Упрощенная HTML-версия
58
Оксамит
■
арт-палітра
залі чи не дві сотні людей, яких вперше бачиш, як
і Австралію, континент, куди щойно прилетів… І
дві години спілкування на одному подиху, і ніхто
не розходиться, і таке враження ніби всі вони – твої
давні друзі, а вечір начебто ще й не розпочався…
Коли виникає дилема пустих розваг чи творчої са-
моти, згадую мудрий афоризм: «Дурний шукає, як
подолати самотність, мудрий – знаходить, як насо-
лодитися нею...»
– Ви автор багатьох прозових творів та по-
езій. До якого літературного жанру Ви віднесли
б історію власного життя?
– У 2012 році майже одночасно світ побачили
дві мої книжки: «Майстри часу» – проект поєднан-
ня поезії, перекладів, графіки і музики (компакт-
диск у комплекті) та вибрана проза з п’єсою «Ми
так любили The Beatles». Головним твором прози
став роман, який я вже згадував, – «Концерт для
самотнього голосу з незлагодженим оркестром».
До речі, до першодруку я не знав, до якого жанру
належить «Концерт», його визначили в редакції
журналу «Дніпро». Ну роман, то роман…Чому ав-
тобіографічна проза не може бути романом? Ці дві
книжки поєднують лірику, поему, роман, повість,
есе, п’єсу – різні сторінки одного життя, такий собі
узагальнений мистецький жанр. Хотів би все це ще
й намалювати…
– Ви – творча особистість. Фестивалі, конкур-
си, концерти зобов’язують відповідно виглядати.
У Вас є якийсь особливий атри-
бут в одязі?
– Колись за радянських часів
нашою мрією були американські
джинси, до речі, досить недеше-
ве задоволення, адже омріяний
«Levi`s» коштував як пристой-
ний імпортний костюм. Люблю
джинси і зараз, хоч вони вже дав-
но втратили свою дефіцитність і
стали найдемократичнішим гар-
деробом. Подобається також і еле-
гантний костюм, у який вбираюсь
досить рідко. Минулого року із
Нью-Йорку привіз імпозантного
метелика, але ще й досі не навчив-
ся його зав’язувати… Джазовий
фестиваль можу вести і в майці,
і в смокінгу – усе залежить від
урочистості моменту. І, звичайно,
настрою.
– Розкажіть, як Ваші пісні
знайшли й досі знаходять своїх
відомих виконавців?
– Я вже казав, що пісні мають
свою долю. Це правда. Ось при-
клад. Написав колись непогану
пісню і мені здалося, що вона ду-
же пасуватиме Олександру Поно-
марьову. Я записав її на магнітофонну касету (тоді
була така практика). Зателефонував, зустрілись у
нього в студії. Послухали. Сподобалось. Він пере-
писав пісню з моєї касети, і на тому, як з’ясувалося
пізніше, все скінчилось. Пройшов час. Чи пісня
загубилась, чи може плани Олександрові поміня-
лися… Потім я співпрацював з Едуардом Клімом.
До того ж ми товаришували, і якось я залишив
йому декілька пісень та віддрукованих текстів. І
от він радісно повідомляє, що Гайтані припав до
серця один вірш і вона вже склала мелодію. Зро-
зуміло, мова йшла про ту забуту Пономарьовим
пісню. Тобто це був не просто вірш. Я послухав
запропонований Гайтаною варіант, він мені спо-
добався навіть більше за власний. Так вийшла у
світ прониклива «Не йди», яку вона заспівала у
дуеті з гуртом «СКАЙ» і яка відразу стала хітом.
Чим не історія?
– Історія, справді, цікава... А що би ви пора-
дили молодим авторам пісень? Як не загубитися
в просторі шоу-бізнесу і реалізувати себе?
– Пишіть про те, що на серці. Говоріть тоді,
коли є про що сказати. Задля радості, а не гро-
шей. Не переймайтесь думками, що вас недо-
оцінюють – завжди знайдеться хтось таланови-
тіший за вас. І це нормально. Так само, як і те,
що ви також талановитіші за когось. Працюйте,
і все буде добре – небеса краще за нас знають
рецепти щастя!
■
Коли виникає
дилема пустих
розваг чи
творчої самоти,
згадую мудрий
афоризм:
«Дурний шукає,
як подолати
самотність,
мудрий –
знаходить, як
насолодитися
нею...»