Упрощенная HTML-версия
33
■
Оксамит
життя країни
Прикметна подробиця. Нинішній конкурс
на Луганщині (обласний його етап) таки відбув-
ся в Сєвєродонецьку. Якщо Крим та Донбас –
території, на яких п’ятнадцятий мовний турнір
не проходив, то Луганщина, незважаючи на війну,
прийняла рішення від конкурсу не відмовлятися.
У вікнах школи, де відбувався конкурс, дрижа-
ли шибки – йшов обстріл міста. (Як розповіли
тамтешні педагоги, діти навіть не звертали на це
уваги – ось що значить дитинство в умовах війни:
діти звикають сприймати аномальне й страшне
як нормальне).
П’ятнадцять конкурсів дають серйозний матері-
ал для аналізу цієї ситуації: мова і держава. Незапе-
речно те, що в державі все ще немає чітко сформу-
льованої і виразно артикульованої мовної політики.
Але в суспільстві є запит на мову, є прагнення змі-
нити мовну ситуацію, піднести її соціальний пре-
стиж. І тут особлива роль належить саме молодим
силам. Тим, хто народився і виріс уже в незалежній
Україні. Вони – стратегічна зброя України. Саме
таким може це покоління стати, якщо ми працю-
ватимемо з ним. Наш конкурс – одна з форм такої
роботи. Це не просто механічна тестування з мови.
Це – одна з форма національного виховання.
Звичайно, при кожній розмові про гуманітарні
проекти напрошується тема, пов’язана з гроши-
ма, але значно ширша, аніж тільки гроші. Це тема
благодійництва. Власне, його філософії, а також
відповідної соціальної поведінки індивіда в сус-
пільстві. В пострадянському суспільстві такі речі
приживаються важко й дуже повільно. Про при-
чини цього поговоримо іншого разу, бо це окрема
тема, що вимагає докладного аналізу. Мені ж на-
разі йдеться про те, що українське меценатство XIX
століття – то більше ніж загальноукраїнський фено-
мен саме за критеріями його важливого чи навіть
вирішального значення для національного буття
народу. Не розшифровуватиму при цій нагоді того
змісту, який стоїть за іменами Петра Сагайдачно-
го, Галшки Гулевичівни, Костянтина Острозького,
Івана Мазепи, Михайла Миклашевського, Кирила
Розумовського, Олександра Безбородька, Дмитра
Трощинського, Григорія Ґалаґана, Тарновських,
Симиренків, Євгена Чикаленка, Ханенків, Андрея
Шептицького. Ще не написано історію українського
меценатства, яке в зловісні часи нашої бездержав-
ності, загрози цілковитого винародовлення, уря-
тувало українську культуру. У сотнях історичних
сюжетів, пов’язаних з національним мистецтвом
і літературою, фігурують не тільки ці славетні іме-
на добротворців – є там і тисячі безіменних діячів
на взір «Просвіти» в Галичині чи всяких культур-
них товариств на Наддніпрянщині, Слобожанщині,
Буковині чи Волині, які, не маючи великих статків,
жертвували свій трудовий гріш на українську спра-
ву, намагаючись збудувати державу українського
духу і слова в умовах колоніального статусу свого
народу.
Не братимемо при цій нагоді того «меценат-
ства», яке раптом вибухає в нас перед кожними
виборами, коли пошуковці депутатських мандатів
елементарно підкуповують своїх виборців. Це гро-
тескно неправдоподібні часи і ці добродіяння – «від
лукавого». Нічого спільного з чесною і чистою фі-
лантропією те не має. Якщо називати речі своїми
іменами, то це брутальне розбещування людей,
спекуляція на їхніх потребах. Таку «благодійність»
треба виносити за дужки будь-якої розмови про бла-
годійність.
П’ятнадцять
років тому
бізнесмен
українського
походження
із Торонто Петро
Яцик, тодішній
президент Ліги
українських
меценатів,
запропонував
Міністерству
освіти України
на кошти
меценатів
проводити
конкурс
з української
мови. Такі
змагання були
покликані
піднести
престиж
української
мови.