Упрощенная HTML-версия
19
■
Оксамит
сторінка історії
заголовками: «Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!», «Пиль-
ніше контролюйте кобзарів!», «Кобза – музична соха!», «Ку-
десниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім
засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався
в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «ку-
дєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна» і «кудєсніцу-бала-
лайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти
їх десятками тисяч.
До цькування кобзарів підключають і українських письмен-
ників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну
небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними еле-
ментами української культури, з романтикою козацькою й Січі
Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскре-
сити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шарова-
рів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню
України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та
всіх перевершив Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій
називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а
основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос
– «проклятими піснями»: Помреш, як собака, як вигнаний за-
йда. Догравай, юродивий, спотворену гру! Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою, Вірую полум’ям серця і гніва…
Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в
НКВС. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом
фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а
Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист
українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською»
кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму
Тадейовичу – ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не
лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Мак-
сима Рильського. Органи робили нестерпним життя художників
і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи
Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опа-
наса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, зняли
з посади директора Дніпропетровського історичного музею,
«кобзарського батька» Дмитра Яворницького...
Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського
народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто
єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського
кобзарства. Кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-про-
летарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі,
почали заганяти до «колгоспів» – капел, ансамблів, квартетів,
тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-
Пастухів, «народний бард перетворився на політичного під-
брехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли
співців, стали базою їх перевиховання». Інших кобзарів коміса-
ріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та
«думи», які звеличували б радянську дійсність...
Та більшість кобзарів не воліла брати до свого репертуару
штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села
до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі»,
вперто воскрешала народну історичну пам’ять.
Тоді комусь з оточення Сталіна прийшла на гадку ідея: зі-
брати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх... розстріляти,
а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925
року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не
відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так зва-
на етнографічна комісія, створена для цього Академією наук
УРСР. У 1939 році в Лондоні вийшла книжка спогадів росій-
ського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років,