“І стежечка, де ти ходила…”

Ранної  київської ночі   ХХІ століття,  коли під святою  піднебесною стелею  Національного  музею Тараса Шевченка  западає  вселенська тиша,  запалюю уявою та душею  тонку воскову свічечку й,  розгортаючи важкі полотняні  сувої років,  іду,  випроставшись, босоніж, навшпиньках,  у   глибоку, повиту гіркими українськими туманами,  солону минувшину,  в ті  для   суєти суєт  назавжди відшумілі,  а для вічності  живі,  перебуті самим  Господом  і виділені ним  для Великого Кобзаря   роки,  дні,  хвилини… І немає  вже  першої,  другої,  енної  зали – є   Всесвіт, а   на його краєчку,  на відстані 34 тисяч світлових  років од галактичного центру,  поблизу  зоряного рукава Оріона,  – наша планета,  де прихистилася  рідна Україна.

Ранної київської ночі ХХІ століття, коли під святою піднебесною стелею Національного музею Тараса Шевченка западає вселенська тиша, запалюю уявою та душею тонку воскову свічечку й, розгортаючи важкі полотняні сувої років, іду, випроставшись, босоніж, навшпиньках, у глибоку, повиту гіркими українськими туманами, солону минувшину, в ті для суєти суєт назавжди відшумілі, а для вічності живі, перебуті самим Господом і виділені ним для Великого Кобзаря роки, дні, хвилини… І немає вже першої, другої, енної зали – є Всесвіт, а на його краєчку, на відстані 34 тисяч світлових років од галактичного центру, поблизу зоряного рукава Оріона, – наша планета, де прихистилася рідна Україна.
Ясне полум’я свічечки вихоплює з темряви її частинку – села Тарасового дитинства Моринці та Кирилівку, висвітлює стежку, яка веде від отчої хати, повз стару вербу з усохлим верхів’ям, до левади й струмка, а звідти – в незнані світи. Під калиною, серед лопухів, у білій сорочці й темній спідничці, стоїть невисока, кучерява Оксана Коваленко, – дівчинка, з якою молився й на яку молився син підданого Енгельгардта, гнобленого, але письменного чорнороба, стельмаха, чумака Григорія й кріпачки Катерини. Це бачили старшенькі – брат Микита й сестра Катерина, бачили матері, які мріяли дожити до того дня, коли Тарас та Оксана поберуться.
Не судилося – вперше, але не востаннє. Оце “ не судилося”, яким закінчилося найраніше, ще світанкове зачарування незбагненним жіночим началом, загадковим, воістину божественним світом од Єви й Діви Марії, дивом земним і воднораз неземним, ненастанно, невблаганно, невідворотно обпалюватиме, обертатиме на попіл усе те, що кожна людина по- своєму розуміє під словом “кохання”.
Той, хто ще в дитинстві слухав четьї мінеї, читав часослов та Псалтир, просто не міг, заохочуваний мудрим, витрудженим батьком, не мережити ще кострубатими літерами шорсткий папір. Отож Тарас виводив букву за буквою, писав залюбки, зокрема й перші віршовані рядки. Які вони були? Цього ніхто вже не довідається. Можна лише припустити, що олівчиком занотовувалися, зокрема, слова, навіяні незбагненними почуттями, які збурювала й збурювала в хлоп’ячій незахищеній душі Оксана. Саме їй Тарас Шевченко 1841 року присвятив поему “Мар’яна- черниця”, саме про неї, по-дитячому світлу, казково незабутню, згадував у поезіях “Три літа”, “N. N.” (“Мені тринадцятий минало”), “Ми вкупочці колись росли”… Оксана – перша муза геніального поета – після неминучої розлуки, думається, жила просто, природно, по-земному буденно й щасливо: стала на рушник із кріпаком, виростила дітей, досхочу наспівалася пісень і відійшла у вічність чистою-пречистою, бо ж уволю навмивалася слізьми.
Друге кохання постало перед Тарасом в образі молоденької чорнобривої польки Дуні Гусиківської. Дівчина навчала допитливого, вразливого козачка своєї мови, підтримувала добрим загадковим поглядом і теплим словом, коли велося вже надто тяжко ( а коли ж йому випадали легкі дні?), прала українському підліткові білизну, прасувала манишки й краватки. Тоді Тарас носив курточку лакея, але мав вільну душу та уяву, тим- то, незважаючи ні на що, малював і малював. На спаді зрілих літ він згадав не ці божественні хвилини й не те, як красуня вчила його цілуватися, а те, як ходив до церкви святої Анни. Ба навіть не згадав – це наснилося йому за чотири роки до смерті: “ Во сне видел… молящуюся Дуню…”. Ні, не випадково юна полька постала тоді, коли вона молилася, як не випадково, що через 28 років після від’їзду з Вільна бувалий у бувальцях, завжди шляхетний Шевченко написав у листі до приятеля Броніслава Залеського про таку мрію-видіння й велике сподівання: “…Молимось з Тобою перед образом Божої Матері- Остробрамської…”.
Третє кохання зазирнуло до Шевченкової витонченої, глибоко аристократичної душі, коли він знову й знову затято, відточуючи кожен штрих, опановуючи таємниці рембрандтівської, посланої на землю самим Господом, світлотіні, малював на мансарді юну вродливицю. То було 1839 року в Петербурзі. Натурниця з розпущеним волоссям, оголена до грудей, лежала в розкішному ліжку. Мала вона пухкі, напівдитячі губи, глибокі, не українські, до кінця так і прочитані очі. Від Амалії – так звали німкеню – віяло стриманістю, відстороненістю, але не зверхністю. Вона дивилася у світ так, як звикла дивитися в себе, й думала про щось своє, можливо, навіть запитувала себе: “Як же вміє любити цей красень?”.
Натурниця сприймала Тараса передусім як художника, але лежала перед ним, як лежить закохана вродливиця перед мужчиною,– спокійно, напівбезсоромно, напіввиклично, напівзагадково. На випещеному обличчі – легка бездумність і природне, суто жіноче усвідомлення того, що пізнано її лише краплину, часточку, що все ще попереду, а шлях до істинного вона вготує довгий і непростий. Що ж, саме такий шлях Тарас і починав торувати. Підписав молодий, але вже вдатний художник портрет своєї німецької коханої “з акцентом”: “ Чевченко”.
Через роки й роки, стомлений чужиною, вже хворий, повернувшись із царського заслання, Шевченко поселився в пропахлій петербурзькими туманами майстерні. Якогось похмурого дня 1859 року її вичовганий низький поріг переступило минуле. І уособленням його стала Амалія. Вона, як і колись, не тільки вимовляла, а й писала на рахунках поетове прізвище “з акцентом”: “ Г- н Чевченко”. Здавалося, нічого не змінилося, хіба що приходила вже не холоднокровна Амалія, а крижана, поважна Амалія Іванівна… Оте “ Іванівна” пасувало до петербурзької осені, але не вкладалося в уяву, не відшукувалося в пам’яті, гасило Тарасову свічку ХІХ століття… Погасило воно й мою свічку. Так і стояв я в цілковитій темряві паред аквареллю з незвичним, незвичайним, єдиним неправильним підписом: “Чевченко” аж поки не згадав Шевченкового захопленого вигуку: “ Я просто влюблен в этих немцев!”. Стосувалося це насамперед Амалії Клоберг ( вона ж, можливо, Паша з повісті “Художник” чи, зі слів Сошенка, сирота Маша)…
Моя уява запалила камін у сьомій музейній – бальній терещенківській – білій-пребілій залі, й на душі стало тепліше. Свічечка – надійна всевидюща провідниця – знову спалахнула, та внутрішнім зором я вихопив із пітьми часопростору портрет не Кейкуатової, а дівчини ( або, як сказав поет, “молодички”), яку Шевченко побачив на балу 29 червня 1843 року. То була Ганна Закревська. Я повернувся до шостої зали й підніс теплу свічечку до єдиного в Шевченковій малярській спадщині портрета з насиченим червоним тлом. Відразу ж відчув на собі уважний погляд чорно-синіх ( так, саме таких) великих, виразних, ніжно- молитовних очей. Скромна зачіска відтінює вродливе строге обличчя, на якому міняться теплі червонясті відблиски. Рубінові сережки в золотій оправі увиразнюють високопоетичний, одухотворений образ жінки, яку Шевченко кохав і якій присвячував проникливі вірші.
Навпроти – ще один вибагливий портрет. То Маєвська- вродливиця, з дугастими бровами, округлими плечима, довгою ніжною шиєю, увічнена вже на чорному тлі. Вона дивиться лише на мене, хоч як би я ставав, і, ледь-ледь піднявши кутики вишневих губ, таємниче всміхається. Про що вони, Маєвська і Закревська, мовчки, самими душами невмирущими, перемовляються через тиху музейну просторінь шостої зали? Може, про те, що одна з них, Ганна, знала про любов поета, а друга, красуня серед красунь, висяюючи божественно білими оголеними плечима, про таке кохання лише мріяла?..
Невидимо, зоряно палає й палає камін. І ось уже приворожує, підносить до небес душу магнетичний епіцентр білої сьомої зали – портрет Кейкуатової. Воістину в її вроду не можна не закохатися! Темно-карі очі двадцятирічної красуні з мармурово-блідим, витонченим обличчям, продовгуватий овал якого увінчує вміло викладене темне волосся, несуть у світ, але не віддають йому глибоку печаль і передчуття неминучого лиха, а виразні, пругкі губи, здається, ось-ось прошепочуть Шевченкові рядки: “ Невесело на світі жить, \\ Коли нема кого любить”.
Хто ж вона, оця загадкова тендітна красуня? Наталія? Єлизавета? Катерина? Були такі Кейкуатові – всі мало не казкові пави. Ймовірно, що на портреті – Катерина ( прикриваючи її підняту, ледь схилену набік голову, срібляста наколка із золотистими торочками спадає на ліве плече), якщо зважати хоча б на те, що Шевченко проніс через усе життя містичну прив’язаність до цього імені. До речі, Катерина Кейкуатова незадовго до ранньої смерті народила доньку, яку також назвали Катериною…
У листопаді 1843 року Шевченко написав такі рядки: “О добрый ангел! Молюсь и плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле!”. Хіба це не Богом дане вміння знову й знову бачити небесне, гармонійне, одухотворене там, де інші, обтяжені марнотами марнот, завважують буденним поглядом лише сіре, дріб’язкове, приземлене? Саме цим, окрім іншого, й відрізняється геній од посередності. Ось чому наведені рядки могли стосувалися і Ганни Закревської, і Кейкуатової, але адресувалися вони княжні Варварі Рєпніній. Пізніше яготинська розумниця й нещасливиця в особистому житті від щирої душі, з жіночою лагідною вимогливістю написала про поета: “ Його не можна було не любити… Він був обдарований більше ніж талантом, йому був даний геній, і душа його, чутлива й добра, настроювала його цівницю на високе й святе”.
Після смерті поета, вже шістдесятилітньою, Варвара Миколаївна не соромилася відкидати сніг перед своїм московським будинком. Ще й тоді нею, чарівною, граційною, з німбом легенд над шляхетною голівкою, милувалися постарілі кавалери… Ні, Шевченко таки вмів вихоплювати з сотень красунь тих, які, оповиті серпанком справжньої поезії, відчували доконечну потребу в молитвах, вміли слухати й берегти сповіді інших. Були серед них і дівчина-прочанка, яку поет побачив у Києво-Печерській лаврі, і попівна Федосія ( батько її був священиком у Кирилівці), до якої Шевченко сватався, мріючи створити сім’ю на рідній землі… То вже потім, на схилі нещасливого життя, та сама Федосія каралася в лікарні, після складної операції, що не стала “Шевченковою дружиною”. А поет згадував юну попівну довгої зими 1848 року на Косаралі як промінчик нетимчасовості, неминущості, як доторк до вічної жіночої таїни. Там, на чужині, поет, певно ж, зустрічався з місцевими красунями, але їхні імена ( окрім одного – напрочуд вродливої татарки Забаржади) розвіялися на семи вітрах часу. Подальші знайомства були суто солдатські, летючі, знову ж таки безіменні. Від них не лишилося навіть відлуння ні в душі, ні в поезії, ні в пам’яті…
Лише 9 жовтня 1854 року Шевченко написав листа до Броніслава Залеського, де є такі слова: “Это одно, единственное существо, с которым я увлекаюсь иногда даже до поэзии… можно сказать, что я совершенно счастлив; да и можно ли быть иначе в присутствии высоконравственной и физически прекрасной женщины». Йшлося про дружину коменданта Новопетрівської фортеці, матір трьох дітей Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно, напропале. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Та ба! Незвичайне, казкове минулося…
Стою в дев’ятій залі перед портретом. Ускової. Як же треба було любити цю жінку, щоб так опоетизувати її, щоб так благородно приховати божественно рембрандтівськими світлотінями неправильні обриси обличчя, передати в очах ніжність і материнство! А розчарування… Так, воно було й відбилося, зокрема, в прозових творах Шевченка.
Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п’ять місяців міцно пов’язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні п’ятнадцятирічній актрисі Катерині Піуновій. Що це було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності й краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я!) була фатально схожа на першу, освячену, осяяну дитинством, кохану Оксану, так уже повелося, що Агаті він читав вірші німецького лірика Кернера, а Піуновій – Гете… Наслання несподівано налинуло, та зовсім уже сподівано розвіялося, як світанковий серпанок під сонцем… І ось уже Шевченко занотовує таке враження від зустрічі з Катрусею: «Случайно встретил я Пеунову: у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущею жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов біл положить душу свою?» .
Після розлуки Піунова вийшла заміж, грала на сцені водевільні ролі, жила ще довго, але не мала великого успіху ні серед чоловіків, ні серед театральної публіки. Зникло сяйво генія, яке на мить вихопило її постать із мороку повсякдення, й усталене життя повернулося на круги своя – на круги сірої одноманітності, монотонності, швидкоплинної дріб’язковості… Лишилося тільки згадувати про “ідеальний час”, скрушно запитувати у вічності: “Ох, золотий часе, де ти?” та ще радіти, коли подарують десять аршинів рожевого серпанку: “ Моєму щастю меж не було…”. Свічечка перед портретом Піунової в десятій залі змигує й висвітлює намальоване 1872 року художником І. Журавльовим те наївно юне Катрусене обличчя, яке бачив Шевченко. Думав тоді поет про створення родини, мріяв про те, як няньчитиме дітей, гойдатиме колиску з донечкою чи сином…
Не судилося: Бог вів його іншим шляхом… І не могла не зустрітися на тій дорозі улюблена “донечка” Марко Вовчок
(“ Какое возвышенно- прекрасное создание эта женщина”), не міг Всевишній не послати 1858 року поетові юну Марію, дружину прославленого професора Максимовича ( “И где он, антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро?»), а потім останню надію на щасливе подружнє життя – Ликеру…
Шевченко писав “Максимовичці” ніжні листи, читав, схвильований, захоплений, окрилений світлими чарами, поему “Марія”, але ж водночас просив молоду вродливицю знайти йому наречену… То були хвилини, коли чистота спілкувалася з чистотою, гріховні помисли могли явитися обом, та не явилися… І син через дев’ять місяців народився в Марії від її коханого чоловіка Максимовича. До речі, якби в Шевченка була дитина, він ніколи не залишив би її. Якби ж то була… Ні, не випадково поет написав у знаменитому качанівському альбомі Тарновських рядки, які можуть стосуватися всіх його жінок: “І стежечка, де ти ходила, \\ Колючим терном поросла…”.
О тринадцята музейна зало! За твоїми стінами – глуха ніч. Десь ще киплять кав’ярні, шурхотять доларами затінені казино… А тут палахкотить свічечка уяви й душі – не зливаються з темрявою часопростору портрети, листи… І знову мана – завжди юна, кучерява Оксана з дитинства… Та ні ж бо, то граційна, білява, гордовита кріпачка Ликера Полусмакова … Шевченко покохав її глибоко, ніжно, беззахисно, безпорадно, так, як люблять чи то вперше, чи востаннє. Одначе не судилося стати на рушник, поїхати разом із ненависного Петербурга на святу українську землю.
Ликера вийшла заміж за перукаря, потім вигнала його, й уся подальша доля її складалася під знаком поета – часто згадувала його, а на схилі довгих літ поселилася в Каневі, доглядала Шевченкову могилу й померла фатального 1917 року… Саме Ликера поєднала два століття – поетове, дев’ятнадцяте, яке давно злилося з вічністю, й двадцяте, яке теж добігло свого кінця… Очевидно, могла поєднати дві епохи й та красуня, котра приходила до Шевченка морозної зими 1861 року в тоненькій хустинці й благеньких черевичках… Була вона юна, гінка, кучерява, мовби незабутня Оксана з далекого серпанкового дитинства. Знає ім’я останньої по-ангельськи лагідної поетової розрадниці лише Господь… Саме її Шевченко називав “святою”, саме для неї мріяв поставити хатку, виростити садочок, саме до неї прощально звертався 15 лютого 1861 року:

Прилиниш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах –
І веселенько заспіваєм…

То Шевченкові три крапки. Вони – символ нескінченності, вічності. У неї поет вдивлявся безбоязно, світло, не з дрібними, суєтними, а з високими, небесними словами, продиктованими тим, хто незабаром забере його до себе: світ “ясний та глибокий»”, “сестри-зорі”, “весела хата”, “ дружино святая”… І не тільки думалося тоді про Харона, Лету, а й про Дніпро та Україну. Крім цих заповітних, поет на порозі вічності написав ще й такі головні, заповідані нам слова, яких не маємо права забувати : «Та нескверними устами \\ Помолимось Богу», «Благослови мене, друже, \\ Славою святою»… 

Останню довгу ніч Шевченко сидів на ліжку. То запалював свічку, то гасив її. Вранці пішов сходами вниз, до майстерні. Там, де закінчувалися сходи, серце не витримало. О п’ятій тридцять хвилин ранку в неділю 26 лютого (десятого березня за новим стилем) 1861 року поета на стало. Згасла його свічка, згасли камін і воскова свічечка з ХХІ століття, коли я – чи й простір та час – застигли-завмерли біля посмертної маски в маленькій музейній залі. За її стінами світає, і я внутрішнім зором бачу оспівану генієм українську стежину, якою йде кирилівською левадою до струмка, де любив ще дитиною купатися Тарас, оповита серпанком минувшини його Оксана…

Микола  Славинський