Я оголошую війну війні

Діана Макарова — жіноче обличчя тилу ще з часів січнево-лютневих протистоянь. Після перемоги на Майдані, пам’ять про який свята, група ініціативних людей, очолювана нею, продовжувала допомагати пораненим та їхнім сім’ям. З початку збройного конфлікту в Україні команда Фонду Оперативної Національної Допомоги Діани Макарової (Ф.О.Н.Д.) зайнялася постачанням Національної гвардії України. Будинок, в якому мешкають пані Діана з сім’єю та волонтери, є і житлом, і штабом, і складом водночас, відтак реакція на будь-які запити передової завжди оперативна…

Діана Макарова — жіноче обличчя тилу ще з часів січнево-лютневих протистоянь. Після перемоги на Майдані, пам’ять про який свята, група ініціативних людей, очолювана нею, продовжувала допомагати пораненим та їхнім сім’ям. З початку збройного конфлікту в Україні команда Фонду Оперативної Національної Допомоги Діани Макарової (Ф.О.Н.Д.) зайнялася постачанням Національної гвардії України. Будинок, в якому мешкають пані Діана з сім’єю та волонтери, є і житлом, і штабом, і складом водночас, відтак реакція на будь-які запити передової завжди оперативна.

– Інтернет-спільнота знає Вас як головного редактора Живого Журналу в Україні, але про Вашу громадську діяльність дізналися більше за трагічних для країни подій.
– Моя діяльність на Майдані стала активною після смерті Сергія Нігояна. Я тоді сама собі сказала: вони більше нікого не вб’ють. Але вони вбили багатьох і ще багатьох уб’ють. Стало зрозуміло: це боротьба не на життя, а на смерть!
– Ви очолили жіночу Швацьку сотню, що виготовляла бронежилети для майданівців. Що було рушійною силою?
– Безсилля, неможливість придбати чохли для бронежилетів і бажання дівчат активно допомагати. Тому й вирішили шити власноруч, щоб було економніше. Це була моя ідея, тому довелося взяти на себе подальше керівництво процесом. Швацька сотня швидко самоорганізувалася. Наталя Пуха згуртувала дівчат, які шили багато, а відпочивали мало. Бронежилети, виготовлені ніжними жіночими руками, врятували не одне життя на Майдані.
– Чому тил має жіноче обличчя?
– Це не зовсім так: 50 на 50. Дуже важко читачам, глядачам, інтернет-користувачам уявити, щоб жінка займалася чоловічою справою. Жінки перестали бути просто жінками. Життя їх змусило. Життя і смерть. Україна довго була матріархальною країною. Проте активізувалася феміністська хвиля. Жінки займають чоловіче місце – їздять на передову, ідуть в батальйони, потрапляють в полон. Одягнувшись в камуфляж та взявши в руки зброю, жінки стають снайперами, розвідниками, заступниками командирів з тилу. Після війни у загальній свідомості українців може щось змінитися: фемінізм, над яким ми колись посміювалися, нині впевнено крокує. Мою доньку – Марію Макарову – феміністки вважають своїм прапором. Вона була легендарною жінкою на Майдані, яка зварювала металоконструкції та їжаки на барикадах.
– Нині діяльність Ф.О.Н.Д.у повністю присвячена допомозі АТО, яку Ви відверто називаєте війною.
– Я до війни ставлюся як до живої особи. Вона – мій ворог. Я оголошую війну війні. Але я її в чомусь поважаю, бо вона витягує з людини все найгірше і все найсвятіше. Показує, що переважає в людині. Війна нас виховує. А якими ми будемо, залежить від нас. Ми швидше викристалізуємося.
– Жіночі емоції тилу. Які вони?
– Емоції гаснуть. Плакати ніколи. Кожна смерть, як ніж по серцю, але це вже не такий шок. Я вмію далі йти не плачучи, не відволікаючись. Я розумію, що весь жах війни – це смерть. І моє завдання як жінки, як волонтера, як бойової одиниці не витрачати час на оплакування, а робити так, щоб смертей було якомога менше. Ось вона – основна жіноча ідея – рятувати. Нам, жінкам-волонтерам, страшно думати, що буде з усіма нами потім. Ми надто перекроїли свої долі, вивернули самі себе, дещо скалічили самі себе. Багато хто втратив сім’ї, оскільки відданість волонтерській справі не всі можуть зрозуміти й витримати.
Ми перестали були жінками в абсолютному сенсі цього слова. На передовій мене чекають як людину, що уособлює в собі жінку, матір, сестру, дружину, кохану. Зберегти
жіночність в нежіночих умовах дуже складно, але потрібно. Одна моя знайома з батальйону «Айдар», контужена в бою, зберегла косу – символ жіночності.
– Як змінився волонтерський рух за рік від подій на Майдані й війни на Сході України?
– Він виріс, подорослішав, став більш діловим. Більшість організацій і фондів стали офіційними, волонтери працюють в Міноборони. Дехто на цій хвилі «дорослішання», ставши чиновником, втрачає зв’язок із передовою. Такі люди завжди є в суспільстві. Це піна, яка спливає.Але більшість волонтерів залишаються самовідданими і не звертають з обраного шляху. Ми обіцяли. Нас чекають. На нас сподіваються. Це лежить на нас таким тягарем і такими погонами, що неможливо зійти зі шляху. Дуже боляче дивитися, коли наші захисники досі в літній формі. Але коли не болить, ти вже не волонтер.
– Асоціація народних волонтерів України об’єднала 26 волонтерських організацій. Це потрібно для координації дій?
– Координаційна рада Асоціації волонтерів України дуже потрібна. Зараз на фронті завдання потужніші, тому потрібне об’єднання і координація діяльності організацій. Але проблема в тому, що нас хочуть звести докупи і зробити вертикаль, а нам потрібні горизонтальні зв’язки.
– Вас нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня та іменною зброєю. Що Ви відчували?
– Не приховую, що відчувала гордість. Це відзнака і заслуга всієї команди. Мені хотілося швидше скинути втому й виконувати наступні завдання.
– Після вручення державних нагород Ф.О.Н.Д.у стали допомагати активніше?
– Люди мені довіряли завжди. Коли робота рутинна – зібрати кошти, закупити речі на передову, розвести по місцях – фінанси надходять якось рівномірно. Але великі суми
надходять після виходу матеріалів у ЗМІ або після чергового подвигу. Приміром, історія з 32-м блок-постом. Ми оперативно їхали туди й по дорозі зробили розголос, запрошуючи журналістів і волонтерів.
– Чим пані Діана займатиметься після перемоги?
– Перемога неминуча, але невідомо, в якому вигляді нам її підсунуть. Це може бути відрізаний шматок Донбасу, переділена Україна. Після такої перемоги ми, жінки, не знімемо бойові обладунки й вийдемо на нові майдани. До Революції Гідності я працювала головним редактором, була домогосподаркою, дбайливою мамою, чудовою бабусею, яка розчинялася в онуках. Але такою, як раніше, мене мої рідні вже ніколи не побачать. Після війни залишиться чимало завалів, які доведеться знову розгрібати жінкам. Біженці, діти, сироти, розірвані долі, зруйновані сім’ї, якими потрібно займатися. У нас є досвід. Приємно, що виникла нова мода на волонтерство. Україна дивує світ хвилею волонтерства.

Оксана Дмитренко