В “Українській енциклопедії” скупо подано десять рядків не зовсім точної інформації. Ім᾽я автора, який у тридцять років мав у своїй добірці п’ять книжок і кілька кіносценаріїв, товаришував із письменниками, чиї імена навічно лишилися в історії української літератури, лише останнім часом почало зустрічатися у незначній кількості публікацій науковців.
Чимало часу і зусиль доклав онук письменника, інженер і краєзнавець Сергій Каленюк, щоб з першоджерел і свідчень родичів по крихтах зібрати достовірну інформацію про Гордія Брасюка. Прийшов час, коли потрібно повернути не лише славне ім’я письменника, а й звернути увагу на художню цінність його творів.
Отже, народився Гордій Брасюк 21 грудня 1898 року (2 січня 1899 р. за новим стилем) у селі Лука Троянівської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Батько, Іван Петрович, був церковним старостою, займався пасікою, городиною та вправно робив діжки. Мати, Мотря Василівна, виростила шестеро дітей (Петра, Гордія, Надію, Антоніну, Ярину і Фелю), поралася по господарству, ростила дітей, тож не бувала навіть у Житомирі, проте, ходила пішки молитися в Київ у Печерську Лавру. Старший син Петро отримав вищу освіту, працював директором школи у Вінниці, але в тридцятих роках зазнав утисків та 12 січня 1938 року був заарештований. На той час він займав посаду консультанта методкабінету облвно і переконував у недоцільності русифікації шкіл, за що й був розстріляний 26 квітня 1938 року за постановою “трійки” УНКВС Вінницької області.
Гордій відмінно закінчив церковно-приходську школу і вчитель та священик радили батькам віддати здібного хлопця в реальне училище або гімназію. Але ж у багатодітної родини не вистачало коштів, проте, благодійність мала місце в різні часи. За допомогою священика і поміщика із сусіднього села вдалося таки зібрати кошти на оплату підручників та першого року навчання, не вистачило лише на придбання учнівської форми. Жага до навчання була більшою ніж від глузування ровесників з його бідного селянського одягу і гніву директора, який зненавидів “селюка”. За порадою поміщика Базилевича Гордій перевівся в комерційне училище, яке на той час очолював брат композитора Б. М. Лятошинського. Завдяки доброму ставленню до сільського хлопця родини Лятошинських, він міг користуватися їх великою бібліотекою та познайомитися з творами Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, відвідував популярні того часу домашні літературно-музичні вечори. Родина мала неабиякий вплив на формування внутрішнього світу Гордія і зробила значний інтелектуальний внесок у розвиток юнака.
В училищі Гордія як відмінника від плати за навчання звільнили, але на життя доводилося заробляти репетиторством, а ще він співав у церковному хорі, бо при монастирі можна було харчуватися. В комерційному училищі бухгалтерська документація велася переважно німецькою та італійськими мовами, тож Гордій Брасюк досконало самотужки опанував ці мови.
У 1919 році він закінчив навчання, мав непогані знання, професію бухгалтера і сформований духовний світ. Більшовицький переворот у жовтні 1917 року він назве “кривавою революцією”, почне підтримувати дії Центральної Ради і пропагувати її ідеї. Коли Центральній Раді та її урядові не вдалося здійснити намічене і почалася окупація австро-німецькими військами, Гордій Брасюк активно включився у підготовку антигетьманського повстання під головуванням С. Петлюри та В. Винниченка. Вступивши добровольцем в армію УНР під командуванням Симона Петлюри, Гордій Брасюк служив інспектором господарської частини військового лазарету. Після відступу армії УНР на територію Польщі він деякий час переховувався у знайомих на Житомирщині.
Коли стихла Громадянська війна, за порадою старшого брата Гордій Брасюк пішов на навчання у Київський інститут народної освіти. Нове життя – нові враження, нові знайомі. З літературних виступів молодих письменників і поетів у залах КІНО та Всеукраїнської Академії наук розпочалося створення літературного товариства “Ланка”. Як відомо, “Ланка” декларувала зв’язок національного змісту та європейської форми, за що їх звинуватили в антипролетарській ідеології і в тому, що вони “ідеалізують куркулів та буржуазію”. Організація у 1926 році змушена була змінити назву на МАРС (Майстерня революційного слова). У тогочасній пресі писалося: “7 листопада в Києві складену нову літературну організацію МАРС (Майстерня революційного слова). До складу асоціації ввійшли письменники: Антоненко-Давидович Б., Брасюк Г., Підмогильний В., Плужник Є., Тенета Б., Ярошенко В.”. Це повідомлення є незаперечним доказом приналежності письменника до цієї організації. Але акцент на революційності не врятував їх від нападок компартійних органів і за три роки організація припинила своє існування.
Однак ці роки для Г. Брасюка були періодом напруженої творчої праці й активної участі у літературному процесі. Крім товаришів по МАРСу, участі в різних об᾽єднаннях, зібраннях та дискусіях, він знайомиться з колегами по перу: Миколою Бажаном, Миколою Хвильовим, Іваном Багряним, Костянтином Гамсахурдія. Знайомства з режисерами і сценаристами кінофабрики (згодом кіностудії імені О. Довженка) надихає Брасюка на написання кіносценаріїв.
Але головним пріоритетом для нього залишається красне письменство. Він плідно працює і його оповідання друкують літературно-мистецькі журнали “Червоний шлях”, “Нова громада”, “Життя і революція”, “Глобус”, “Плуг” та інші. Одна за одною виходять книги: “Безпутні” (1926), “В потоках” (1927), “Устинка” (1929), “Донна Анна” (1929), “Сни і дійсність” (1930).
Не обділили увагою творчість письменника й критики. Пролеткультівська критика вважала твори Г. Брасюка натуралістичними, міщанськими, такими, що не сприяють соціалістичному будівництву. Особливій критиці піддався його роман “Донна Анна”. У періодичних виданнях того часу рецензії з негативною оцінкою твору розмістили Г. Пронь, Л. Старинкевич, О. Фінкель, Л. Юровська та ін.
Творчість Лесі Українки стала поштовхом і лягла в основу роману “Донна Анна”. Автор майстерно зумів показати і творчі роздуми та досягнення видатної письменниці, і її філософські ідеї, і душевний стан. Навіть пересічний читач “Донни Анни” без напруги відзначить прямий зв’язок із “Лісовою піснею” Лесі Українки. Героїня роману Ганна Бачинська, опинившись в лісі, відчуває себе по-новому, ніби “вирвалася з якогось ув’язнення”, а зв’язок з природою дає їй надію на те, що “вона відродиться, відмолодіє”.1
Для іншого героя, композитора Володимира Шальвія, природа стає джерелом натхнення для написання опери “Лісова пісня”. Душевний світ героїні змінює музика Володимира. Дмитренко В. І., кандидат філологічних наук (Луганський національний педагогічний університет), професор університету Шевченка, зробив детальний аналіз роману у своїй роботі “Сучасна рецепція роману Г. Брасюка “Донна Анна” та дав роману високу оцінку. Зокрема він зазначає: “Г. Брасюк створює свого роду містифіковану, знакову часо-просторову текстову площину. Відбувається зміщення та накладання різних історичних часопросторів. Традиційний сюжет потрапляє в коло авторської свідомості й піддається осучасненню… Традиційний образ використовується як ім’я-символ. Письменника цікавить не структурно-семантична характеристика персонажа, а його ідейне наповнення, зашифрована у ньому метафорично-символічна сутність. Тому цей образ існує в романі як частина зображувально-аналогійного плану твору…”. Підводячи підсумки аналізу твору “Донна Анна”, Дмитренко В., у своїй роботі вказує: “Постійні відсилання до героїв Лесі Українки, а також до основних особливостей образу дон Жуана у світовій літературі, поглибили художньо-смислову напругу образів, створених письменником, сприяли розширенню смислового навантаження кожного з них, що підвищило художню вартість даного твору, оприсутнило в ньому певний діалог епох”.
Хочеться зазначити, що навіть “Історія української радянської літератури” не оминула полити брудом письменника: “В ті часи ще доживала свого віку одверто міщанська, дрібничково-натуралістична література, яка без кінця пережовувала статеву “проблему”, нудно скаржилась на “жорстокість” часу, лякала читача картинами всякого розкладу й неподобства (Г. Брасюк “Донна Анна”, Б. Тенета “Гармонія і свинушник”, П. Голота “Бруд”). Зовсім невелика кількісно така література все ж існувала, і проти неї, проти її ідей і естетичних канонів вела боротьбу радянська критика”.2
І. Науменко, вивчаючи творчість Брасюка, пише: “Нападки критики письменник сприймає зовні спокійно, з гідністю відстоює свою правоту”. Та сильніший і болючіший удар йому було нанесено з іншого боку. Органи ДПУ папірець за папірцем формують на нього справу, і в 1930 році у розквіті творчих сил його арештовують. Усі члени літературного угруповання МАРС, окрім Марії Галич, зазнали репресій, але пізніше. Брасюк був першим із тих, кого вилучили із літературного процесу, а потім і відібрали життя. Його товариш І. Багряний був арештований у 1932 році. В. Підмогильний – у грудні 1934 після вбивства Кірова, убитий в 1937 на Соловках. У тому ж 1934 році арештовані Г. Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Борис Тенета, у 1935 році арештовують Б. Антоненко-Давидовича. Усі “марсіяни” потрапили в жорнова сталінських репресій, але не всім вдалося вибратися з них. А Гордій Брасюк, через те, що був першим, не лише втратив життя, але й позбувся літературного життя і пам᾽яті після своєї смерті.
У 1930 році письменника заарештовують. Органи ДПУ Брасюку інкримінували і участь у діяльності гуртків “Просвіти”, забороненої як контрреволюційної націоналістичної організації, і службу в петлюрівській армії, і навіть зв’язок з грузинським письменником Костянтином Гамсахурдія, який приїздив у творчих справах до Миколи Бажана і кілька днів жив у Гордія Брасюка. Та, очевидно, головне звинувачення – його твори, які “ничего общего не имеют с пролетарським творчеством… рассчитаны исключительно на темные и мещанские слои населения”. Та й чи могли сподобатися більшовицькій владі віршовані рядки селянина на мотив “Інтернаціоналу” з повісті “У потоках”:
“Повстаньте, голі і голодні,
Із сіл, присілків, хуторів,
Бо ворог наглий, звірородний
Хроном гірким нам наїв…
Чуєш, хліб наш забрали…”?
Попри все, письменник не грішить проти істини – він відобразив у своїй творчості реалістичні картини тогочасного села і міста. За горезвісними статтями 54-10 і 54-12 Кримінального кодексу Г. Брасюку 9 листопада 1931 року було винесено вирок: п’ять років концтаборів. Так Гордій Брасюк став одним із перших українських письменників, яких радянська влада заганяла у концтабори за реалістичне зображення радянського способу життя. Після нього взялися й за інших членів МАРСу. П’ять довгих років незаслуженого покарання письменник відбув у концтаборах Казахстану – КарЛАГу та на будівництві Біломорканалу саме у той час, коли туди приїздив М. Горький з іншими письменниками та журналістами, щоб описати грандіозну будову соціалізму.
Після звільнення Гордій Брасюк повернувся до дружини Тетяни Василівни Мануйлович у Запоріжжя. Він перебував весь час під пильним оком органів НКВС, не мав ні роботи, ні власного житла, тому подружжя виїжджає до Казахстану, де на той час, тікаючи від репресій, оселилося багато українців. Не знайшлося місця на батьківщині також і родині Валер’яна Підмогильного – його дружина та син вимушені були переселитися у Казахстан. Гордій Іванович влаштувався в Алма-Аті плановиком-економістом, а дружина – в редакції газети. Але щастя родини було не довгим – хвиля репресій 1937 року докотилася і до Казахстану. Відчувши небезпеку, подружжя виїхало в Петровськ Саратовської області, де у них народилася донька Галина.
Пробувши там близько року, родина повертається до Запоріжжя. Гордій Іванович влаштовується плановиком-економістом у “Харчопромспілку”, де, завдячуючи своїй високій кваліфікації та сумлінню, обійняв посаду завідувача відділу, а дружина – у новостворену газету “Комсомолець Запоріжжя”.
Йому був закритий шлях до видавництв, навіть слово репресованого письменника мало лишатися за ґратами. Та справжній письменник лишається ним завжди. Коли 27 червня 1941 року Брасюка заарештували вдруге, то при обшуку було вилучено рукопис роману “Чечель” на 773 сторінках, а також чотири товстих зошити чернеток з творами. У справі слідчий Смішко записав: “Вращаясь в кругу к.-р. националистски настроенных украинских писателей Хвылевых, Ирчанов, Блакитных, Антоненко-Давыдовичей и других, как и он ничего общего не имеющих с пролетарским творчеством, Брасюк начал издавать аполитические литературные труды, рассчитанные исключительно на темные и мещанские слои населения… Все вышеперечисленные деяния в достаточной степени характеризуют Брасюка как а-с (антисоветскую – прим. авт.) личность, активно боровшуюся в прошлом против Сов. власти…”
Потрібно було мати неабияку мужність і тверді переконання, щоб на допиті раніше, ще у 1930 році, заявити: “На шлях боротьби проти радянської влади я став у 1918-1919 роках… вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження…”
Присуд Особливої наради при НКВС СРСР було оголошено вже на наступний день після арешту. Він був жорстоким і несправедливим: “…как социально опасный элемент заключить в исправительный трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 28 июня 1941 года”. Тетяну Василівну, як “дружину ворога народу”, з редакції звільнили. З документів, переданих в архів зазначено, що рукописи письменника були передані дружині письменника під розписку, але дружина стверджувала, що їй нічого не повертали. Лишилася лише на згадку про чоловіка маленька світлина, що вклеюють у паспорт, яку не помітили при обшуку, бо упала під стіл.
По сьогоднішній день рукописи не знайдено, лише можна припустити, що роман Григорія Івановича “Чечель” був пов’язаний з М. Ф. Чечелем – активним діячем Української Центральної Ради, земляком, який також навчався у Житомирі. Як і десять років тому Брасюк не приховував свої симпатії до Центральної Ради. У протоколі допиту записано: “Я стояв за Центральну Раду тому, що вважав її рідною національною владою”. Але більшовицька влада не сприймала тих, хто не поділяв її переконань. У січні 1942 року Г. Брасюка етапували з пересильної уфимської тюрми до одного з найжахливіших концтаборів у системі ГУЛАГ – “Ивдельлаг” на півночі Свердловської області, де ув’язнені майже не мали шансів вижити від голоду, холоду та хвороб. Не добув свого сроку і Брасюк, бо тяжко захворів і начальники табору “звільнили” його помирати деінде.
Хворий Брасюк дуже хотів дістатися рідної України, але розумів, що не вистачить сил, тому поїхав у вже знайомий Казахстан. У тяжкому стані він потрапив до районної лікарні в Новотроїцьку, що в 10 км від станції Чу Джамбульської області. Звідти написав листа додому, але сестри отримали його із великим запізненням. Рідня зібрала гроші і надіслала на адресу лікарні, але допомога спізнилася. Залишається на совісті лікаря лист, в якому той вказав, що такий-то не значиться у списках хворих, а також кошти, які переслала туди родина, хоча в листі до сестри Гордій Іванович повідомляв навіть номер палати.
Отже, можна стверджувати, що помер Г. І. Брасюк влітку 1944 року у селищі Новотроїцьку Джамбульської області і там десь знаходиться безіменна могила українського письменника. Після смерті Сталіна, коли з таборів почали повертатися письменники, яким пощастило вижити, вони намагалися дізнатися про долю свого товариша, зокрема, Б. Антоненко-Давидович і М. Бажан. Але тоді їм це не вдалося. Пізніше і його колишні колеги й товариші відійшли у вічність, а з ними і пам’ять про Гордія Івановича Брасюка.
У серпні 1989 року справу було переглянуто прокуратурою Запорізької області і Гордія Івановича Брасюка було реабілітовано посмертно. На жаль, його дружина не дочекалася цієї звістки. Нині його ім’я записано до мартирологу українських письменників – жертв тоталітарного режиму. “Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості,– писав у 1946 році Іван Багряний, згадуючи своїх побратимів. – А винищив він їх спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу в далеку Колиму, Соловки, на Землю Франца-Йосифа і т. д., і т. д. Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Б. Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М. Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…, і інші”.
Понад 70 років твори Брасюка залишалися під забороною, навіть у самостійній Україні досі лишаються практично невідомими, а його ім᾽я майже незнане сучасними літературознавцями, тому і творче надбання письменника й досі не стало предметом окремого дослідження. Однак, до нашого часу збереглися твори письменника. У деяких бібліотеках у книгосховищах збереглися його книги. І навіть роман “Донна Анна”, який вважався втраченим, уже віднайшовся в читальній залі бібліотеки імені Вернадського. Твори Гордія Брасюка є не лише невеличкою частинкою літературного процесу непростої епохи, художнім відтворенням часу, а мають і неабияку художню цінність.
Зараз, коли Україна відчула себе нацією, настав час для перевидання книг Г. Брасюка – репресованого письменника, справжнього патріота, який віддав своє життя за свободу країни. Конче потрібно повернути із небуття горде ім’я письменника Гордія Івановича Брасюка.
Грудень, 2014 р.
1. Брасюк Г. Донна Анна. – К. Сяйво, 1929. – 300 с.
2. Історія української радянської літератури. – К. – Наукова думка. 1964 р.
Проект “Воскресіння Розстріляного Відродження”: Валер’ян Поліщук. Від Парнасу до Голгофи
Leave a Reply