Єфремов до 48 літ не носив окулярів). З іншого – що він часто вечорами співає тужливу пісню “Ой у полі та й у Бариш-полі”, яку колись співав для неї.
Звістка про те, що Сергія Олександровича вже немає серед живих, знайшла її в Чехії. Він помер в застінках Володимирського централу за три місяці до завершення терміну ув’язнення, навесні 1939 року. Лише через 50 років після смерті Єфремова та інших обвинувачених у “справі СВУ” реабілітовують за браком доказів. Тоді ж почала повертатися до нас і його величезна творча спадщина.
Онися відійшла в 1951 році в Празі, у повній самотності. Не маючи змоги комусь передати останні листи Сергія, заповіла їх покласти з нею в труну.
Ті ж, що розлучили їх, пішли на сповідь до Бога раніше – хто сам застрелився, як П.Любченко та С.Брук, а кого знищили “продюсери” та “режисери” сумнозвісної харківської “опери”.
*Винувальний висновок у справі контр-революційної організації “Спілка Визволення України”. [X. :] Держтрест “Харполіграф”, [1930.] С. 5.
** Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — Київ; Лейпціг, 1919. — Т. 2. —С. 282.
*** Там само, Т.1- С. 22
**** Єфремов Сергій. З громадського життя на Україні. – К., 1909. – С. 61, 71, 59.
Leave a Reply