shev1Про Тараса Шевченка періоду «старої» Європи відомо надзвичайно мало. «Старої» тому, що вивчаючи європейські зв’язки з Україною можна бачити, що вони були завжди: у війнах, протистояннях, дружніх стосунках, культурних взаєминах, національно-визвольних рухах… Ближні нам Литва, Польща, Угорщина, ті, що на віддалі – Австрія, Данія, Франція… Завжди на долоні України доля прописує яскраві лінії, які зводили нас із цими державами. Як і з багатьма іншими! Саме у Вільнюсі, куди наприкінці грудня 1829 року прибув у якості панського «козачка» зовсім юний Тарас Шевченко, він розкрився у трьох маловідомих до сьогодні іпостасях: художника-портретиста, міні-поліглота та мужчини.

ВОГОНЬ З ПОРТРЕТУ ПЛАТОВА
     Ці лики його особистості пов’язані між собою протягом усього часу перебування Тараса у Вільні (давня назва Вільнюсу – авт.). Першу з цих іпостасей Тарас Григорович Шевченко уривками, але досить яскраво та емоційно описує в одному зі своїх щоденників: «Часто мандрував я зі своїм дідичем з обозом та крав по тих заїздах портрети різних історичних героїв. Були то портрети героїв війни 1812 року. Збирав ті дешевенькі літографії та гравюрки, аби порисувати з них на дозвіллі».
І така нагода трапилась у Вільнюсі – якраз за кілька днів по приїзді туди юного Тараса Шевченка. Був то зимовий пізній вечір. Пан Павло Енгельгард з дружиною Софією поїхали на бал на честь тезоіменства Миколи I. У домі було напрочуд тихо – всі спали. Тоді Шевченко тихенько розклав на столі свої скарби та, вибравши з них козака Платова, почав з особливим натхненням його копіювати. Так захопився, що забув про все на світі. І саме у той момент, коли юнак почав промальовувати маленьких козачків, що звитяжно гарцювали біля дужих копит коня козака Платова, двері відчинилися – подружжя Енгельгардів повернулося додому. З виразу обличчя господаря було видно, що він страшенно лютий: вилиці виписували мляву чечітку, зморшки на лобі горіли глибокими борознами, в очах стрибав злий вогник і запитання: «Якого біса?», басом розрубавши повітря, вдарило стелю. Тієї ж миті пан нам’яв хлопчакові вуха і нагородив дев’ятьма запотиличниками за те, що міг не тільки дім, але й ціле місто спалити. shev2
     Наступного дня Енгельгардів кучер на ім’я Сидір на господарській стайні відшмагав дворака Т. Шевченка. Пані Енгельгард не змогла врятувати улюблене хлоп’я від такого жорстокого покарання, бо й сама, правду кажучи, не очікувала подібної поведінки від свого чоловіка. Цього вечора він наче з ланцюга зірвався. Притяг її додому уже близько одинадцятої вечора, хоча подібні бали, на честь дня інтронізації монархів, завжди тривали до сірого неба. А причина злості Енгельгарда таки була... Тієї пори під час балів, не зважаючи на царську заборону, в окремому кабінеті завжди збиралися картярі та всю ніч грали в карти, в той час, коли жіноцтво мало змогу досхочу розважатися у танцювальній залі. Гру покинути можна було лише в одному випадку, коли тебе звинувачують у шахрайстві і виставляють з-за столу. Ймовірно, молодого авантюриста Енгельгарда якраз на нечесній грі й упіймали та виключили з гравців. Він повернувся в маєток страшенно злий. Пані Софії, вочевидь,
також дісталося, бо вона одразу тихо шмигнула до своєї кімнати. Для пояснення такої поведінки пана Енгельгарда є ще одна причина. Хоча цю обставину мало хто враховує.
     Попри те, що пана Енгельгарда вважали чи не найбагатшою людиною того часу: володів 160-ма десятинами землі (одна десятина дорівнює гектару), маєтком та чималими грошима успадкованими від батька. Але усе те пан Енгельгард із великою насолодою, хоча не завжди з успіхом, просаджував під час ігор у карти. З пані Енгельгард вони мешкали на казенній квартирі. І для освітлення користувалися казенними свічками. А була якраз пора перебоїв із постачанням свічок для офіцерів. Перемальовуючи козака Платова, Тарас спалив лише одну свічку. Але чи міг собі дозволити те кріпак?

СПРАВЕДЛИВА ПОМСТА
      Те шмагання остаточно віддалило Тараса від пана Енгельгарда та зріднило з пані Софією, яка з перших днів знайомства стала для хлопця найвищою мрією. З тих пір Тарас майже невідлучно був біля пані. Якось до Вільнюсу завітав відомий Віденський художник-портретист Йоганн Батист Лампі. Усі найбільш заможні та знані панянки мріяли про портрет його авторства. Мав він унікальний талант – дівчину посередню й зовні непримітну – міг зобразити Афродітою. Але мав 55-річний Лампі один маленький грішок, як зрештою, усі генії. Після кількох годин позування він обов’язково затягував молодих красунь у ліжко. Дівчатка ж, зачудовані здатністю Лампі бачити їх приховану красу, не дуже й пручалися. Жодна панянка, увіковічена художником портретно, не встояла… Павлу Енгельгарду було добре відомо про те. І він остерігався «віддавати» свою Софію художникові-ловеласу. Однак, як же кортіло! Якщо Лампі не намалює пані Енгельгард – це означатиме, що вона у світських колах тогочасного Вільнюсу втрачала статус однієї з перших леді.
      shev3А з іншого боку, був страх – Лампі намалює Софію Енгельгард, то чоловік її ходитиме з розлогими рогами. І пан Енгельгард знайшов вихід: зберегти вірність дружини за допомогою Тараса. Хлопець весь час, невідступно мав знаходитися біля пані. І щовечора пан Енгельгард вимагав детальних звітів про поведінку своєї дружини і художника. Шевченкові та місія страшенно подобалась. По-перше, він мав неабияку нагоду побачити як працює справжній художник, трохи перейняти його техніку та манеру, по друге, довести своїй богині, що він відданий їй назавжди. Тому він постійно розповідав пану Енгельгарду як скромно поводять себе пані та художник.
Народ тоді пащекував, що усіх дівчат Лампі спершу малював оголеними, а вже потім замальовував на них одяг. Тому образи видавалися настільки живими та об’ємними. На давньому портреті Софії авторства Лампі можна побачити ту ж об’ємність, то чи було щось у них, досі міркують історики та літературознавці. Тарас з особливим трепетом виконував наказ пана Енгельгарда не відходи ти від Софії, коли її малюватимуть.
     Кому б не подобалось споглядати свою богиню оголеною? Однак був один маленький нюанс: після малювання Йоганн Батист та Софія часто усамітнювалися у іншій кімнаті. І Тарас мовчав про той зв’язок, вважаючи його справедливою помстою панові Енгельгарду за його численні походеньки та зради.

ПЕРША ЯДЗЯ... ПЕРША ВОЛЯ...
     Найкращі роки змужніння юного Тараса Шевченка минули біля Софії, а це чималенький період – із 15-ти до 24-ох років. Вона була для нього цілим світом – музою, богинею, наставницею. Допомагала йому у всьому, довгими зимовими вечорами вони могли багато годин поспіль спілкуватися про усе на світі. Софія бачила, що юний Т. Шевченко дуже любить читати, тому за відсутності пана дозволяла йому користуватися книжками з бібліотеки Енгельгарда. Часто пояснювала Тарасу незрозумілі слова польською мовою. Саме тоді Шевченко познайомився з творчістю славетного Адама Міцкевича – за дві ночі «ковтнув» дві його книжки видані у Вільнюсі 1822 року.
Та на цьому покровительство Софії Енгельгард не завершувалося. У тогочасному елітарному товаристві було дуже знаково володіти французькою мовою. Для того Енгельгарди тримали гувернантку-француженку, яка вчила їх дітей манерам та французької мови. З ними елітні уроки мав і Тарас. Згодом вільне володіння французькою зробить його шанованим бажаним гостем на багатьох високих прийомах того часу.
     Але найбільш щемною та непередбачуваною подією у житті тоді ще юного Тараса Шевченка стала зустріч із полькою Ядвігою Гусиковською. У той час в університеті Вільнюсу художню майстерність викладав не менш знаний за Йоганна Лампі професор Янас Рустемас. Про нього Софія дізналася від учениці модистки Ядзі Гусиковської, яка приносила на примірку сукенку. Брат Ядзі Франек якраз навчався у професора Рустемаса, який згодом, за клопотанням пані Енгельгард, навчатиме Тараса Шевченка малювати. При загальній обмеженості, відставний полковник Павло Енгельгард мав певний рівень культури, тож зголосився оплачувати навчання малярству свого кріпака. Так і заприятелювали.
    Ядзя часто забігала до пані Софії. Така незвичайна, як зауважив собі вперше Тарас. Висока, струнка, повногруда, з довгим в’юнким чорним волоссям та сірими глибочезними очима. Вона йому страшенно подобалась. Хоча, правду кажучи, не знав як до неї підступитися. Ще зовсім не вмів знайомитися з дівчатами. То спочатку те приятелювання зав’язалося через Франека, а потім їх пов’язав Адам Міцкевич. З яким подивом та захопленням Ядзя дивилася на Тараса, коли він – українець читав напам’ять вірші її бога польською мовою. Ядзя мала польське походження, але після смерті батьків жила в тітки у Вільнюсі. І хоч згодом працювала швачкою, була освіченою, цікавилась тодішнім суспільно-політичним, культурним життям студентства.
У Польщі в ті роки, так само як і у нас сьогодні, вирував національно-визвольний рух. У Вільнюсі лише кілька років тому відбувся страшний розгром. Багато молоді, членів товариства філоматів та філаретів заарештували та вивезли до Росії. Міцкевич також покинув країну. Але тепер повстання охопило всю Польщу. Ядвіга, як істинна
полька, відмовилась говорити на жодній мові, крім польської. Вона свідомо ламала Шевченка, усіляко переконуючи хлопця, зректися власної українськости: говорити
тільки польською, повернутися з нею до Польщі.
     За чутками, після повернення до Варшави Ядвіга народила дитину від Шевченка, але цей факт ніде не підтверджується. А поки що Ядзя не мислила свого життя без Речі shev4Посполитої. Тарасові ж страшенно імпонував її вольовий характер, її внутрішня свобода. І він щиро тим захоплювався, бо поки ще не міг так вивільнитися сам. Минав 1830 рік… Ядзині друзі готувалися до повстання. А у Вільнюсі стояв великий російський гарнізон. Тарасові ж було байдуже до тієї революції, він не хотів воювати за свободу чужих панів. У нього було лише кохання Ядвіги. У лютому 1931 року Павло Енгельгард від’їжджає з Вільнюсу до Петербургу, аби облаштувати помешкання для сім’ї та владнати деякі питання з паперами після призначення на нову посаду ад’ютанта у герцога Вюртембергського, який прибув до Вільнюса з інспекційною перевіркою. Тоді до Петербургу з паном Енгельгардом мав їхати і Тарас, але побіг перед від’їздом прощатися із Ядзею та й не повернувся. Хотів деякий час переховатися у Ядвіги та потім якось позбутися клейма кріпака. Досить багато людей на той час так робили: міняли документи та й жили собі вільно. Та мрії інколи різняться з реальністю. Ядвіга забажала, аби Тарас приєднався з нею до повсталих студентів. Хлопець відмовився, бо не хотів іти наосліп проти невідомого ворога. Тоді Ядвіга видала його керівнику гарнізону у Вільнюсі. Та й відправили хлопця як утікача етапом до пана у Петербург. Страшенно важким був той шлях… Бідака вісімсот верст йшов до Петербурга пішки. Повністю протер один чобіт. Доводилося час від часу перевзувати його з однієї ноги на іншу, аби не відморозити ноги. За кожну таку коротеньку зупинку отримував солдатського канчука.
     З тих пір Тарас Шевченко згадуватиме Ядвігу з великою гіркотою та важким серцем. Кохатиме її ще трохи, кохатиме… Ту єдину, яка відкрила нові світи та з якою став мужчиною. Ядзя час від часу снитиметься йому, манитиме чорними кучерями та лунким загадковим сміхом. Але з тієї пори скільки б не закохувався Тарас Шевченко, не вірив він, ані у святість шлюбу, ані в те, що жінки уміють бути вірними.

Тетяна Землякова



Web Tasarım Ajansı