Брія Блессінг: «Я не хочу жити без України!»

брия-блессинг Благородна, переможниця, благословенна – саме так перекладається її повне ім’я Бріана Ніколь Блессінг. Її перша україномовна пісня «Ми — Україна» народилася за п’ятнадцять хвилин після поїздки у зону АТО. Спів Брії зачаровує й підкорює глядацькі зали, адже має вона неповторний голос, справжню українську душу, серце та посмішку.
«Хоч у мене й американський паспорт, але серцем і душею я – українка», – каже про себе Брія Блессінг.

Благородна, переможниця, благословенна – саме так перекладається її повне ім’я Бріана Ніколь Блессінг. Її перша україномовна пісня «Ми — Україна» народилася за п’ятнадцять хвилин після поїздки у зону АТО. Спів Брії зачаровує й підкорює глядацькі зали, адже має вона неповторний голос, справжню українську душу, серце та посмішку.
«Хоч у мене й американський паспорт, але серцем і душею я – українка», – каже про себе Брія Блессінг.

З АМЕРИКИ – В УКРАЇНУ
Народилася Брія в спекотному Хьюстоні (штат Техас) 1979 року в родині християн Марка та Ронди Блессінгів. Батько працював комп’ютерником і, крім цього, професійно грав на саксофоні, навіть був учасником рок-гурту. Наприкінці 1992-го, відчувши особливе покликання, родина вирушає до України з місіонерською місією. Брія каже, в дитинстві була бунтаркою, тому не відразу погодилася на переїзд до України. Втім, на початку 1993 року разом із батьками та молодшими сестрами приземляється в Луганську. Згодом родина переїжджає до Львова, відкриває євангельську церкву і, незважаючи на те, що місію планувала на рік-два, живе тут понад двадцять один рік.
Брія змалку знала, що хоче присвятити своє життя Богу та музиці. А десять років тому, у двадцятип’ятирічному віці, з ініціативи батьків починає музичну кар’єру. Співає на одній сцені з Павлом Табаковим та гуртом «Шокололад». У 2013 році повертається в США, щоб записати два англомовних альбоми, які презентує на широкий загал у грудні того ж року. Тоді ж наважується взяти участь у музичному проекті «Голос країни». «Ніколи не хотіла долучатись до таких шоу, але не витримала натиску друзів, погодилась», – коментує своє рішення Брія.
З піснею «Я піду в далекі гори», яку дівчина виконала на сліпих прослуховуваннях, вона змусила аплодувати стоячи весь зал та свого майбутнього тренера Святослава Вакарчука. Лідер гурту «Океан Ельзи» сказав тоді: «Не всі вміють співати українською так гарно, як Брія». А й справді голос цієї тендітної співачки можна порівняти хіба що з чистим звучанням струмка…
Поміж музикою Брія бере активну участь у громадському житті країни. У 2012 році засновує рух «Lviv Abolitionists», напрямком діяльності якого є запобігання торгівлі людьми. Викладає англійську мову за власною методикою: через пісні та музику. Допомагає нужденним та дітям у дитячих будинках. Веде служіння у церкві «Живе слово», яку одинадцять років тому заснував її батько. Разом із родиною була учасницею Майдану в Києві. Нині виступає в зоні АТО.
«Для мене велика честь співати для наших військових в АТО, – каже львів’янка. – Я хочу їздити до них якнайчастіше, аж до самої перемоги. Там вони самотні і я рада, що можу підтримати їх. Улітку зрозуміла, що вони не просто герої, вони наші зірки. Коли поверталась додому, попросила хлопців залишити свої автографи на моїй гітарі. Тепер вона для мене – ще більш особлива».

З ЛУГАНСЬКА – У ЛЬВІВ
– Бріє, тринадцятилітньою ти переїхала в Україну. Яким було твоє перше враження? Як сприйняла нову культуру, нових людей?
– Пригадаю, мене все здивувало. Зізнаюся, коли ми з родиною приїхали в Луганськ, все здалося мені дуже сірим, тьмяним. Такими й лишилися мої дитячі спогади про Луганськ. Попри це, мене однаково все цікавило: і люди, і їжа, і навіть базари. У нас в США такого не було. (Сміється, – Авт.). Здивувало, що просто переді мною продавали м’ясо, інші продукти. Пам’ятаю, в однієї жіночки азіатської зовнішності ми купили дуже-дуже гостру моркву по-корейськи, вона була у великому відрі, – сподобалась нам! Загалом я виявляла великий інтерес до життя українців і до того, як нас зустріли в Україні.
– На сцені ти завжди з гітарою… Розкажеш, чим вона особлива для тебе?
– Я купила її в Нешвілі, штаті Теннессі, близько семи років тому. Зайшла у малесенький магазин, де продавався давній одяг та ретро-інструменти, і коли побачила цю гітару, просто закохалася в неї. Відразу зрозуміла, що вона має бути моєю. Назбирала потрібну суму грошей і відразу придбала.
– Ти дуже добре володієш українською. Не кожен українець так милозвучно говорить рідною мовою. Як ти її починала вивчати? Що було найскладніше?
– Дякую, але мені ще треба покращувати свою українську. Пам’ятаю, довго не могла вимовити звук «р», не могла «ричати» (Сміється, – Авт.). В Америці ця буква вимовляється інакше, приглушено, тому вимовляти її по-інакшому мені було важко. Я завжи сміялася з цього. Безліч разів намагалась повторити, але постійно не виходило. Ще не могла вимовити слово «любов». Я вимовляла його, як «лубов». Зі мною трохи часу займалася викладачка, вона дуже делікатно працювала,я повторювала за нею кожне слово, бо спочатку не відчувала різниці. Зараз для мене досі важкою є граматика. Але, сподіваюся, у новому році повністю вивчу українську.
– Бріє, знаю, ти є авторкою багатьох пісень. Розкажи, як вони народжуються?
– Насправді був період, коли я взагалі не могла писати пісень. Минали місяці, а в мене нічого не виходило. З часом навіть трішки звикла до цього і вже не дуже переймалася. Подумала: «Окей, я більше не писатиму пісень». Але, все-таки, надіялася: «Цей період минеться, він скоро пройде». У мене немає якоїсь системи чи формули того, як написати пісню. Це завжди по-різному. Деколи я себе змушую, хоча це трапляється вкрай рідко. Якщо кілька місяців нічого не пишу, тоді сідаю й намагаюся щось створити, але зазвичай такі пісні виходять не найкращими. Бо коли пісня сама по собі приходить і народжується, коли я її не планую, тоді це завжди має гарний результат.
– Що для тебе у музиці найважливіше?
– Натхнення. Без нього немає душі, і емоцій немає. А пісня без натхнення, без душі, без емоцій це просто набір звуків і букв. У такій пісні немає музики. Тому я вважаю, що натхнення найголовніше.
– Ти була на Майдані… Не боялася? Тебе могли депортувати…
– Так, дуже боялася. Те, що стріляли, чи могли кинути в тюрму, не лякало. Депортація – єдина причина, чому я там не залишилася до кінця. Можливо, це егоїстично з мого боку, але я не хотіла й не хочу жити без України. Тому до смерті, до в’язниці – готова, а до депортування – ні. Страждала моя країна і я не могла сидіти вдома, склавши руки. Хотіла підтримати українців, бо це мій народ.
– Невдовзі знову їдеш в АТО… Цього разу – з якою метою?
– Я хочу влаштувати гарне Різдво для наших хлопців. Не хочу, щоб вони були самі. Різдво – це сімейне свято, яке має бути дуже світлим, сповненим надії. Важко, коли думаю про воїнів, про те, що вони там самотні й навколо них все таке темне… Хочеться хоч на день, на одну мить принести до них світла, радості, надії…
– Не кожен артист наважується на такі справи…
– У Біблії написано, що той, хто почав себе з доброї справи й не покидає її, буде з Ісусом. Не пам’ятаю, щоправда, як це звучить точно. Те, якою я є нині, це лише праця Божа. А ще чимало роботи Він виконує через моїх батьків, їхнє виховання, усі ті цінності які вони мені привили. Це насамперед любов до родини, друзів, усіх близьких, яких Господь мені подарував у житті, і які також впливають на мене.