Минуле – відкрита книга для розуміння сучасного тими, хто вміє читати. Отож придивімося, з якого боку і які градові хмари потьмарюють небо над Україною.
Біснуватий Іван Грозний убив свого сина й задушив, отруїв, зжив з білого світу кілька своїх дружин. З подачі московських пропагандистів уславлюється в «Северной Пальмире» як «Гордость России». Скажений тиран під час свого правління гордо похвалявся, що в його жилах тече голуба кров від порфірородних візантійських кесарів. Нестямно пишався, що з імператором Августом «родством ведется». З тієї династії була дочка візантійського сатрапа в поневоленій Сербії. Її пригрів папа Римський після того, як серби вигнали завойовників. А згодом знайшов для опікунки жениха – московського князя Василя ІІІ.
Минуле – відкрита книга для розуміння сучасного тими, хто вміє читати. Отож придивімося, з якого боку і які градові хмари потьмарюють небо над Україною.
Біснуватий Іван Грозний убив свого сина й задушив, отруїв, зжив з білого світу кілька своїх дружин. З подачі московських пропагандистів уславлюється в «Северной Пальмире» як «Гордость России». Скажений тиран під час свого правління гордо похвалявся, що в його жилах тече голуба кров від порфірородних візантійських кесарів. Нестямно пишався, що з імператором Августом «родством ведется». З тієї династії була дочка візантійського сатрапа в поневоленій Сербії. Її пригрів папа Римський після того, як серби вигнали завойовників. А згодом знайшов для опікунки жениха – московського князя Василя ІІІ.
Блюститель папського престолу плекав далекосяжні наміри. Перше: окатоличити чим більші простори. Друге: відгороджуватися від татаро-монгольської загрози Західній Європі, настраханій невтримними навалами кочових орд зі з’явою «бича Божого» Чингізхана. Але онук облагодіяної папою Римським не виправдав надії, які на нього покладалися. Річ у тім, що від Івана Калити, якогось безрідного, продовжувалася огидна традиція догідливого прислужництва Орді. Винятково чингізиди володіли землями – улусами. Так званим «удільним князям» ординці давали від щедрот своїх «ярлики» – на беззаперечний послух і сліпу покору. А головне – зобов’язували збирати чи, точніше, здирати якомога більшу данину.
Показове рабське приниження Олександра Невського. В російській історії він винятково звеличений. А російською церквою долучений до ликів святих. Насправді ж його долі не позаздрити. З малих літ і до кончини на 42-му чи 43-му році життя природа здоров’ям не наділяла. Його батьку хан Батий зволив дати ярлик на князівство, а сина підневільного підданого узяв аманатом – заручником. Десь там у Середній Азії майбутній Невський за монгольським звичаєм досягав повноліття як названий брат Сартака – сина Батия. Чотирнадцять років «збратані» ділили трапезу й пили кумис, поки Батий не відправив, мабуть же, зовсім «омонголеного» князем у місто Володимир.
Сутність Орди – обдирати. Як чорна діра десь там у безмежжі космосу поглинає ближчі світила, так і кочова напасть ненаситно пожирає все довколишнє. Хижа зажерливість бездонної Азії жахала Західну Європу. Т а хай там що, знаходилися сміливці, що відправлялися в лігво страшного звіра. Один з найвідоміших – Джіованні дель Плано Карпіні. Чернець-францисканець. Італійський місіонер. Мав уже сан архієпископа та шістдесят три роки за плечима, однак відважився здійснити подорож до бездонного нутра ханських володінь. Залишив по собі надзвичайної ваги «Історію Монгалів, які іменуються нами Татарами».
Повідав, як «монгали» учиняли поголовні переписи, не минаючи жодного поселення, жодної садиби, навіть украй убогого житла. Подав для всіх наступних поколінь свідчення від 1246 р.: «…кожен, як малий, так і великий, навіть одноденна дитина, чи бідняк, чи багач платив таку данину, а саме, щоб він давав одну шкуру ведмедя, одного чорного бобра, одного чорного соболя… і одну чорну лисячу шкуру. А кожного, хто не дасть цього, слід відвести до Татар, і він ставав їхнім рабом».
Ясак – так називалися нещадні побори. «Слід відвести до Татар» – якраз цю чорну роботу й виконували удільні князі зі своїми дружинами. Не минали ні старого, ні малого. Крутилися, як грішники на розжарених пательнях у пеклі. Не вилазили із погибельної трясовини міжусобиць, доносів, наговорів. Батько – на сина. Син – на батька. А що вже брат на брата чи онук на дядька або навпаки, то всього того ні пером описати, ні в казці розказати. Поневолені захлиналися в підступності, ненависті й крові.
Це тепер Іван Грозний – «Гордість Росії». А до 1701 р. Московія усе ще платила ординцям данину, насамкінець – Кримському ханству. До другої чверті ХУІІІ ст. ні про яку Росію, як і про Російську імперію, ніхто в світі не відав. Той же Плано Карпіні, як і перед ним візантійський імператор Костянтин УІІ Багрянородний у всесвітньо відомому творі «Про управління імперією», писали винятково про Русь зі столицею в Києві. Ніякої Росії вони ані слихом не слихали, ані видом не видали.
Перша згадка про «Московь» як «поместье бояр Кучковичей» змигує в Іпатіївському літописі 1147 р. Московське князівство як улус Золотої Орди виведене на світ Божий ярликом від хана Менгу-Тимура 1277 р. Державне утворення з назвою Московія перейменоване на Росію указом Петра І 1721 р. Князь Іван ІУ наводив жах винятково на корінний люд, на аборигенів, тубільців. А перед ординцями, хоч вважався нечувано Грозним, гнув спину, як останній раб. Польський король Стефан Баторій у посланні від 1580 р. виповів Лютому те, про що лише перешіптувалися гноблені:
«Як посмів ти дорікати нам бусурманством, ти, котрий кров’ю своєю поріднився з бусурманами. Твої предки, як конюхи, служили підніжками царям татарським, коли ті всідалися на коней, лизали кобиляче молоко, яке капало на гриви татарських шкап. Ти себе виводиш не тільки від Пруса, брата Цезаря Августа, а ще й пов’язуєш з племенем грецьким. Якщо ти дійсно з греків, то хіба що – від Тіеста, тирана, котрий годував свого гостя тілом його дитини. Ти не одне якесь дитя, а народ цілого міста /йдеться про Псков – В. П./, починаючи від старших до найменших, вигублював, розоряв, винищував подібно до того, як і предок твій зрадливо жителів того ж міста перемучив, вигубив або забрав у неволю… Ти не государ своєму народу, а кат. Ти звик владарювати над підданими, як над худобою, а не так, як над людьми» /Переклад українською: Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. М.: Эксмо, 2005. – Ст.256/.
На початку 2012 р. з нетрів якоїсь там Гуманітарної ради при Януковичу увірвався в інформаційний простір дуже вчений доктор політичних наук. Відтоді регулярно провіщає на телеканалs tonis». Гордо похваляється з-поміж іншого, що мати Івана Грозного – «українка з Полтавщини». А після цієї фрази «проффесору» наче пам’ять відбирає. Замовчує, що то – благочестива мусульманка. За походженням із того ж роду, що й хан Мамай.
Так, той самий Мамай, котрого, як одностайно упевняють російські історики, розгромив 1380 р. у верхів’ї Дону, на полі Куликовому, великий князь московський і володимирський «Дмитрий Донской». Насправді ж московит брав участь у міжусобній сутичці на боці хана Тохтамиша проти темника Мамая. Останній дійсно зазнав нищівної поразки, утік аж у Кафу, яка тепер – Феодосія. Там знесиленого вбили генуезці та дозволили поховати за монгольським звичаєм з почестями. Така ось історія з фальсифікацією.
Візантійське, нібито грецьке, ординське – нічого собі букет роду кривавого тирана. І це ще не все. Московське духовенство надало самодержцю, сиріч Івану ІУ, «докази» й на те, що він – від якогось там коліна Рюриковичів. Воістину – гримуча суміш. Нас усе те менше б цікавило, якби отруйні випари від ментальності великої в апогеї імперії не накривали градовою хмарою й Україну.
Мабуть же, слід погодитися, що, на превелике лихо, Російською імперією ніколи не правив хтось із тих, чиї предки могли бути представниками корінного люду. Натомість – бозна-яка чужа чужаниця. На це вказує у названій вище праці й М. Костомаров:
«Здебільшого це були люди, які за своїм походженням не належали Москві; частково вони самі, а частково їхні батьки й діди прийшли з різних сторін і знайшли собі в Москві спільну вітчизну… Та обставина, що вони приходили в Москву з різних сторін і не мали між собою іншого політичного зв’язку, окрім того, що їх прихистила Москва, сприяло їхній взаємодії в інтересах спільної для них вітчизни».
Особливо ж князь Іван ІУ за своїм родом і генною пам’яттю не «належний Москві». Не важко здогадатися, якими ж безправними бути темні маси підданих, щоб самодержець так зухвало над ними вивищувався. І мав їх не те, що за худобу, а за ніщо. Розправлявся з уярмленими так, як найгірший господар зі скотини не знущається. М. Костомаров, зводячи воєдино скупі свідчення літописів, подає апокаліптичні картини бузувірств:
«Московський цар давно вже не терпів Новгорода… Ніде, певна річ, він не бачив таких різких, ненависних для нього рис, як в історії Новгорода і Пскова. Зрозуміло, що до цих двох земель ровивалася в ньому злоба».
Чи ж не такою є і нинішня злостивість кремлівських верхів до справіку вільнолюбивої України. В сатрапа викликали люту ненависть «давні вічові свободи» громадян Новгорода й Пскова. Сформована тоді ментальність жорстоких правителів і рабський послух «черні» дотепер даються взнаки, значною мірою визначають політику спадкоємців імперського зла. Крізь морок віків проступають жахіття, страшніші від останнього кола Дантового пекла, хоч вони – з-під пера М. Костомарова. Навіть повірити важко, що йдеться про достовірне, зафіксоване в літописах:
«У грудні 1569 року здійснив Іван Васильович похід на північ…
Ще до прибуття Івана в Новгород приїхав туди його передовий полк. За царським повелінням одразу ж оточили місто з усіх сторін, щоб ніхто не міг утекти з нього. Потім нахапали духовних із новгородських і довколишніх монастирів і церков, закували в залізо і в Городищі поставили на правіж. Всякого дня били їх на правежі, вимагаючи по двадцять новгородських рублів із кожного начебто як на викуп. Так продовжувалося днів п’ять…
6 січня, в п’ятницю, приїхав государ у Городище з рештою війська і з 1500 московських стрільців. На другий день дано повеління перебити дубинами до смерті всіх ігуменів і ченців, які стояли на правежі, і розвезти тіла їхні на погребання, кожного у свій монастир. 8 січня, в неділю, цар дав звістку, що приїде до Святої Софії до обідні…
Іван вислухав обідню з усіма своїми людьми, із церкви пішов до столової палати. Там приготували обід для високого гостя. Як тільки усівся Іван за стіл і попробував їжу, як раптом заволав. Це був умоний знак /ясак/: архієпископ Пимен був схоплений, опричники кинулися грабувати його владичну казну…
Услід за тим Іван наказав привести до себе в Городище тих новгородців, які до його прибуття були взяті під сторожу. Це були владичні бояри, новгородські діти боярські, виборні міські і приказні люди і знатні торгівці. З ними разом привезли їхніх дружин і дітей. Зібравши весь цей натовп перед собою, Іван наказав своїм дітям боярським роздягати їх і терзати «несповідимими», як говорять сучасники, муками, між іншим, підпалювати їх якоюсь винайденою ним сполукою, яка у нього називалася «піджаром» /«якоюсь складною мудрістю огненною»/, потім він велів змучених, опалених прив’язувати ззаду до саней, стрімко везти услід за собою в Новгород, тягнучи по мерзлій землі, і метати у Волхов із мосту. За ними везли їхніх жінок і дітей. Жінкам зв’язували назад руки з ногами, прив’язували до них малят і в такому стані кидали у Волхов. Річкою їздили царські слуги з баграми і добивали тих, котрі спливали. «П’ять тижнів тривала непогамовна розлютованість царева», – говорить сучасник».
Як зауважили давньогрецькі мудреці, юдоль земна жорстока. Які тільки звірства не учинялися на білому світі. Але таких дикунств, якими заявляла про себе придавлена татаро-монголами Московія, пошукати в усесвітній історії. За кілька літ до народження Івана ІУ, а саме 1517-го та 1526-го років, коли правив батько Лютого Василь ІІІ, в обителі зла побував посланець Віденського імператорського двору Сигізмунд Герберштейн. Знав слов’янські мови. Його «Записки про Московію» друкувалися латинською, німецькою, італійською мовами. Очам Європи відкривалися потворності азіатського варварства:
«Владою, яку має над своїми підданими, він далеко перевершив усіх монархів цілого світу… Всіх однаково пригноблює він жорстоким рабством…
А як тільки вони починають клястися й божитися, знай, що тут ховається підступність, бо клянуться вони з наміром, щоб обманути…
Важко зрозуміти, чи то народ по своїй грубості потребує государя-тирана, чи то від тиранії государя народ стає таким грубим, безчуттєвим та жорстоким».
І висновок, який пронизує скільки вже століть та чи не злободенний і тепер: «Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі».
Правдивість висловленого Герберштейном підтвердив, як ніхто інший, спадкоємець Василя ІІІ, себто його син Іван ІУ. Звернімося ще раз до М. Костомарова:
«Коли цареві врешті-решт обридла така потіха на Волхові, він почав їздити по монастирях і наказав перед своїми очима знищувати вогнем хліб у скиртах і в зерні, рубати коней, корів і всілякий скот. Залишився переказ, що, приїхавши в Антонів монастир, цар вислухав обідню, потім увійшов у трапезну і наказав побити все живе в монастирі. Розправившись таким чином із чернечими пожильцями, Іван почав прогулянку мешканнями мирян Новгорода, наказав знищувати товари купців, розкидати лавки, ламати двори і хороми, вибивати вікна, двері в будинках, знищувати домашні запаси і всі надбання мешканців. Того ж самого часу люди їздили околицями Новгорода, у селах, дворищах та боярських садибах розоряли житла, знищували запаси, убивали скотину й домашню птицю»…
Монголи вважали вовка пращуром Чингізхана. Зображення хижої тварини на знаменах ординців маяло як символ лютого, безстрашного воїна. Мабуть же, наслідуючи ті вірування, опричники приторочували до сідел собачі голови – на пострах усім і вся. Накидалися, як скажені вовки, на тих, кого мали вважати не якимись чужими, а таки ж своїми. Із пітьми того печерного дикунства й нинішні вищири огидної звірячої ненависті до «братнього народу» й до самих росіян на Донеччині й Луганщині.
«У Новгородській повісті говориться, що цар топив щодня по 1000 осіб, зрідка по 500… Псковський літописець говорить, що Волхов загатили тілами… Наслідки царського погрому ще довго відгукувалися в Новгороді. Винищення хлібних запасів і домашнього скоту спричинило страшний голод і хвороби не тільки в місті, а й у його околицях. Доходило до того, що люди поїдали одне другого і викопували мертвих із могил…
З Івановим відвідуванням новгородський край підупав, обезлюднів. Не добиті ним, пограбовані новгородці стали жебраками і приречені були плодити убогі покоління» /за М. Костомаровим – В. П./.
Тоді ще не було виголошено таких понять як геноцид, голодомор. Жодних осудів по живих слідах. Тільки поголовний переляк, жаль, плач, біль, сум. І по всьому в ХХІ ст. божевільна потвора звіра в людській подобі звеличується як «Гордість Росії». Чи ж таке безумство не заохочує новоявлених наслідувати та із заздрістю орієнтуватися на взірець?
І що ж то за офіційна російська історія, якій байдуже до того, що знищено предковічну пам’ять «господина Великого Новгорода». Таким же він ледь мріє в донині збережених народних легенах і переказах. А знамениті новгородські берестяні грамоти досьогодні переконують, що пагуба спостигла саме корінну людність Новгорода. А вона ж – гілка слов’янського роду.
Перелік мордувань у князівствах, з яких – ядро Російської імперії, нескінченний. Бачене й пережите увійшло в плоть і кров не тільки убивць, а й усіх наступних поколінь. Може, злочинне стало не умовним, а безумовним рефлексом? І чи ж не виявляється це нині в усій відворотності в Криму, на Донеччині й Луганщині? Тим паче, що поміж гідних спадкоємців дикої слави Лютого і «скажений сват» Петро І, і «голодна вовчиця» чи то «всеєвропейська блудниця» Катерина ІІ та більшою чи меншою мірою й усі московські царі.
«Минуле завжди з нами, і все, що ми собою являємо, все, що ми маємо, іде з минулого. Ми – його творіння, і ми живемо, занурені в нього. Не розуміти цього і не відчувати минуле означає не розуміти сучасне». Таке переконання великого сина Індії Джавахарлала Неру. Він стверджував, що через імперіалістичне гноблення «Індія відстала в своєму історичному розвитку приблизно на сто років». А що вже говорити про рідну Україну? Квилить-проквиляє народна пісня: «А вже років триста, як козак в неволі». На скільки ж століть гальмується природний поступ дотепер одного з найбільших європейських народів?
В 1917 р. на Фінляндський вокзал столиці на берегах Неви німецькі таємні служби в змові з хижаками міжнародного капіталу доправили в «запломбованому вагоні» десь сорок осіб усе таких же «не належних Москві». Жодного слов’янина для розбудови «славянского единства». А прибирають до своїх рук вищу владу в Російській імперії. Затягують удавку диктатури пролетаріату. Розкручують червоне колесо кривавого терору. За наказом Тухачевського вигублюють тамбовських селян отруйними газами. Залучають до винищення непокірних українських хліборобів зграї карних злочинців під орудою погромника Г. Котовського чи одеського злодія в законі Мішки Япончика.
Відкрити б книгу «Дар Евдотеї» багатостраждальної української письменниці Докії Гуменної: «У місті Звенигородці в цей час гуляв «красный террор» і «военный коммунизм». Це ж була весна 1918 року. Саме оце більшовики зайняли місто і головні їхні сили були китайці. Вони йшли від дому до дому і грабували поголовно все, тут же одягали на себе жіночі кофти, дамські капелюхи, циліндри й фраки, тут же убивали, діяв ревтрибунал… Поводились, як татарська орда».
Незбагненні помисли світового розвитку. На одній шостій частині земної кулі багатовікові процеси привели до одного знаменника конгломерат перероджених племен і народів. Військова потуга цього утворення уже спроможна знищити планету навіть не один раз. Що ж на умі в Божого промислу? Не завадити тотальному самовбивству? Чи відкинути мислячих створінь назад – до печерного стану? Обернути планету на суцільну руїну не з ядерною кнопкою під рукою в двоногих створінь, а з примітивною дубиною проти звіра й собі подібних?
На звеличення лиховісного вивергнуто гори друкованої пропаганди. Час показує, що місце всьому тому – на смітнику історії. Що тільки не пишеться й що лише не проголошується, а все зводиться до одного-єдиного – грабувати. Експлуатувати. Визискувати. Саме так тепер учиняється в Криму й на сході України: переслідувати, виганяти з обжитих осель, відбирати житло й будь-яку власність, забороняти поголовно навчання українською мовою в школах, закривати українські вузи, примушувати до безоглядної втечі з півострова священиків Київського патріархуту, позбавляти роботи артистів українського театру в Сімферополі й спішно замінювати їх творчим колективом, привезеним із Тули…
Невже від такої бузувірської напасті повинна потерпати Україна з її предковічними Донецькою і Луганською областями? І коли? На зорі ХХІ ст. нової ери. Яка нечиста сила відбирає в працелюбного народу надію на кращу долю? Який Чорнобог потьмарює свідомість тих верховодів, котрі знову насилають на «братський народ» чуму звірячого нищення? Для кого зачищається життєвий простір? Невже комусь невтямки, що безумна агресія згубна як для України, так і для Росії?
Та відкриймо ж очі! Гляньмо правді у вічі! Донецька і Луганська області з «благодійництва» кремлівських верховодів перетворюються на таку ж мертву зону, як і чорнобильська. Новітні заряди з реактивних систем залпового вогню несуть погибель не тільки теперішнім, а й наступним поколінням. Де совість учених? Чому не б’ють на сполох? Чому не попереджають, що після вибухів атоми й молекули важких металів такі ж згубні для всього живого на землі, як і стронцій? Осквернені грунти плодитимуть тільки смерть. Затруєні поверхневі й підземні води стають нищівнішими, ніж у темені середньовіччя чума, холера, віспа й інші пошесті. А якою стає атмосфера? Кисневих подушок з аптек на всіх не вистачить. Мільйони задихатимуться в чаду, хапатимуть ковтки повітря, як викинута на берег риба.
З якого боку не глянь, висновок один: вкотре вже учиняється апокаліптичне винищення слов’ян. Невже нікому нагадати, як під час Другої світової війни радянська пропаганда, захлинаючись, заперечувала просторікування Гітлера й Геббельса про те, що слов’янcькі народи не здатні на самоврядування. То що ж виходить? У ХХІ ст. Кремль заповзявся доводити правоту ідеологів фашизму?
Людиноненависницька пропаганда вивільняє із глибин підсвідомості первісні інстинкти. Одурманені прошарки нижчих верств населення не відають, що творять. Не мають поняття, до якого апокаліпсису їх підштовхують нікчемні маріонетки кремлівських ляльководів. Накидаються, як нацьковані хорти, на здобич, указану тими, для котрих злодіяння Івана Грозного – «Гордість Росії».
Світлі уми людства відкривають незвідані таїни Всесвіту. Через десять років польоту в космічному безмежжі дослідницький апарат опинився на кометі Чурюмова-Герасименко. Її відкрили та вирахували міжзоряну орбіту таки ж українські вчені. Чому ж народ, який дав світові вершинних геніїв і незліченно видатних особистостей, прирікається на гірку недолю – на поневолення й нещадну експлуатацію? Що – знову має статися так, як і після лиховісної Полтавської битви, як і після розорення орлиного гнізда лицарів волі – славних запорожців, як і після 1918 р., як і після Геноциду 1933-го року?
Гляньмо у вічі історії. Не повторюймо минулі трагедії як фарс, що стікає кров’ю.
Вадим Пепа, письменник
заслужений журналіст України
Leave a Reply