Спроби підписання «мирних капітуляцій» – потиск руки ворога

Натхненним людям з відкритою душею завжди у житті все вдається і добро липне за руками та множиться. Дивлячись на світло, яке ллється з погляду Володимира Бондаренка, живлячись ним, думається, що інакше й бути не може. Голова Київської міської організації ВО «Батьківщина», депутат Київської міської ради, громадський діяч, меценат, господарник Володимир Бондаренко – надзвичайно багатогранна особистість. Встигає і глобальні проблеми вирішувати, і про людей дбати, і етнографічний комплекс «Українське село», що у Миколаївці під Києвом, розвивати, і шістьох онуків бавити…

     Натхненним людям з відкритою душею завжди у житті все вдається і добро липне за руками та множиться. Дивлячись на світло, яке ллється з погляду Володимира Бондаренка, живлячись ним, думається, що інакше й бути не може. Голова Київської міської організації ВО «Батьківщина», депутат Київської міської ради, громадський діяч, меценат, господарник Володимир Бондаренко – надзвичайно багатогранна особистість. Встигає і глобальні проблеми вирішувати, і про людей дбати, і етнографічний комплекс «Українське село», що у Миколаївці під Києвом, розвивати, і шістьох онуків бавити…

МОЖНА БУТИ ТОЛЕРАНТНИМ ДО ЧОРНОШКІРИХ І НАВІТЬ ДО ФРАНЦУЗІВ, АЛЕ НЕ ДО РОСІЯН
     І сьогодні разом з усією Україною Володимир Дмитрович журиться її долею та робить усе, аби допомогти українським військовим в зоні АТО, вирішує безліч інших гострих нагальних проблем, які пов’язані з нинішньою ситуацією в країні. «В нашій церкві Святого Димитрія Солонського в «Українському селі» зібрали понад 300 тис гривень на потреби армії, – розповідає Володимир Дмитрович. – І ще збираємо». Варто нагадати, що у 2004 році, під час Помаранчевої революції на тому місці, де зараз побудована церква, на Володимира Бондаренка було скоєно замах, як на депутата-опозиціонера. А вже згодом поруч виник етнографічний комплекс «Українське село».
     «Половина мого роду знаходиться на території Росії, у 30-тих роках нашу родину заслали на Далекий Схід, – продовжує розповідати пан Бондаренко, – і я роблю все для того, аби сьогодні мої доньки та шестеро онуків не розвивали в собі ненависті до росіян. Певно, погано вдається, бо Ярко, один з моїх онучат, якось кинув таку фразу: «Ви говорите про толерантність? А я знаю, що це таке…
     Можна бути толерантним до чорношкірих, до французів, але не до росіян». Що тут ще можна додати?
    Діти інколи найкраще відчувають енергетику добра чи зла, тому тут я беру самовідвід (усміхається)». Війну, яка сьогодні триває на Сході України, Володимир Дмитрович оцінює скептично та насторожено в питанні, що стосується її організації. «Ми бачимо, що ця війна є дистанційною, – зауважує політик, – ворог не підходить впритул, а тому вистрілити москалю прямо в лоб дуже складно. Не можна воювати, коли п’ять військових підрозділів не скоординовані, коли міліція, Нацгвардія, прикордонники окремо, батальйони окремо. А розпорошеність у військах – наслідок незлагодженої роботи владної верхівки, її законодавчої гілки. Чим зараз влада відрізняється від тієї, яка була? Аж нічим! Дехто знов хоче дерибанити все, що можна, та швидше пробратися до Верховної Ради. Тому не йдеться про те, аби зв’язувати владу по руках і ногах. Йдеться про те, аби її повністю змінити.
     І нам це обов’язково вдасться. Але лише спільними зусиллями. І щодо цього розповім вам історію, яка сталася з другокласником Володею – хлопчиком з нашого близького оточення. Йому якось дід каже: от ми з бабусею зібрали десять тисяч гривень і хочемо придбати тобі велосипед. Крутий такий, щоб динамка працювала і ти міг довше їхати. – Ура! – втішився малий. Очі заблищали. Стрибав подвір’ям на радощах півдня. Але ж кажуть: – Дивись, Володю, яка ситуація! Ми в церкві збираємо на такий прилад нашим солдатам, щоб вони вночі добре бачили, що вороги до них підкрадаються. Побачили та знищили їх. Тоді малий і каже: «Дідусю не треба мені велосипед». Бере конверт з грошима, пише на ньому: «Для перемоги над ворогами України від Вови та Софії» (сестричка його, якій два місяці) і несе його до церкви. Отаке в нас майбутнє покоління виростає. І з ним ми неодмінно переможемо».

МІНСЬКА УГОДА – НАША ПЕРША МАЛЕНЬКА ПОРАЗКА
     Попри оптимізм з гіркотою у голосі говорить Володимир Дмитрович про неправильні стратегії ведення війни нашими головнокомандуючими, втрачений час та його наслідки.
     «Спроби підписання «мирних капітуляцій» – рівноцінні потиску руки ворога і схвалення його дій, – міркує громадський діяч. – Щоб виграти двобій з ворогом, завжди варто знати психологію його поведінки. «Мирна» угода, яка розглядається, розставила нам ряд пасток. Перша! Петро Порошенко пообіцяв російському Президенту особливий статус у зоні конфлікту. Що це таке? Яку територію може охопити особливий статус? А ще: сам прийняв рішення про те, що здає частину України? Отак узяти і не спитавши дозволу в народу – віддати? Друга! Амністія для бандитів.
     Помилування терористів – це майже схвалення їхніх дій та зневага до усього українства. Вони грабують, вбивають, принижують. А ми їм амністію? Так наші люди швидко невіряться, а вороги знатимуть, що залишаться без покарання. Наслідком цього стане ворожнеча між нами на кілька поколінь у майбутньому. І той пункт одіозної угоди, за яким
наші війська після укладеного перемир’я не повинні заходити на території, які контролюються Росією. Де логіка, я питаю? Виходить, що до свого державного кордону ми тепер не можемо підходити без дозволу Путіна чи терористів. Озираючись на Крим, можна припустити, що Путін впровадить московське феодальне правління: російська мова отримає статус єдиної державної, бандити займуть теплі крісла у місцевих органах влади та будуть остаточно легалізованими. А ще закріплять за терористами право вето на зовнішній курс України без згоди новоствореної республіки. От вам і пастка, яка благополучно замкнулася».
    Дійшовши до межі на шляху свого нового народження маємо сьогодні розіп’яту державу, і «мирна угода», за словами Володимира Бондаренка, може стати приводом для шантажу. І не одного. У ній немає жодного пункту, який би гарантував захист мирним людям, патріотам, які підтримували та досі підтримують наших вояків. «Ці головорізи винищать кожного, хто хоча б кухоль води подав нашим хлопцям, – журиться Володимир Дмитрович.

– А ці люди – наш найбільший скарб. Тому, обговорюючи цю угоду, її пункти, ми марно витрачаємо час та зусилля. Шматок України, невизначеність, тисячі вдів та матері, які більше ніколи не обіймуть власних синів – це та ціна, яку українці заплатили за вибори депутатів до Верховної Ради. І якщо така ситуація зберігатиметься аж до дня голосування, Україна заллється слізьми від горя настільки, що важко буде розгледіти потрібність такого парламенту.
     А сьогодні вже чітко можемо бачити, що «мінські перемовини» та перемир’я стали черговою поразкою офіційного Києва». Хочеться вірити, що невтішні прогнози та настрої – лише мить перед найсвітлішим переможним світанком. Бо люди, готуючись до гіршого, не втрачають віри у перемогу. Бо світло рано чи пізно поглинає темряву. Так було, є і буде! І не нам з вами змінювати ці енергетичні істини!
     Володимир Бондаренко весь свій вільний час проводить в «Українському селі». Тамтешня енергетика його завжди надихає. У «Селі» діє церква Димитрія Солонського, музей під відкритим небом, який складається з історико-етнографічних областей: Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Полісся, Поділля, Південь, Карпати, картинна галерея. У недільній  школі знайомлять з євангельськими істинами, викладають етику, естетику та допомагають освоїти понад два десятки ремесел – ковальство, гончарство, плетіння з соломи, різьблення по дереву та багато іншого.

Тетяна Землякова