Упрощенная HTML-версия
18
Оксамит
■
сторінка історії
На початку грудня 1930 року в Харківському
оперному театрі відбувся З’їзд народних співців
Радянської України, куди з різних областей звез-
ли 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було
питання активного залучення народних співців до
соціалістичного будівництва, відходу від виконав-
ських традицій і визначення нових ідеологічних
пріоритетів.
Ухваливши відповідні резолюції, незрячих спів-
ців під приводом поїздки на З’їзд народних співців
народів СРСР, що мав відбутися у Москві, пован-
тажили до ешелону і підвезли до околиць станції
Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників
вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь
вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів
і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, за-
гін особливого відділу НКВС УРСР розпочав роз-
стріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних
закидали вапном і присипали землею. Музичні ін-
струменти спалили поряд...
Спираючись на свідчення місцевих жителів,
пошуковою групою Спілки Української Молоді
встановлене приблизне місце страти традиційних
співців. Після юридичного оформлення відповід-
них документів Спілка ініціює проведення ексгу-
мації та ідентифікації тіл замордованих кобзарів.
Шукати бодай побіжної згадки про розстріл
кобзарів у радянській пресі – марна справа. На-
віть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослід-
ники кобзарського мистецтва не можуть знайти
документального підтвердження цієї жахливої тра-
гедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-
кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний
голова КДБШелепін таємною директивою наказав
своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин»
спалювати все, що могло б у майбутньому скомп-
рометувати «доблесні» органи. І все ж правда про
розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто по-
стає з попелу забуття.
Відомо, що у Сталіна та його посіпак була про-
сто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло
українців як окремий етнос від інших пригнобле-
них народів імперії. Та якщо українську мову та
українську пісню на перших порах свого пануван-
ня комуна ще якось терпіла, то носії українського
героїчного епосу – кобзарі – були для неї кісткою
в горлі. Вже з перших днів утвердження в Україні
влади «робітників і селян» більшовики влаштову-
вали справжні лови на сліпих і немічних народних
співців й розстрілювали їх на місці, без слідства та
суду. В 1918 році було замордовано лірника Йосипа.
1919 року в Катеринодарі загинули від рук біль-
шовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк,
Федір Діброва. 1920-го – Антін Митяй, Свирид Со-
тниченко, Петро Скидан…
І все ж кобзарську проблему більшовики у такий
спосіб не змогли вирішити – надто багато було тоді
в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх
люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику – при-
ймає постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про
обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у
відділах міліції та НКВС», «Про затвердження ре-
пертуару в установах народного комісаріату осві-
ти», «Положення про індивідуальну та колективну
музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже
не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли
по в’язницях, не даючи їсти-пити, а інструменти
знищували.
Але цього було замало. Тоді кобзарів як «не-
виправний націоналістичний елемент» почали не-
щадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли
Воскрешаймо
історичну
пам’ять
Р
едакція «Оксамиту» продовжує публікувати матеріали,
які відкривають приховані сторінки, так звані «білі пля-
ми», вітчизняної історії, зокрема радянського періоду.
Минулого року українське суспільство сколих-
нув фільм «Поводир» Олеся Саніна, в основу сю-
жету якого покладена кривава розправа над кобза-
рями, про яку ми – українці – мало що знали і чули.
Кобзарство – унікальне явище не лише української, а
й світової культури. Його носії – кобзарі – впродовж
століть зберігали духовний генофонд народу, буди-
ли в ньому національну свідомість, передавали тися-
чолітню мудрість, розкривали правду життя, закли-
кали до активності, згуртованості, боротьби зі злом.
Кобзарі
Т. Г. Шевченко
«Сліпий»
(«Невільник»)
Ілюстрація до твору
Рільке Райнер Марія
«Пісня про правду»
Матеріал підготував
Валерій Анікеєнко