«Коли подивишся на війну нашими, жіночими очима, так вона страшніша, ніж страшне»

   «У війни не жіноче обличчя» – писала білоруська письменниця і журналістка Світлана Алєксієвич. Вона намагалася передати, що переживає жінка у нелюдських умовах війни. Незважаючи на численні труднощі, з початком Другої світової війни сотні тисяч жінок кинулися в армію, не бажаючи відставати від чоловіків, знаючи, що вони здатні на рівні, винести весь тягар військової служби. Жінки були морально готові до подвигу, вони були готові служити. Армійська дисципліна, солдатська форма, значно більша за розміром, чоловіче оточення, важкі фізичні навантаження – все це виявилося нелегким випробуванням. Але це була саме та «буденна речовинність війни, про яку вони, коли просилися на фронт, не підозрювали». Потім був і сам фронт – зі смертю й кров’ю, із щохвилинною небезпекою й «вічно наздоганяючим, але приховуваним страхом».

До Дня пам’яті та примирення та
70-ї річниці Дня перемоги над нацизмом
у Другій світовій війні

   «У війни не жіноче обличчя» – писала білоруська письменниця і журналістка Світлана Алєксієвич. Вона намагалася передати, що переживає жінка у нелюдських умовах війни. Незважаючи на численні труднощі, з початком Другої світової війни сотні тисяч жінок кинулися в армію, не бажаючи відставати від чоловіків, знаючи, що вони здатні на рівні, винести весь тягар військової служби. Жінки були морально готові до подвигу, вони були готові служити. Армійська дисципліна, солдатська форма, значно більша за розміром, чоловіче оточення, важкі фізичні навантаження – все це виявилося нелегким випробуванням. Але це була саме та «буденна речовинність війни, про яку вони, коли просилися на фронт, не підозрювали». Потім був і сам фронт – зі смертю й кров’ю, із щохвилинною небезпекою й «вічно наздоганяючим, але приховуваним страхом».
    Феномен участі жінки у війні складний вже в силу особливостей жіночої психології, а виходить, і сприйняття нею фронтової дійсності. «Жіноча пам’ять охоплює той материк людських почуттів на війні, що звичайно вислизає від чоловічої уваги», читаємо ми у Олени Сенявської. Якщо чоловіка війна захоплювала, як дія, то жінка почувала й переносила її інакше в силу своєї жіночої психології: бомбування, смерть, страждання – для неї ще не вся війна. Жінка сильніше відчувала, знов-таки в силу своїх психологічних і фізіологічних особливостей, перевантаження війни. По суті, те, що довелося побачити, пережити й робити на війні жінці, було дивовижним протиріччям її жіночому єству.
   Перечитавши безліч джерел, можна впевнено сказати, що жінки, які захищали рідну землю є беззаперечно жінками-воїнами, героями свого часу, взірцем для нинішніх поколінь. І все ж, жіноча суть незбагненна. Поєднання геройства і слабкості, витримки і сліз. Проте, у суспільстві виникало суперечливе відношення до жінок, які поверталися з фронту додому. Чоловіче оточення, у якому їм доводилося перебувати протягом тривалого часу, породжувало чимало суб’єктивних суджень. Виникали плітки та анекдоти, навіть з’явився насмішкувато-презирливий термін «похідно-польова дружина». «Нехай простять мене фронтовички, – згадує ветеран війни Н.С. Посилаєв, – але говорити буду про те, що бачив сам. Як правило, жінки, що потрапили на фронт, незабаром ставали коханками офіцерів. А як інакше: якщо жінка сама по собі, домаганням не буде кінця. Інша справа, якщо при комусь…». Такий погляд на проблему можна вважати досить типовим. Але от що характерно: особливо охоче злословили із цього приводу в тилу – ті, хто самі воліли відсиджуватися подалі від передової за спинами все тих самих дівчисьок, що пішли на фронт добровольцями!
Чи можна взагалі засуджувати цих дівчат? Як можна, не будучи очевидцем, пліткувати й робити будь-які висновки? Ці запитання, на мою думку, повинен кожен задати сам собі. Роздумуючи, уявити себе на їхньому місці.
    В період війни в армії служило 800 тисяч жінок, а просилося на фронт ще більше. Не всі вони опинилися на передовій, були й допоміжні служби, де потрібно замінити чоловіків, що пішли на фронт, були і служби «чисто жіночі», як, наприклад, у банно-пральних загонах. Наша свідомість спокійно сприймає жінку-телефоністку, радистку, зв’язківку, лікаря або медсестру, кухаря або пекарюючи, шофера й регулювальницю – тобто ті професії, які не пов’язані з необхідністю вбивати. Але жінка-льотчик, снайпер, автоматник, зенітниця, танкіст і кавалерист, матрос і десантниця – це вже щось інше.
   Жінка-легенда, Людмила Павличенко – радянський снайпер, Герой Радянського союзу. Німецько-радянська війна застала Людмилу в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни Людмила Павличенко добровольцем йде на фронт. Павличенко всього за два з половиною місяці знищила 187 німецьких солдатів. Потім поповнила свою рахунок ще на 257 фашистів у боях під Севастополем. Вона знешкодила 36 ворожих снайперів! Людмила Павличенко входить в топ-десятку найкращих снайперів у світі.
Жінка-берегиня. І тільки пекуча потреба штовхнула її на шлях боротьби, бажання захищати Батьківщину від нещадного ворога, що обрушився на рідну землю, її будинок, її дітей. Священне право! Але однаково в багатьох чоловіків було почуття провини за те, що воюють дівчатаа, а разом з ним – змішане почуття замилування й відчуження. «Коли я чув, що наші медичні сестри, потрапивши в оточення, відстрілювалися, захищаючи поранених бійців, тому що поранені безпомічні, як діти, я це розумів, – згадує ветеран війни М. Кочетков, – але коли дві жінки повзуть когось убивати з «снайперкою» на нейтральній смузі – це все-таки «полювання»… Хоча я сам був снайпером. І сам стріляв… Але я ж чоловік… У розвідку я, може бути, з такою і пішов, а в дружини би не взяв». «Жінка на війні… Це щось таке, про що ще немає людських слів, – каже колишній санінструктор О.В. Корж. – Якщо чоловіки бачили жінку на передовий, у них обличчя іншими ставали, навіть звук жіночого голосу їх перетворював». На думку багатьох, присутність жінки на війні, особливо перед обличчям небезпеки, облагороджувало чоловіка, якій був поруч, робило його «набагато хоробрішим».
   Потім, через роки, ті, хто вижив, зізнаються: «Коли подивишся на війну нашими, жіночими очима, так вона страшніша ніж страшне». Потім вони самі будуть дивуватися тому, що змогли все це витримати. І післявоєнна психологічна реабілітація в жінок буде проходити складніше, ніж у чоловіків: занадто сильні для жіночої психіки подібні емоційні навантаження. «Чоловік, він міг винести, – згадує колишній снайпер Т.М. Степанова. – Він все ж таки чоловік. А от як жінка могла, я сама не знаю. Я тепер, як тільки згадаю, то мене жах охоплює, а тоді все могла: і спати поруч із убитим, і сама стріляла, і кров бачила, дуже пам’ятаю, що на снігу запах крові якійсь особливо сильний… От я говорю, і мені вже погано… А тоді нічого, тоді все могла». Повернувшись із фронту, у колі своїх одноліток вони почували себе набагато старшими, тому що дивилися на життя зовсім іншими очами – очами, що бачили смерть. Війна – це наша спільна пам’ять. Пам’ятати – значить жити.

Скутар Ангеліна, студентка