osb1Є люди, наче блискавки. Такі ж небуденні, запопадливі, пристрасні, шляхетні й десь трішки безкомпромісні. Та неодмінно красиві. Бо інакшими українки просто не бувають. А йдеться про надзвичайно цікаву людину, яка увібрала в себе оті найкращі горішні риси: тележурналістку, ведучу авторської програми «Майстер-клас з Наталкою Фіцич», автора документального проекту «Відкрита зона» Наталку Фіцич. Ця жінка є особливою найперше тим, що вміє бачити щось примітне у звичних речах, та охоче ділиться знайденими дивовижами з іншими людьми. І справа не лише в Наталчиних культурологічних майстер-класах, у яких вона намагається передати колорит,
красу української душі, її працьовитість, а й в тому, що вона сама так живе: фарбує кожен власний день у яскраві кольори, шукає в чомусь найнепомітнішому – найвище та найосяйніше. Це дивовижно роблять діти, але виростаючи, більшість втрачають крила, а з ними й цю чарівну здатність.

МУЗИЧНО-КАЗКОВА ДОНЕЧКА…

А зараз, нам,
журналістам,
у жодному
разі,
не можна
опускати рук.
Ми не повинні
боятися
говорити
правду...

 

Дитячі роки, а минали вони у Києві, Наталка згадує з великою ніжністю. Каже, що мала красиве дитинство, оскільки росла у мистецькій родині. Батько – Степан Фіцич – оперний співак родом із Карпат. Наталочка ж народилася на Буковині, але їй не було й року, коли батьки переїхали до столиці. Через те, зростала на сцені, гралася з театралами у квача. І відтоді опера для неї є рідним жанром, позбавленим пієтету та штучних «високих шат», вигаданих людьми. «Оперу потрібно відчувати серцем, – розповідає Наталя. – У дітей воно чисте, тому цей спів легко ними сприймається. Якраз діти найкраще розуміють оперу».
Матір Наталки Фіцич – відома дитяча письменниця Зірка Менатюк, родом із Буковини. «Я була першим слухачем маминих казок, – розповідає Наталка. – У цьому сенсі, певно, багато дітей мені б позаздрили, бо казки мама писала для мене. Наймиліша казка, яка асоціюється з дитинством, – «Дочка троянди». Такий невеличкий філософчик, який не був опублікований. Казки мамі не допомагала писати, бо творчість, то щось глибинно своє, але вона завжди дослу-халася до моїх зауважень». Маленькою присвятою доньці є дитяча повість «Таємниця козацької шаблі», написана за реальною подорожжю Карпатами у непрості для України часи. То був серпень 1991 року.

БУДЕ ПОТРЕБА – СТРІЛЯТИМУ…
osb2Культ правдивої любові до рідної держави панував у родині завжди. І починався він із тих же казок Зірки Мензатюк, пісень, сімейних традицій і… непокірної крові січового стрільця, яка кликала й кричала зовсім зблизька, але від того, не менш гучно. А йдеться про те, що прадід Наталки Фіцич по материнській лінії був січовим стрільцем. Брав участь у бою під Крутами та у громадянську війну боронив Київ. Жінка каже, що пам’ятає його зовсім трошки – він постає в пам’яті світлим маревом. Та й відомі про нього лише крихти. Зі слів Наталки знаємо тільки те, що коли він вирішив іти в Січові Стрільці – його батько цього наміру категорично не підтримав. Походив із заможної родини, а тому поставав непростий вибір: або йти у Стрільці, або біля землі працювати і господарку утримувати. Він вибрав перше і через це батько вділив йому у спадок менше землі, аніж іншим дітям. Згодом він одружився з великої любові, але взяв за дружину сироту, у якої за душею теж не було ані шеляга. З тим вони були наче за межу життя відкинуті. Але жили скромно і щасливо. А перед смертю дід заповів, аби на його могилі завжди були синьо-жовті стрічки чи прапор. Були то якраз глухі брежнєвські часи, тому стрічки ніхто й ніколи туди відкрито не клав, але вони завжди дивним чином там з’являлися.
І зараз, спостерігаючи з небес за тим, що відбувається з його державою, січовий вояка допомагає всім: правнучці, вселяючи величезну гордість за те, що народилася українкою, а власній землі – непохитну віру в те, що Україні вдасться вибороти мир. І веде її, тримаючи дужою невидимою рукою. «За ці місяці ми прожили ціле життя, – сумно зітхає Наталя, – і спрогнозувати щось дуже важко, бо події змінюються щомить: зіткнення в Одесі, Луганську, Маріуполі… Хто міг передбачити подібне у листопаді минулого року? Маю кілька фото за 22 листопада – перший день революції. Йшов сильний дощ. Не було ще зірваної бруківки, Майдан не був битим і стріляним. Я стояла біля «будиночків» неподалік Стели і думала, що з того буде? Великого ентузіазму не було. А зараз, озираючись, жахаюся – скільки всього відбулося: і хорошого, і поганого, і драматичного. Тоді я такого точно уявити б не могла. А зараз розривається серце від болю за те, що мою державу намагаються розтягнути шматками… І,
здається, страху, вже немає. Є непереборна злість. І в разі потреби – стріляла би у ворога, не замислюючись. Робити це умію, бо вчили бійці «Омеги». Та то межа, за яку не хотілося б переходи - ти чи навіть заглядати. А зараз, нам, журналістам, у жодному разі, не можна опускати рук. Ми не повинні боятися говорити правду
і підсуджувати жодній стороні. Бо завтра ситуація зміниться.
Ми, хай як пафосно це звучить, мусимо дотримуватися базових принципів журналістики: чесності, точності, об’єктивності. І не зраджувати себе. Тільки так нам не буде соромно, коли ми озирнемося на те, що зробили. Журналістика – це не просто хороші гонорари за гарні тексти чи сюжети, а журналісти – не просто люди, які вміють красиво описати подію чи майстерно взяти інтерв’ю. Ми будуємо новий світ, відкриваємо щось нове. У цьому і є основна функція журналістики.

ЇЇ ЛЮДИ, ЇЇ ЖУРНАЛІСТИКА…

Ми були
першими,
хто
не побоявся
сказати
про утиски
свободи
слова
вголос

 
   

А професію Наталка Фіцич обрала, бо до неї, як вона зараз жартує, вели всі дороги. Іншої не було. Зізнається, що завжди гарно писала. А ще – страшенно кортіло побороти юнацький комплекс – сором’язливість і довести собі, що зможе її подолати. Працювати за фахом дівчина почала уже на третьому курсі навчання в Інституті журналістики КНУ ім. Т.Г. Шевченка: у програмі «Вісті» Миколи Канішевського, репортером програми «Подробиці» на телеканалі «Інтер», потім на телеканалі «1+1», продовжуючи репортерську роботу в ТСН та долучаю чись до створення аналітичних програм. У 2004 році Наталя Фіцич звільняється з телеканалу на знак протесту проти за-
провадження цензури. З нею йдуть ще шестеро колег. «Ми були першими, хто не побоявся сказати про утиски свободи слова вголос, – каже Наталя. – Нам закидали, що на телебаченні ми себе більше не знайдемо. Залишивши «1+1», я пішла й з репортерства. Просто у певний час зрозуміла, що взяла з нього все, що мене цікавило. Майже одразу ми з чоловіком (журналіст, сьогодні народний депутат України Володимир Ар’єв – авт.) створили студію і вирішили робити свою програму. Ще на початку
2004 року Володимир, відродивши жанр журналістських розслідувань в Україні, почав робити свій перший безпрецедентно сміливий проект «Закрита зона», який проіснував три роки. Пізніше він став нардепом, а я керувала студією. Напротивагу проекту Володимира я створила програму «Відкрита зона», де ми розповідали про різних цікавих людей. Це вже були не тільки журналістські розслідування. Ми знімали програми про диваків, відлюдників, безпритульних, акторів, митців, народних майстрів. osb4
Якраз тематика народних ремесел згодом переросла в окрему програму «Майстер-клас». «Особливість митців у тому, що потрібно мати велику відвагу кожен день, бути не такими як усі, – міркує Наталя. – Легко бути фріком у столиці чи у Львові, де навіть трохи прийнято фрікувати. Але важко бути таким у селі. І коли всі навколо дбають про виживання, в той час, коли хтось насмілюється думати про творчість і знаходить прекрасне у буденному – на нього дивляться, наче на дивака. Дуже складно щодня творити навколо себе інакший несхожий світ. Мій колега, науковий консультант, відомий етнограф Олексій Доля, який допомагає мені з пошуками героїв, розповів
одного разу про візит до опішнянської майстрині Ганни Діденко, яка виготовляє з глини свищики, іграшки і належить до стовпів українського гончарства. Приїхав, каже я до пані Ганни в різдвяні дні. Хата холодна. А вона сидить за столом і милується щойно випаленими колядниками. І надзвичайно щаслива з того». Найвищим мірилом у житті є творчість. Людина живе для того, аби залишити по собі потужний творчий слід, незалежно від професії. Інформаційна ера, у якій розчинилася сучасна людина,
вносить корективи у розуміння творчості – цікавість до ремесел витіснена взагалі. Прикрашати життя різьбленими одвірками, розписаними ложками, сорочками чи кониками стало не модно.
«Село – це особливі глибини, – із захватом розповідає Наталя. А старші люди надзвичайно роботящі, добрі та з великим багажем мудрості. Не переповісти. Вони чудові по всій Україні. Зруйнувалося багато моїх особистих стереотипів. Наприклад, один із них, що Схід України повністю російськомовний. Це не так! Більш затятих, у позитивному сенсі, українців, ніж на Луганщині, я не зустрічала. Наша спільна біда останньої тисячі років: ми не віримо у власні сили і не знаємо самих себе. Щойно
це зміниться – поновиться енергетика української історії.

ВЕЛИКА ЛЮБОВ І МАЛЕНЬКІ ПРИСТРАСТІ
osb3Аби бути щасливим, потрібно любити світ і людей навколо. Наталка невідступно протягом життя дотримується цього принципу. Тому у неї завжди багато друзів з якими зберігає теплі взаємини. А от кохання з Володимиром Ар’євим починалося з «маленької неприязні». «Ми познайомилися на телеканалі «Інтер», – усміхається Наталя. – Пам’ятаю тоді він нещадно розкритикував мої сюжети. Я була дуже зла і тому запам’ятала: хто він і як звати (усміхається). До порад дослухалася, але як кожна
творча людина сприймаю критику трохи болісно. Так потроху почали спілкуватися. Володя вразив мене як цікавий співрозмовник. І виявилось, що в нас багато спільного, насамперед духовна близькість. Одружилися ми у 1998 році». Зараз у подружжя підростає донечка Яринка, якій 13 років. Дівчинка любить музику та спів і мріє потрапити на велику сцену. Довго займалася в дитячій студії хору Г. Верьовки. Знає силу-силенну народних пісень. «Виховувати дітей потрібно власним прикладом щодня, – каже пані Фіцич. – Творчим взірцем для мене завжди були мої батьки. Вони навчили правильно розуміти і визначати життєві цінності. Сподіваюсь, що зумію прожити у шлюбі з таким же теплом і любов’ю багато років». Серед «маленьких пристрастей» Наталі Фіцич, яким вона віддає свій вільний час, є лижі, засніжені гори під блакитним морозним небом та подорожі палацами, замками, музеями. Мріє відвідати найбільші музеї світу.

Тетяна Землякова



http://www.xn--seocanavar-6ub.com/

http://www.xn--saekimimerkezi-hjb.web.tr/sac-nakledilmesi-sac-ekimi-hakkinda/

http://www.xn--burunestetii-nyb.web.tr/12-2/

https://twitter.com/estetik_int

https://plus.google.com/+EstetikInternationalcomtr/

https://plus.google.com/+BahadırBaykalDr/

Burun Estetigi Ameliyati istanbul Turkey - http://www.xn--burunestetiirevizyonu-j4c.web.tr/

Kurumsalseo.web.tr