25 грудня 2015 року виповнюється 170 років з того дня, коли Тарас Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Про події, які передували написанню цього вірша, розповідає дослідник творчості Шевченка заслужений працівник культури України Володимир Портянко.
Є у Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, місце, тісно пов’язане з ім’ям Шевченка. Сюди їдуть звідусіль, щоб вклонитися Великому Кобзареві, і старі, і малі.
Місце це – будинок, де жив приятель Тараса Григоровича, лікар Андрій Козачковський. У нього поет не раз зупинявся під час мандрівок Україною в 1845 та 1859 роках. Андрій Козачковський лікував поета, коли той хворів, удвох вони їздили на ярмарок, ловили рибу на Дніпрі, мандрували околицями й селами Полтавської та Київської губерній (сам Переяслав тоді був повітовим містом Полтавської губернії). У Переяславі написав Шевченко поеми «Наймичка» та «Кавказ», поетичну посвяту Шафарикові до поеми «Єретик», вірш «Заповіт». Намалював кілька краєвидів…
25 грудня 2015 року виповнюється 170 років з того дня, коли Тарас Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Про події, які передували написанню цього вірша, розповідає дослідник творчості Шевченка заслужений працівник культури України Володимир Портянко.
Є у Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, місце, тісно пов’язане з ім’ям Шевченка. Сюди їдуть звідусіль, щоб вклонитися Великому Кобзареві, і старі, і малі.
Місце це – будинок, де жив приятель Тараса Григоровича, лікар Андрій Козачковський. У нього поет не раз зупинявся під час мандрівок Україною в 1845 та 1859 роках. Андрій Козачковський лікував поета, коли той хворів, удвох вони їздили на ярмарок, ловили рибу на Дніпрі, мандрували околицями й селами Полтавської та Київської губерній (сам Переяслав тоді був повітовим містом Полтавської губернії). У Переяславі написав Шевченко поеми «Наймичка» та «Кавказ», поетичну посвяту Шафарикові до поеми «Єретик», вірш «Заповіт». Намалював кілька краєвидів…
Він так любив – хай спека, хуга
Чи грому першого розкати –
У переяславського друга
У В’юнищах погостювати.
Ходив з рибалками бувало
Дніпровську воду сколихнути,
Щоб зачерпнуть пісень немало
І сили – з глибини Славути.
І над дніпровою сагою
Він пісню вів крізь дні похмурі,
І сам, як явір над водою,
Схилився у людській зажурі.
Зустрів морозяного ранку
Дівча в благенькій одежині,
Малу заплакану Мар’янку, –
І поклонився сиротині.
І обігрів своїм привітом
Ту чорнобриву, карооку,
Що розквітає маком-цвітом
У найлютішу пору року:
– Зов’янь, як цвіт у холодину,
Ще не розвившися… ніж мушу
Водить по наймах в літню днину
Чи покриткою в зимню стужу.
Яку судьбі придумать кару?
Як вилить слово бунтівниче?!
… І кличе він повстанців з Яру
З Холодного – всім серцем кличе.
Борислав Степанюк «В селі під Переяславом»
Вже осінь поле оголила,
Вже мовби напнуті вітри
Розправили похмурі крила…
Вже осінь поле оголила,
Та не заповнила двори.
В іржавім листі ледь сіріє
Похила хатка кріпака…
А сонце, сонце, що не гріє,
В іржавім листі ледве тліє
І, не дотлівши, геть зника.
В багрянці заходу карета
Ген битим шляхом поспіша –
Це хворого везуть поета…
В багрянці заходу карета,
В крові поетова душа.
Скоріше пробігай, дорого,
Що простяглась з Яготина
До Переяслава старого…
Скоріше пробігай, дорого, –
І Переяслав вирина.
Вже Альта блиснула водою,
Лежить, мов шабля козака
В червоних плямах після бою.
Вже Альта блиснула водою,
В сльозі відбилась візника.
Вже дзвін роня вечірні звуки,
Вже промінець останній згас…
І Козачковському на руки,
Під дзвону вечорові звуки,
В знемозі хилиться Тарас.
Борислав Степанюк «Шевченко в Переяславі»
Близилася зима, треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от у жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему «Невольник». В Переяслав він приїхав трохи хворий. Козачковський гоїв його.
Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода «Кавказ», у якій під враженням смерти друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролити кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся – поборете!». Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав у них участь.
У грудні переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим. У В”юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», а слідом за ним – «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар’яні», «Минають дні…» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня 1845 року написав там свій «Заповіт».
Оповива кімнату сонна тиша,
вже догорає воскова свіча…
А він натхненно пише, пише, пише,
і жар надії жевріє в очах.
Якщо помру – на кручі поховайте,
там, де Дніпро і далеч степова,
Кайдани рвіть, громадою ставайте…
Шукаючи, відточує слова.
А за вікном тривожний шелест віт,
дрімають переяславські хатини,
не спиться Кобзареві України…
Дмитро ЛУЦЕНКО «Заповіт»
Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф.
Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальовуванню видів з переяславської старовини. Раз якогось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище, і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому ж листі Тарас питає: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так наче дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш… Чи пам’ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам’ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледве примітна пляма не заспівала.
Та яром, яром за товаром…
Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе, мій щирий друже!»
Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова він вилив потім у віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани-«недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні…»
Звідтіль Шевченко поїхав в Яготин.
Від серця відлягла недуга,
Уже свіжішим став з лиця, –
А за вікном осіння хуга
Порошить листям без кінця.
Бреде у латаній свитині
Чи покритка, а чи вдова,
Щось тихо промовля дитині
І в сповиточку зігріва.
Куди іде, вітрами гнана,
Чого шукає у імлі?..
Кива прощально лист каштана,
Поки не зірваний з гіллі.
А видужалому Тарасу
Край потемнілого вікна
Що визріло у серці зразу,
Що сколихнуло кров до дна?
Поквапно він сіда до столу,
Зволожений вогниться зір,
Сльоза скотилась не додолу –
Впилась свинцево у папір.
І та сльозина зігріває
Під тином кинуте маля…
А за Шевченком іздаля
Орел двоглавий позирає,
В мундирі царському кружля.
Борислав Степанюк «Шевченко в Переяславі»
А закінчити розповідь про написання Шевченком «Заповіту» хочу віршем Володимира Вознюка «Переяслав-Хмельницький. Осінь 2001»:
На майдані старому – старі монументи
і поганьблена правдою сіра трава.
І – сміття. І, даруйте, собак екскременти.
Задля цього здіймалась тяжка булава?
Піднялась із майдану над нами у рабство
у гетьманській руці – до чужого царя.
Тупцювало до брата окраїнне братерство,
аби кожен із нас в тупцюванні застряг.
А відтак вознесли постаменти, музеї
в символ сили і волі історії блуд.
Схаменімося, браття, од слави тієї,
остудімо себе і хрещений наш люд!
Що було – те було, не повернемо знову,
помудрішати мусим в новітній добі,
переяславську волю свою безголову –
як науку неправди впишімо собі.
Прокидайтесь нарешті, хоча б із полудня,
доки в наше обличчя вдивляється світ,
бо й Великий Тарас в дні холодного грудня
із цієї землі слав нам свій заповіт!
Leave a Reply