Упрощенная HTML-версия
41
■
Оксамит
Своїми враженнями від прочитаного поділився
письменник, поет Павло Мовчан. «Ми кажемо –
тобі надзвичайно велика дяка. По-перше, що ти
вмонтував у книжку дуже ба-
гато речей, по-друге, що ти
вмонтував щоденник Віктора
Горобця, свідка, письменника,
двомовного прекрасного поета
і прозаїка. Чи ми його знаємо?
Та ми не знаємо. Є люди над-
звичайні, які прокинулися. Ви
кажете, формується нація, вона
сформована. Якби їй не заважа-
ли, нам заважають.
Євеликий загін українців, які не дадуть забути, що
ми на своїй землій за нами правда. Бо ми є носіями
правди, оскільки зберігаємо культуру і традиції. Якщо
ми ходимо до церкви, якщо ми молимось, якщо ми
кажемо «Христос Воскрес», то воскресне Україна!».
Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Ба-
зилевський з притаманним йому філософським
осмисленням зауважив, що живучи у стані постійної
невизначеності, ми відчуваємо психологічний дис-
комфорт. Дві війни: війна зовнішня і внутрішня –
це забагато. І для суспільства, і для держави.
«Мене самого лякає, коли рахунок смертей іде на
тисячі, смерть баналізується і спрофанується. Мені
стає не по собі, коли я чую оце розтягнуте в часі
«герої не вмирають». На
жаль, вмирають. І не ге-
рої теж. І не всі, хто вми-
рають, герої. Не можна
підмінювати священний
обряд – прощання те-
атралізацією. Людина
приходить на цей світ і
йде з цього світу. Час її
приходу і час відходу –
це таємниця творящих
сил. Це сакральне дійство І спрощувати її не мудро,
тому що це гнітюче діє на суспільство. Між іншим,
у віршах нашого ведучого Бориса Гуменюка мені
гостро вчувається оцей спротив театралізації війни.
Книжка Михайла Слабошпицького – це виклик
нашій недосконалій пам’яті. Нашій інерції звикання.
Ми втрачаємо гостроту відчуття реальності. І нас не
лякають навіть слова про фрагменти тіл, про відрізані
голови у зубах бродячих собак. Коли ми дивимося
потрясаючий знімок у газеті «День», знімок який
сприймається, як кадр із фільмів жахів, де три хлопці
стоять на трьох ногах і трьох оголених потворних про-
тезах – і ми не вжахаємося. І це нас не приголомшує,
як раніше. Війна стає повсякденням. Це аномалія, так
не повинно бути. Гортаючи книжку Слабошпицького,
думаєш, а що ж відбувається з нами? А відбуваєть-
ся те, що й мало відбутися у цій країні, де впродовж
років не діють закони, де можна вбивати, грабувати,
зраджувати і при цьому жити у своє задоволення. Де
трагедії проблеми і буфонада зрослися, ніби сіам-
ські близнюки. Коли я чую, як полковник Лисенко
бадьорим голосом звітує, що за неконтрольованим
нами російськимконвоєм із гуманітарноюдопомогою
ведеться візуальне спостереження, я водночас згадую
двох комічних персонажів: бравого солдата Швейка
із роману Гашека, і Чонкіна з роману Войновича. Але
усі конвої везуть смерть, каліцтва і руїни. Бо ці конвої
перетинали нашкордон вже 24 рази і скількище пере-
тинатимуть – ми не знаємо. Це тільки один, а таких
фактів нашого приниження тьма-тьменна.
Як тут не згадати відому формулу Черчилля,
на якого ми так часто посилаємося: «Той, хто хо-
че уникнути війни шляхом приниження, – отримає
спочатку приниження, а потім війну». Ми досі не
знаємо, хто ж доклав найбільших зусиль, щоб по-
дарувати Крим Путіну. Як не знаємо імен тих, хто
мав би давно відповісти за Іловайськ і Дебальцеве. За
останньою статистикою втрачено 6000 людей. Вду-
маймося! Скільки з них стали жертвами нерозтороп-
ності, некомпетентності, зради і дурості штабістів,
ніхто не скаже, принаймні, сьогодні. Війна триває.
І книжка Михайла Слабошпицького – це як гарячий
пиріг, прямо з печі. Вона логічно і тематично замкну-
ла дві попередні книжки автора: про Помаранчеву
революцію і про Майдан. Ми вже маємо трилогію.
Якщо поліфонія так себе виправдала, то чому б її не
повторити. Професіоналізму авторові не позичати».
Запрошена до слова Любов Голота зізналася:
«Мені дуже імпонує, що ця книжка Михайла Слабо-
шпицького і, власне, вся його творчість, не
грає на нашій схильності до містичності,
на нашому сподіванні, що чаша страждань
нас обійде, що Апокаліпсис – це не наші
часи. Він говорить про життя людей, які в
нього теплі, веселі, здорові. І навіть ті, хто
відходять, залишаються живими. Тому аб-
солютно не випадково там присутній Борис
Гуменюк, із його роздумами, з його вірша-
ми, там присутній щоденник Горобця, там
присутній депутат молодший Загорій, який
займається волонтерами.
Отже, війна – це справа не лише тих, хто воює,
справа письменників, волонтерів, лікарів і кожного
з нас. Що виходить із цієї книжки? Тема, яку одні
обходять через те, що вона дражлива, тема, яку вла-
да зараз використовує, декларуючи, що українська
мова державна, насправді, такої русифікації не було
за останні 24 роки. Тому що, вважається, людина
говорить, як хоче, а воює за Україну. А якою мовою
віддається команда стріляти в наших українських
хлопців? А якою мовою мали б говорити ті «укро-
пи», яких катують? А якою мовою мала б говорити
Україна на всіх світових перехрестях? І чому вона
ліпше перейде на англійську, аніж заговорить укра-
їнською. І ці теми не обходить Слабошпицький».
Презентація зібрала таких цікавих і авторитетних
спікерів: Василь Шкляр, Володимир Загорій, Олесь
Доній, Мирослав Слабошпицький, Сергій Грабар та
ін. Автор застосував вже раніше апробовану страте-
гію — замість нього про нове видання розповідали
його перші читачі.
життя країни
Павло Мовчан
Любов Голота
Володимир Базилевський