7 травня 1920 року Київ – столиця УНР була визволена від совєтсько-більшовицьких окунантів

7 травня 1920 року Київ – столиця УНР була визволена від совєтсько-більшовицьких окунантів, а вдячні кияни радісно вітали вхід українського війська разом з польськими союзниками, що урочисто пройшли Хрещатиком. Про цю історичну подію величезного геополітичного значення досі «не прийнято» згадувати, – пише польський письменник Євген Голибард.
Ця подія замовчувалася не лише у підручниках історії совєцької доби, а й нині укривається під мовчазним ігноруванням фактів…
Ще й досі вітчизняна історіографія, подекуди плентаючись у хвості московських інтересів, ігнорує розробку теми визвольної антибільшовицької війни 1920 року. Поворотним пунктом цієї війни була багатофронтальна військова операція яка увійшла до всіх підручників із воєнної стратегії під назвою «Битва за Варшаву».

7 травня 1920 року Київ – столиця УНР була визволена від совєтсько-більшовицьких окунантів, а вдячні кияни радісно вітали вхід українського війська разом з польськими союзниками, що урочисто пройшли Хрещатиком. Про цю історичну подію величезного геополітичного значення досі «не прийнято» згадувати, – пише польський письменник Євген Голибард.
Ця подія замовчувалася не лише у підручниках історії совєцької доби, а й нині укривається під мовчазним ігноруванням фактів…
Ще й досі вітчизняна історіографія, подекуди плентаючись у хвості московських інтересів, ігнорує розробку теми визвольної антибільшовицької війни 1920 року. Поворотним пунктом цієї війни була багатофронтальна військова операція яка увійшла до всіх підручників із воєнної стратегії під назвою «Битва за Варшаву».
Відлік часу цієї історичної події можна почати од 7 травня 1920 року, коли спільними діями українських і польських військ під проводом С. Петлюри і Ю. Пілсудського було визволено Київ від більшовиків.
На жаль, відомі події у липні 1920 р. перекреслили всі райдужні плани на досягнення реальної незалежності України.
Роз’єднаність, суперечка і нерішучість в українському керівництві та неймовірна жорстокість проголошеного Леніним «червоного терору», спеціальним інструментом якого в Україні була Перша кінна армія Будьонного, невдовзі призвели до того, що в розпал літа того ж року червоні окупували Київ.
Тоді ж потужне більшовицьке військо під орудою Тухачевського під гаслом «Дайош міровую рєволюцію!» вийшло на рубіж Пінськ–Ковель, рухаючись у напрямку Бреста.
Виникла загрозлива ситуація. Польські війська змушені були відступити для організації оборони Варшави, позаяк більшовицький корпус Гая стрімким кидком від лінії Ковель–Луцьк вирвався у напрямку на Люблін.
Але перед Замосьцєм кіннотники Гая раптом натикаються на українські загони січових стрільців, котрі добре організували оборону міста і не пропустили червоні полчища у напрямку Вісли.
Тоді корпус Гая розгортається на північний схід, стрімко рухається на Варшаву і майже обходить її з півночі, аж поки не натикається на батальйони селян-добровольців під Нєпорентем і Радзімінем.
Радісну ейфорію більшовиків на той час можна зрозуміти: впродовж якихось двох тижнів червоний фронт просунувся на 250-300 кілометрів, попереду ще одна столиця, яку здається можна взяти голими руками.
Ленін у своїх виступах перед робітниками вже проголошує швидку перемогу пролетаріату в усій Європі, а деякі гарячі голови у військовому відомстві товариша Троїцького вже бачать попереду Берлін.
На жаль, ці авантюристичні задуми мали серйозне підґрунтя – адже передові загони Тухачевського вже перейшли Віслу й були за 75 кілометрів від Варшави.
У цей критичний момент головні сили польського війська, у складі якого були українські частини (зокрема й ті, що тримали оборону на лінії Замосьцє–Люблін), виконують дуже ризикований стрімкий обхідний маневр від Вісли до Бугу в тил армії Тухачевського, одночасно відрізаючи більшовицькі війська від обозів і джерел постачання.
Вся операція під назвою «Битва за Варшаву» тривала впродовж одного тижня: з 12 по 18 серпня 1920 року.
Уже 18 серпня основна частина більшовицького військового угруповання (разом із утвореним у його тилу новим «революційним урядом Польщі», котрий очолив сумнозвісний «залізний» засновник ВЧК Фелікс Дзержинський), змушені були у великому поспіху відступати через Брест на Барановичі.
Тухачевський вже над річкою Німан ще раз спробував був зупинити польські війська, що його переслідували, але зазнав нищівної поразки.
Велике формування кінної армії Будьонного спробувало рушити з розворотом на південь, завдаючи удару у напрямку Замосця.
Але українська дивізія генерала Марка Безручка з кількома доданими їй батальйонами польської піхоти, не зважаючи на чисельну перевагу більшовицького війська, грамотно зупинили наступаючих і впродовж трьох днів витримували майже безперервні атаки червоних.
31 серпня бійці українсько-польського угруповання під командою Безручка перейшли у наступ і в околицях Комарова вщент розбили носіїв «червоного терору». Залишки червоної кінної армії відступили за Буг, а українські війська перейшли Збруч і, разом із польськими частинами, вибили більшовиків із міст Плоскурів і Старий Костянтинів.
Битва за Варшаву фактично була битвою за сьогоднішнє вільне життя українського і польського народів. Вона була ареною боротьби проти спільного ворога, школою виховання справжніх бійців і громадян, важливим етапом формування державницької концепції самовизначення кожного з братніх народів.
Саме тоді, 90 років тому народився заклик, який і сьогодні зберігає свою актуальність: «За вашу і нашу свободу!».
Ганебний кінець московсько-більшовицької авантюри збудив величезну ненависть не лише кремлівської правлячої верхівки.
Комуністична пропаганда, нещадно перекручуючи очевидні факти, сприяла поширенню ненависті до всіх, хто мав хоча б якусь причетність до подій 1920 року, нещадно їх переслідуючи і репресуючи.
Прихід фашистів на чолі із Гітлером до влади у Німеччині в 1933 році відкрив для совєцького комуністичного режиму широкі перспективи щоб поквитатися з ненависними «польськими панами» за 1920 рік.
Більшовицько-фашистський пакт Молотова–Ріббентропа, який спільним нападом на Польщу у вересні 1939 року поклав початок Другої світової війни, був логічним наслідком затаєної злості кремлівської верхівки за події 1920 року й черговим етапом розвитку московської традиційної великодержавної агресії.
Саме ненавистю до народів, що прагнуть національної незалежності, свободи і демократії, пояснюється безпрецедентний злочин совєцької комуністичної влади в Катині, де навесні 1940 року, руками «доблесних чекістів», за рішенням сталінського Політбюро, було виконано звіряче вбивство понад 25000 ні в чому не винних польських офіцерів, державних службовців, інтелігенції.
Чи усвідомлюють нинішні громадяни України вірогідність повторення сумних подій 96-річної давнини? Чи здатні зробити з них висновки?