На підтримку ВІДКРИТОГО ЛИСТА ДО ТЕЛЕКАНАЛУ “1+1” Сергія ЛАЗО

На підтримку ВІДКРИТОГО ЛИСТА ДО ТЕЛЕКАНАЛУ “1+1” Сергія ЛАЗО – поета, пісняра, письменника – редакція журналу «Оксамит» пропонує це інтерв’ю,   (№ 8, 2015),  яке й нині є актуальним.

Сергій Лазо, особистість, яку охрестили «людиною-оркестром». А як інакше назвати людину, яка одночасно артист, музикант, співак, композитор, поет, драматург, продюсер, модератор культурно-мистецьких імпрез? Серед виконавців його пісень багато талановитих артистів. Вважає себе щасливою людиною, тому що займається улюбленою справою, має добру сім’ю.

Сергій Лазо – автор 19-ти книжок і шести дисків. Член Спілки письменників та спілки журналістів України. Йому, як поету і композитору, належать такі відомі пісні, як «Ні обіцянок, ні пробачень», «Ти подобаєшся мені», «Афіни-Київ-Істанбул», «Вперше», «Не йди»… Концертує, нерозлучний з гітарою. Любить живопис, сучасний балет і подорожі на повітряній кулі. Великий шанувальник джазу. Любить своїх читачів, слухачів і надіється на щиру взаємність.

Сергій Лазо, особистість, яку охрестили «людиною-оркестром». А як інакше назвати людину, яка одночасно артист, музикант, співак, композитор, поет, драматург, продюсер, модератор культурно-мистецьких імпрез? Серед виконавців його пісень багато талановитих артистів. Вважає себе щасливою людиною, тому що займається улюбленою справою, має добру сім’ю.
Сергій Лазо – автор 19-ти книжок і шести дисків. Член Спілки письменників та спілки журналістів України. Йому, як поету і композитору, належать такі відомі пісні, як «Ні обіцянок, ні пробачень», «Ти подобаєшся мені», «Афіни-Київ-Істанбул», «Вперше», «Не йди»… Концертує, нерозлучний з гітарою. Любить живопис, сучасний балет і подорожі на повітряній кулі. Великий шанувальник джазу. Любить своїх читачів, слухачів і надіється на щиру взаємність.

– Кажуть, що смаки змінюються з часом. Чи змінилися Ваші музичні смаки, якщо так, то якими були та якими стали?
– Мої музичні смаки формувалися в кінці 1960-х років і були складовою критичного ставлення до радянщини. Відкриття «Бітлз» стало відкриттям всесвіту, зовсім іншого простору. Їхні пісні були моїми. Я це відчув одразу. Для нас, тоді підлітків, музикантів-початківців, ця музика відкривала нову мелодику, гармонію, душу охоплював такий драйв, наче її підʼєднали до якогось фантастичного джерела енергії. Звісно, час змінює погляди, проте творчість «Бітлз» зазначила високий рівень якості популярної музики, принаймні у нашому її сприйнятті. Тож наступні музичні хвилі, скажімо, диско, нагадували нам покращену версію радянської естради… Життя розставляє свої акценти. Коли я гастролював з фолк-гуртом «Медобори», ми об’їздили Карпати, і я був дуже здивований, що мій «коханий» рок разом із ліверпульським квартетом народ ніяк не хвилює. Так мені відкрився український фольклор. А коли я почув у Києві потужні бенди Елінгтона та Джонса-Луїса, відкрилася ще одна галактика – джаз. Зараз люблю слухати симфонічну музику, але це зовсім не заважає насолоджуватися джазовими фестивалями або слухати вдома добрий старий рок на вінілових дисках.
– Отже, можна вважати, музичну освіту ви отримали від Джона Леннона і Пола Маккартні?
– Точніше сказати: початкову освіту. Але я б не зациклювався лише на музиці. Саме з «Бітлз» асоціювалося відчуття свободи: розкріпачення духу, поглядів, усвідомлення себе як особистості, а не як пересічного гвинтика бюрократичної радянської машини. І звісно зовнішнє оздоблення: джинси, гітари, довге волосся, гра в хіпі… Герой свого часу. Саме Леннон довів, що музику не обов’язково пишуть члени Спілки композиторів, а вірші – члени Спілки письменників. Маєш талант – сідай пиши, маєш хист – бери гітару, співай. Ця проста істина не відповідала правилам соцреалізму, але для мене стала дуже важливим відкриттям…
– Чи пригадуєте день або концерт, коли відчули себе знаменитим, коли прийшло визнання, коли стали впізнавати на вулицях чи громадських місцях?
– Зіркою я відчув себе в п’ятнадцятирічному віці: докладніше про це в останньому розділі автобіографічного роману «Концерт». На тому мій зірковий досвід і закінчився. Звичайно, в шістнадцять років майже всі вважають себе геніями і тимчасово не відкритими супер-зірками. Життєвий досвід спрацьовує як рятівник-пожежник: псевдо-геніальність згасає, і людина починає шукати своє місце у реальному світі. Звісно, бувають бідолахи, для кого зірковість стає діагнозом… Успіх – поняття дуже відносне. У повісті «Музиканти йдуть зі світу» я розповідаю про своїх друзів, музикантів, дуже талановитих і на чиюсь думку цілком успішних людей. На жаль, їх уже немає серед нас, проте впевнений, що, скажімо, В’ячеслав Хурсенко навряд вважав себе чиїмось кумиром, або дуже успішною людиною. Він не полонив телеекрани, але його пісня «Соколята» переживе багато бульбашкових зіркових біографій. Мене не впізнають на вулиці, і це дуже добре, бо маю спокій. А рештки юнацького гонору цілком задовольняються роздачею автографів тим, хто мене слухає і читає.
– Розкажіть будь ласка нашим читачам на біс історію народження пісні-шлягеру «ти подобаєшся мені…»
– Тут, мабуть, у пригоді стала б якась романтична життєва лав сторі з радісним чи сумним сюжетом… Але якщо чесно, мушу зізнатись, що ніякої конкретної жіночої постаті у цій пісні нема. Є спогади, пережиті чуттєві моменти, є розповідь приятеля про те, як він малював обличчя коханої на запотілих вікнах останнього трамвая. Колись я заглянув на репетицію новоствореного тоді гурту «Анна-Марія» і показав дві свіжі пісні: веселий рок-н-рол і красиву баладу. Пісні відразу пішли в роботу, причому ставку робили саме на заводні «Чорні окуляри», а публіку підкорила ніжна «Ти подобаєшся мені». Пісні, як люди, мають власну долю…
– Відомі дуети тіни тернер і Брюса Вілліса, тіни тернер та Ероса Рамазотті. Чи не хотіли би Ви поєднати свій характерний роковий спів у дуеті з кимось із українських співачок?
– Я не вважаю себе професійним співаком, і на сцену виходжу радше як автор, ніж виконавець. Залюбки заволав би щось рон-н-рольне у хуліганському дуеті, але такий поки що не склався. На практиці якось співав із Наталею Сумською…
– Це був дуетний концерт?
– Ні. Вона була гостем і учасником мого авторського вечора. Взагалі, ми давні друзі, і мені подобається, коли вона звертається до мене «маестро». Трохи тішить, трохи дивує…
– Ваш дещо закритий характер – це набута риса чи характерна з дитинства?
– Закритий характер – це що? Відлюдність, небажання спілкуватись, занурення у роботу? У стані творчої вагітності, звісно, не до палких розмовин, прагну тиші й самотності. Інколи й на людях виникає дискомфорт: чи настрій не той, чи різна енергетика… Але частіше навпаки. Нещодавно в мене був авторський вечір у Мельбурні. Уявіть: майже доба в повітрі, часова різниця в дев’ять годин, у залі чи не дві сотні людей, яких вперше бачиш, як і Австралію, континент, куди щойно прилетів… І дві години спілкування на одному подиху, і ніхто не розходиться, і таке враження ніби всі вони – твої давні друзі, а вечір начебто ще й не розпочався… Коли виникає дилема пустих розваг чи творчої самоти, згадую мудрий афоризм: «Дурний шукає, як подолати самотність, мудрий – знаходить, як насолодитися нею…»
– Ви автор багатьох прозових творів та поезій. До якого літературного жанру Ви віднесли б історію власного життя?
– У 2012 році майже одночасно світ побачили дві мої книжки: «Майстри часу» – проект поєднання поезії, перекладів, графіки і музики (компакт-диск у комплекті) та вибрана проза з п’єсою «Ми так любили The Beatles». Головним твором прози став роман, який я вже згадував, – «Концерт для самотнього голосу з незлагодженим оркестром». До речі, до першодруку я не знав, до якого жанру належить «Концерт», його визначили в редакції журналу «Дніпро». Ну роман, то роман… Чому автобіографічна проза не може бути романом? Ці дві книжки поєднують лірику, поему, роман, повість, есе, п’єсу – різні сторінки одного життя, такий собі узагальнений мистецький жанр. Хотів би все це ще  й намалювати…
– Ви – творча особистість. Фестивалі, конкурси, концерти зобов’язують відповідно виглядати. У Вас є якийсь особливий атрибут в одязі?
– Колись за радянських часів нашою мрією були американські джинси, до речі, досить недешеве задоволення, адже омріяний «Levi`s» коштував як пристойний імпортний костюм. Люблю джинси і зараз, хоч вони вже давно втратили свою дефіцитність і стали найдемократичнішим гардеробом. Подобається також і елегантний костюм, у який вбираюсь досить рідко. Минулого року із Нью-Йорку привіз імпозантного метелика, але ще й досі не навчився його зав’язувати… Джазовий фестиваль можу вести і в майці, і в смокінгу – усе залежить від урочистості моменту. І, звичайно, настрою.
– Розкажіть, як Ваші пісні знайшли й досі знаходять своїх відомих виконавців?
– Я вже казав, що пісні мають свою долю. Це правда. Ось приклад. Написав колись непогану пісню і мені здалося, що вона дуже пасуватиме Олександру Пономарьову. Я записав її на магнітофонну касету (тоді була така практика). Зателефонував, зустрілись у нього в студії. Послухали. Сподобалось. Він переписав пісню з моєї касети, і на тому, як з’ясувалося пізніше, все скінчилось. Пройшов час. Чи пісня загубилась, чи може плани Олександрові помінялися… Потім я співпрацював з Едуардом Клімом. До того ж ми товаришували, і якось я залишив йому декілька пісень та віддрукованих текстів. І от він радісно повідомляє, що Гайтані припав до серця один вірш і вона вже склала мелодію. Зрозуміло, мова йшла про ту забуту Пономарьовим пісню. Тобто це був не просто вірш. Я послухав запропонований Гайтаною варіант, він мені сподобався навіть більше за власний. Так вийшла у світ прониклива «Не йди», яку вона заспівала у дуеті з гуртом «СКАЙ» і яка відразу стала хітом. Чим не історія?
– Історія, справді, цікава… а що би ви порадили молодим авторам пісень? Як не загубитися в просторі шоу-бізнесу і реалізувати себе?
– Пишіть про те, що на серці. Говоріть тоді, коли є про що сказати. Задля радості, а не грошей. Не переймайтесь думками, що вас недооцінюють – завжди знайдеться хтось талановитіший за вас. І це нормально. Так само, як і те, що ви також талановитіші за когось. Працюйте, і все буде добре – небеса краще за нас знають рецепти щастя!

Розмову вела
Алла Миколаєнко