slab1«Ми перемогли неможливість, розчарування, апатію і депресію. Перемогли себе. Це – екзистенційна, цивілізаційна перемога. Це – реалізація одного з тих небагатьох шансів, які рідко випадають на всю історію нації», – пише у своїй найновішій публіцистичній книзі про Майдан «Гамбіт надії» відомий український письменник, літературознавець, громадський діяч, лауреат Шевченківської премії Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. – «То хіба ми всі – «миром, громадою» – не можемо звершити те, що цілком можливе?! – ставить
риторичне запитання. – «Хто заперечить, що ми вже на шляху до нього?..»
Про те, що відчував автор «найдосконалішої книги з усіх, що писали про Майдан», за визначенням Юрія Щербака, пишучи її в надскладні часи Революції гідності, що зчитував із душ та облич українських повстанців, і які має передчуття та прогнози щодо розв’язку російсько-української війни – у цій розмові.

«У ЛЮДЯХ ВИЯСКРАВИЛОСЯ НАЙКРАЩЕ І НАЙГІРШЕ»
– Михайле Федотовичу, навздогін нещодавнім подіям, по ваших слідах. Знаю, ви були на Волині, де пожертвували майже півсотнею книжок видавництва «Ярославів вал», директором якого ви є, на потреби військових. Тобто, продавши книжки на ярмарку «Книга за життя», волонтери матимуть змогу придбати тепловізор для БТР 51-ї бригади. Гадаю, не кожен видавець може похвалитися такою благочинністю…
– Не знаю за інші видавництва, але, думаю, що теж допомагають. Це Бог велів. Ситуація ж небувала, тому це – обов’язок. Ми справді багато працюємо з волонтерами добровольчих батальйонів «Айдар», «Донбас», «ОУН», із 24-ю та 51-ю бригадами, вони разів чотири вже брали в нас по триста-чотириста книжок. Звісно, ми свідомі того, що на передовій вояки не читають, але книжки передають у госпіталі, полігони, дітям у школи на схід. Через наше видавництво йде багато грошей із діаспори, зокрема, «Союзу українок в Австралії», які нам вірять, бо співпрацюємо двадцять років. Вони передавали кошти на Помаранчеву революцію, Революцію гідності й ми звітуємо за кожну
копійку. Навіть сьогодні перерахували тисячу доларів на автомобіль, який у Польщі купують для «Айдару»… Мусимо це робити, бо якщо покластися на державу, нічого не буде. Україна надто велика цінність, щоб ми її довірили державному апарату, політикам. Днями прочитав, що 550 танків стоять законсервовані! А під Іловайськом гинули цілі батальйони добровольців через те, що не було бронетехніки. Чому про це кажу? Бо, на жаль, пишу книжку на взір «Гамбіту надії», тому весь у цих матеріалах…
– На жаль?
– Бо інше хотів писати. Давно вже почав сучасний небіографічний роман, в якому ідеться про коридори влади, президентські, спецслужб… Але ситуація така, що багато чого треба оприлюднити. Тому десь за місяць вийде новий публіцистичний колаж, робоча назва якого «Війна за свій кошт». (Це не моя назва, шукаю, хто цю формулу сказав). Пишу про українців на цій війні, про звичайну людину, яка вдягає, споряджає, автоматом забезпечує, бо держава дає хіба іржаві патрони й гранати, які не розриваються. Це книжка про волонтерів, добровольців і моя візія на те, що відбувається…
Знаєте, я дивуюся, бо зараз кожен робить, що може. У людях вияскравилося оте найкраще і найгірше. З одного боку – здатність до пожертви й самопожертви. З другого – мародерство на війні, наживання…

«МИ ПРИВЕЛИ СВОГО ПРЕЗИДЕНТА, ТІЛЬКИ ТРЕБА ЙОГО ВИХОВУВАТИ»
– Отже, ви теж дотримуєтеся думки, що якби не прості українці, то наша армія так і залишалася б голою-босою?
– Так. Бо всі ці генерали – призови імені Януковича. А призови імені Януковича – це особиста відданість йому і благонадійність у Росії. Тому нема до них довіри. Є кілька комбатів, з якими спілкуюся, то їхня думка така – всіх генералів треба відпровадити на пенсію, а потім робити розслідування. А в армію мають прийти майори, капітани,
підполковники, бо це більша ймовірність, що вони не взоровані на Росію, не корупціонери, й уже показали себе героями, як приміром Юлій Мамчур чи Надія Савченко. Хтось скаже: не мають досвіду?! Але це війна нетипова! Тут головне особиста сміливість і кмітливість. Колись Наполеон маршалами поробив малограмотних і вони його прославили, показали себе добрими воїнами та полководцями. Наші добровольчі батальйони – це найкращі люди нації. Я особисто вірю цьому режиму, ми привели свого президента, тільки треба його виховувати. Але іноді ловлю себе на думці, що ці генерали хочуть, щоб якнайбільше ідейних людей полягло, щоб вони не повернулися. Один із командирів сказав мені: «Хай говорять про люстрацію, а ми повернемося і її проведемо. Коли кілька чиновників повісимо на стовпах, то зразу буде результат». То я думаю: «Боже, ці люди масово гинуть. Це такий золотий запас нації!»
– «Люди, які перемогли навіть свій страх», що зауважуєте в «Гамбіті надії»…
– Так. І з’явилося пасіонарне покоління, яке не несе в легенях совківського повітря. Зараз завершується створення української нації з отого постсовка, в якому ми жили 23 роки. По-друге, раптом прозріння, що ворог – ось він. Ми вилікувалися від абсолютних бздурів у головах щодо «братніх» народів. Не буває їх. Чому шотландці чи ірландці не є братніми народами британців? Чому поляки нам не братній народ, чи євреї, які століттями живуть поряд із нами? Ні, росіяни – брати. Але не буває такого в історії. Це навіть не ідеологема, а міфологема. Тим часом маса українців не могла й уявити, що нападуть на нас саме росіяни…

«ДУШЕВНА ЛЮСТРАЦІЯ НА НИЗАХ ВЖЕ ПРОЙШЛА»
slab2– Михайле Федотовичу, «Гамбіт надії», попри серйозність викладеного, книжка емоційна. Я особисто зауважила, що настрій вашого письма від початку й до кінця змінюється, ноти песимізму й зневіри переінакшуються на щось дуже обнадійливе й світле…
– Так і є. Оглядаючись у вчора, це був тотальний песимізм і депресія. Соціологи сказали, що для змін має минути кілька поколінь і ми повірили. Бо дуже все це поглибив Віктор Ющенко, розчарування століття… Тож мені, як і кожній нормальній людині, було безмежно жаль і тривожно за студентів, які вийшли на Майдан. Я один із тих тисяч чи мільйонів українців, які розуміли, що влада Януковича здатна на все, що вона розтопче, розірве, зламає через коліно, закатає в асфальт. Видно було, що ця влада не хоче нас чути, вона й не приховувала, що ніякого діалогу з майданівцями не вестиме, просто сміялася з нас і просто принижувала. І тоді в мене закралося передчуття, що все це завершиться кров’ю, причому великою…
– До речі, у своїй книжці ви не церемонитеся з Януковичем, називаєте його «неотесаним невігласом», «злодієм», «жалюгідним політичним шулером», «потворою»… Певно, доводилося бачитися з ним особисто?
– Так, доводилося, і не раз. Думаю, що кожна нормальна людина, яка з ним зустрічалася, була приголомшена. Коли Януковича тільки обрали президентом, ще до інавгурації в Українському домі влаштували його зустріч з українською інтелігенцією. Він прийшов, збентежився, почервонів і каже: «Та тут же зібрався весь геноцид українського народу!», маючи на увазі генофонд. Видно, яка це табула раса! Недалеко втекли й багато інших політиків.
– «Надзвичайно характерна подробиця, – пишете ви. – У всіх маєтках учорашніх можновладців, поміж усіх речей, які криком кричать про жлобократичність їхніх власників, аніде не видно книг…»
– Саме тому солідаризуюся з Андруховичем, Забужко, Курковим, які кажуть, що з Кримом це все сталося ще й тому, що там ніколи не читали українських книжок, не проводили ніякої гуманітарної політики. А це – підготовка душі до прийняття тих чи тих політичних рішень. Зрештою на Донбасі теж усе так, бо там законсервований совок.
– Отже, коли ви особисто повірили в те, що ми зможемо зробити неможливе – подолати цей злочинний режим?
– Аж тоді, коли заревів Майдан і кинувся на сцену сотник Парасюк, яким я захоплююся. А він – це голос і бажання Майдану. І стало зрозуміло – все, не мають значення жодні угоди й підписування. Є найголовніше – право народу на повстання. Голосом і мотивацією людей прозвучав Володя Парасюк і це зрозуміла навіть Януковичева команда. Після цього справді почало світліти на душі. Я щоденно був на Майдані. Ходив із диктофоном, опитував людей, бачив їхні настрої. Добре пам’ятаю і Помаранчеву революцію, але те, що
було 2004 року, – як легеньке романтичне шоу проти Майдану 2014-го. Люди нарешті відчули, що від них особисто щось залежить. У цьому наша колосальна перемога. До того ж душевна люстрація на низах вже пройшла. Важливо, що люди більше не мовчатимуть, а прийдуть до поганого чиновника і скажуть: «Ми помилилися, ти не на своєму місці. Ти – кіт, а ми – господар. Ти погано ловиш мишей, тож ми тебе поміняємо. Не ми – для тебе, а ти – для нас». Нарешті ця оптика усталилася.

«П’ЯТДЕСЯТ-СІМДЕСЯТ ЛЮДЕЙ ІЗ ПЕРЕКОНАННЯМИ КЕРУВАТИМУТЬ УСІМ ПАРЛАМЕНТОМ»
– Михайле Федотовичу, цікава тема, якої ви не торкалися у «Гамбіті надії». Як ви ставитеся до того, що в парламент беруться пройти не політики, а комбати, журналісти, громадські діячі?
– Найгірше, що є в Україні на сьогодні, це політикум. Він не наздоганяє суспільство. Ну примітивні в нас навіть націонал-демократи! Якщо ми маємо великих композиторів, поетів, учених, то в політиці не видно ні де голлів, ні тетчер, ні аденауерів, ні черчелів. Тому вважаю, що політикум оновиться, якщо прийдуть романтики. І абсолютно позитивно ставлюся до того, що прийдуть комбати й журналісти, бо це – особистості. Наприклад, я дуже хочу бачити в парламенті командира «Донбасу» Семена Семенченка. Хай він табула раса у політиці, але він романтик. Свою україноцентричність він потвердив, проливаючи кров. Помічники в нього будуть юристами, головне – інтенції, які він принесе. Я вірю, що п’ятдесят-сімдесят людей із переконаннями керуватимуть усім парламентом. Вони не продаватимуться, бо це люди, які важили життям.
– «Гамбіт – це початок шахової партії, коли жертвують пішаком або фігурою для забезпечення позиційної і тактичної переваги», – читаємо в словнику. А чи зможемо ми поставити мат корупції, хабарництву, іншому безчинству, які багато років з’їдають Україну?
– Надія на це принаймні є. Тепер це в наших силах. Якщо суспільство зрозуміє, що президент буде не таким, яким він є, а таким, яким ми дозволимо йому бути, якщо зможе запротестувати й сказати, що у владі хоче бачити людей нескомпроментованих… Коли ми самі загнуздаємо корупцію і доведемо її до такого мінімуму, щоб будь-який її вияв буде ексцесом… Уже зараз все тримається на ентузіастах та пасіонаріях, як от Єгор Соболєв та Тетяна Чорновіл. Але, дивіться, скільки таких людей викинула на поверхню Революція гідності! Так, ніби був паралельний світ, куди втекла маса людей, а коли відчула, що є шанс на оновлення України, вийшла на вулиці. Ми навіть не знали про існування цих людей, тепер же сподівання саме на них.
– Не можемо не зачепити «брата», якого хіба Каїном можна величати. Ви пишете, мовляв, «успіх України буде увертюрою до похоронів саме цієї – саме такої – Росії». Справді так вважаєте?
– Випробування почалося і в російському суспільстві. Передусім для матерів – «грузом двісті». По-друге, для інтелігенції, яка виявилася не вся у Росії продажна і їй соромно. І почався удар по бізнесу: ціни ростуть, економічна ситуація в Росії загострюється…
Антанта дивиться на все це діло й каже: «Україна не має впасти, а має Росію-ворога Європи й світу знекровити». Японія дивиться й думає: «Добре, що Росія напала на Крим, бо тепер маємо мотивацію повернули собі наші острови, які належать Росії». Китай дивиться й каже: «Дуже багато китайського населення в Сибіру дискриміновано, треба його захистити…» Росія розв’язала руки. Те, що вона порушила світовий порядок, кордони держав, які були зафіксовані у межах Другої світової війни, це прецедент. А один прецедент
понесе інший, тому світовий тиск триватиме… До того ж це велике випробування для глибинної Росії, адже санкції – це міна уповільненої дії, яку вже підклали.
– Нинішнє затишшя на воєнному східному фронті, як гадаєте, чим закінчиться?
– На жаль, не до припинення вогню іде. В цій «війні без правил» буде кілька сценаріїв Путіна, який випробовуватиме всіх. Перший – спробує заморозити конфлікт й відмовлятиме Петра Порошенка від вступу до НАТО, щоб Україна знову бовталася, як при Кучмі і Януковичу. Другий – таки пробиватиме до Криму коридор і створить чорну
діру, яка називатиметься самостійною Новоросією і стане ще однією Абхазією чи Осетією. Третій – наполягатиме, що зелені чоловічки – не його люди й знищуватиме українську економіку, виснажуватиме нас. Тому треба готуватися до випробувань, бо Путін не відступить. Я певен, що не лякаю, хочеться щоб ми вже зупинили агресора. Але інша півкуля мого мозку наполягає, що маємо приготуватися до довгого випробування, до війни взимку, тож споряджати армію треба вже. А Порошенко має можливість сконсолідувати націю під прапором оборони суспільства. Хто знав, що важачи життям, за Україну підуть воювати стільки людей?! Людські резерви ми справді маємо величезні.

Жанна Куява



Web Tasarım Ajansı