Я невдоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовним доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…
(“Зовсім охорений”)
Чоловік виглядав підкреслено інтелігентно, ніби змайстрований для виставки поводир розстріляного відродження. Притягував до себе, неначе магнітом, вабив загадковістю, а потім затоптував мрії в асфальт.
Спека не можна дихать
Давить горло асфальт
Все те ж стареньке лихо
Охрип мій альт
І я загубив упевненість
Я загубив ґрунт
Омагазинив свою зверненість
І попрохав фініків фунт
(“Асфальт”)
— Мій привіт тобі, Тарасе!
І так віки минуть аж поки сонце стане
і зникне світ
тоді струшу я прах усе навкруг розтане
я підіймусь тоді бо знову світ настане
то буде мій привіт
(“Мій привіт”)
— Це Михайль Семенко… — відрекомендувався. — Не дивуйся, що на землі. Наробив рейваху в небі — відпустили на годину. Заради святого спокою. Так що бути нестерпним — вигідно. Інколи. Сам знаєш…
— Два роки я недотягнув до часу, коли тебе сюди поставили. У парку Шевченка навпроти університету. На місце царя Миколи I, який підписував тобі вироки-поневіряння… Суцільні суспільні парадокси. Його скинули, забули, а ти вже стоїш тут сімдесят шість літ і збираєш квіти. Тебе шанують. Чи люди не змінюються, чи, може, все-таки ти їх змінив, га?.. Признаюся, боюся, щоб когось замість тебе сюди не пристроїли… Не дайся… Хоча що доброго тутечки нидіти?
Павутинивсь освітлений дріт
Перспективно по стрійній улиці
Одчинився матовий грот
І вийшов дідусь без палиці.
Пошкутильгала пудрована проституція
Самотно рояль виліз на тротуар.
З фотографічної вітрини зійшла панна Люція
І чийсь пес біля ліхтаря вмер
(“Тротуар”)
— А час летить. Уже сто років минуло, як я спалив твій “Кобзар”. Пам’ятаєш, Тарасе?.. Горів ого-го! Як смолоскип.
“Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується, — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я весь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!
…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого “Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заялозені мистецькі “ідеї”, й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого “Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Якраз вроді тебе, показчиком якого є “Рада”. Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отсе пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого “щирого” українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування.
Я палю свій “Кобзар”.
— Гадаєш, я тебе ненавидів?.. Перестань… Я хотів привернути до себе увагу. Розбурхати народ, відкрити йому очі. А хто найкращий подразник, як не ти, Тарасе?.. Люди — сонні мухи. Без сенсацій — не прокидаються. Псові бездомному й то відомо, що як плентатися тією ж самою стежкою, — придибаєш до того ж смітника!..
— Так, я метався! З крайнощів в крайності, бо тільки так збагнеш істину. І ти метався, чого гріха таїти! Шукав! Закликав! Думав! Лишень тебе твоя царська машинерія з’їдала повільно, в муках, смакуючи, а моя більшовицька проковтнула мене за раз! Клац — і нема!..
— Зміни потрібні були Україні, як вибух! Тільки рух здатен жити. Заради руху. Якщо цікавить душа — пізнай машину. Я, мов бомба, шукав розриву. Моє
пускають
бензин
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам (“Місто”), — це навіть не квіточки, і не пуп’янки, якщо порівняти з тепер. Це — кволий зародок цивілізації. В якому повітря, хоч і не пахне ладаном, та живе. Космічне!.. Заміть, мій прогрес не лишень оспіваний, але й облаяний. Таємниця — між полюсами.
— Але я не про те:
Понеділок
Вівторок
Середа
Четвер
П’ятниця
Субота
Неділя (“Сім”), — це смерть. Бо одноманітність і нудьга. Яких я товк до останнього. Понеділок має бути рішучим, вівторок — злим, середа — відвертою, четвер — працьовитим, п’ятниця — вдячною, субота — плодовитою, а неділя — коханою… Різні підходи — дають результат. Тільки так! Кажуть люди, ти пророк — значить розумієш, про що я…
— Хочеш знати, Тарасе, чи я би хотів отут стояти, як ти, дивитися з висоти на молодь?.. Хотів би! Чесно! Я теж жива людина, а не якийсь пам’ятник! Вибач за порівняння… І маю свій “Кобзар”… Тебе по світу більше тисячі стоїть на постаментах, а я тішуся меморіальною дошкою на клубі у своєму рідному селі. Отаке-то, брате…
— Гаразд, не буду нити, а то мені сентименталізм пришиють. А мої друзяки, і футуристи і антиквари, в гробах кістками торохтітимуть. Ще землетрусів на цвинтарях організують. Якщо зариті вони по-людськи, а не так, як я, у лісі…
Семенко звів свої хитрі, смоляні очі на Шевченка.
— Одначе є те, що не вмирає!.. — вигукнув. — “Наша молодь любить розкіш, вона погано вихована, вона глузує з начальства й анітрохи не поважає людей похилого віку. Наші нинішні діти стали тиранами; вони не встають, коли до кімнати входить літня людина, суперечать своїм батькам. Попросту кажучи, вони дуже погані”. Пригадуєш, Григоровичу?.. А таке: “Я втратив усякі надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь візьме в свої руки кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива”. Отож бо!.. Заміть, Тарасе, Сократ і Гесіод, яких я процитував, ще дві з лишком тисячі років назад боялися змін!.. Що то за мислителі такі, скажи мені, коли вони не змогли підготувати достойних наступників? Порожняк? Не впевнений… Бо бунтівний молодняк — ось секрет усього прогресу! І я тобі заздрю, по-доброму, що ти з тисяч своїх постаментів спостерігаєш за новим українським відродженням! Теж стріляним, але — нескореним! Так що в Україні зараз молодняк — мрія! Скажи цим героям, що Семенко разом з ними — хай знають!
Михайль глипнув на годинника.
— Треба повертатися, бо закриють небо — а тут мені некомфортно. Тіло потрібне. Хоча б кам’яне, як у тебе.
Улиця бодлериться владно
Розцвіли Квіти Зла —
Що ж мені в душу безоглядну
Ти принесла?
Озонить і тьмаре мозок
В глумну і чорну ніч.
Пахнуть орхідеї й гострі рози
Блакитних стріч
(“Квіти зла”)
— Добре, лечу. Маю ще одну справу. Але відкрию тобі на прощання секрет: я теж карався, мучився, але — не каявся. Не дозволяв собі такої розкоші ніколи! Попри те, що бунт і я — близнюки-браття… І з висоти часу я навіть радий, що “систематично труїв свідомість молодняка отрутою націоналізму”… Так що бувай, Тарасе! Плекай молодняк! Куй нову генерацію! Тебе на землі багато…
Будьте вдячні вічності, що живе
в вас,
оживлюйте кожну
річ.
Коли знайдете в землі напівзгнилий
людини таз –
ви з людиною
віч-
на-
віч
(“Мій рейд у вічність – ІІ”)
Михайль Семенко забіг у книгарню. Перед ним якийсь дідусь морочив продавщиці голову. Видно, не мав з ким поговорити.
— Перепрошую, — мовив Михайль. — Мені “Кобзаря”.
Шевченко ліг на прилавок. Мудрими очима зирив на нього з палітурки. Дівчина вивчаюче до старомодного дивака придивлялася. А коли впізнала — сказала:
— А в нас ще є “Кобзар”. Семенка.
— Давайте два! — зрадів Михайль. На душі посвітлішало. “Кобзарі” притулилися один до одного — не кусалися.
Дівчина з книгарні була впевнена, що ретро-красень “Кобзарів” не спалить. Дуже вже він їх міцно обнімав.
Коли Семенко піднімався в небо, то дивився на Київ і бурмотів:
Улиці залюднені, трамваї стрійні,
З очей таємних шовкові нитки
Снуються в душу, де плями мрійні,
Де тепло гріють зусьрічні думки.
Лоскоче груди пропелер шумний,
У серці свято, мов смілий скарб
Злетів самотно-близький, безстумний,
Розцвівсь довкола у безліч фарб.
Не розімкну я прозорий ланцюг,
Не одділю я фатальних думок —
Бо так багато на сонці вранці
Зустрічно-злотних таємних ниток
(“Улиці”).
— А все-таки я — геній! — вигукнув Михайль, перш ніж зникнути за хмарою.
Leave a Reply