shklaТАК ПОЧИНАЄТЬЯ РЕВОЛЮЦІЯ
Василь Шкляр, письменник,
політичний діяч
Близько 23-ї години до мене підійшов священик – мій давній знайомий отець Михайло з Коломийщини – і сказав, що цієї ночі може бути зачистка. Його попередив хтось із відомих політиків – отець Михайло тоді відправляв нічні молебні зі сцени Майдану.
Я більше любив нічний Майдан. Менше тісняви, можна спокійно посидіти біля бочки з вогнем, погомоніти з хлопцями. Тоді всіх мучило одне: «Доки воно отак триватиме і чим закінчиться?» Рішучіші майданівці дратувалися, що все звелося лише до мітингів і «танців». Десь по півночі – після молитви та гімну – мої дівчата (дружина з братовою) померзли. Холод і втома лукаво нашіптували, що цієї ночі штурму не буде. Адже в Києві Кетрін Ештон і ще якісь там цабе-європейці. Ми поїхали додому грітися. Вмикаю телевізор, а Руслана кричить з екрана, що… почалося. Пронизує нудотне відчуття страху й сорому. Тебе ж попередили, а ти втік. Вскакуємо в авто і женемо на всю до Майдану. Ми не одні. Що ближче до середмістя, то все більше машин, таксівок. Володимирською біжать люди. Біля Будинку вчителя – довжелезна колона порожніх автобусів, з яких вивантажився «Беркут». Зупиняємося трохи далі
і Прорізною поспішаємо вниз. Попереду й позаду, спотикаючись на слизоті, біжать і біжать люди. Від того стискається горло. Внизу повертаємо на Хрещатик. Тут на хіднику якийсь провокатор у камуфляжі, по кіношному затиснувши обіруч пістолет, верещить: «Ложись! Ложись!!!» На нього ніхто не зважає, люди біжать. Зі сцени долинає розпачливе «Київ, вставай!» І раптом небо озвалося дзвонами. То вдарив на сполох Михайлівський Золотоверхий. Ніби з глибини століть. Так починається Революція. Коли б’ють дзвони, а нічним містом з усіх куточків біжать, біжать і біжать люди.

ivanc«ЗВИЧАЙНІ ГЕРОЇ»
Міла Іванцова, письменниця, перекладач
12 грудня. Доба після нічного штурму Майдану «Беркутом». Небеса послали нам мороз і сніг. Його за кілька годин було визбирано – люди відновлювали знищені вночі барикади, зводили нові.
Неподалік від станції метро «Хрещатик» бачу білий бус із наклеєним написом «Рабів до раю не пускають!» та прапором України. Беруся фотографувати, але запитую дозволу в людей неподалік. На диво, вони не тільки не відмовили, а й самі стали в кадр. Їх було шестеро.
З’ясувалося, це вчителі з Львівщини. Їздили додому «на ротацію», але не встигли й перепочити, як уночі на вулицях їхнього містечка загули машини, у церквах задзвонили дзвони – у Києві почався штурм. Усі схопилися й помчали назад до столиці боронити Майдан. На запитання: «А як же з роботою?», котрась із жінок відповіла: «І
керівництво, і діти розуміють, відпускають. Змінюємо одне одного, їздимо на Майдан вахтовим методом. Навчання від цього не страждає».
Потім я часто згадувала їх, простих і справжніх українців, учителів, які виховують не високим словом, а власним прикладом. Та не взяла контактів, хвилювалася, чи живі. А в жовтні таки розшукала їх через Фейсбук.
Справжні скромні патріоти, мешканці містечка Щирець, що на Львівщині, відгукнулися: «Вітаємо, Міло! Ніколи не думали, що нас хтось шукатиме. Ми живі-здорові. Ви гарно сказали – «звичайні герої». Дійсно так, адже нас таких «звичайних героїв» на Майдані було сотні тисяч. Здається, у всіх нас була одна мета й ми дружно її досягли. Але відсвяткувати перемогу нам не дав Путін. Продовжуємо боротьбу: як можемо, допомагаємо фронту. Всім містечком Щирець збираємо кошти для нашої армії, споряджаємо необхідним наших хлопців, котрі відправляються в зону АТО.
З повагою Марія та Володимир Поповичі, Ольга та Олег Василишини, Галина Хомин, Богдан Іленьків».
Упевнена, ми колись знову зустрінемося. Може, на тому ж Майдані, де вже не пахне димом революційних багать, але
вогонь пережитого досі горить у серці. Слава Україні!

dzemilПОРЯТУНОК – У ЄДНОСТІ
Мустафа Джемілєв,
Уповноважений Президента
України у справах кримськотатарського
народу, народний депутат України
У 1917 році один із наших подвижників Джафер Сейдмет приїжджав в Україну на переговори з Михайлом Грушевським щодо того, як складатимуться відносини між Україною та Кримом. І от він у своїх мемуарах розповідає, як односельці з рідного села Казил-Таш оточили його й розпитували: «Як ти думаєш, Джафере, зможе Україна відстояти свою незалежність?» Тобто люди підспудно розуміли, що майбутнє кримськотатарського народу, збереження кримськотатарської республіки залежить від того, чи зможе свою незалежність вберегти Українська держава.
Торік під час Майдану кримські татари чудово розуміли, що майбутнє кримськотатарського народу – це незалежна, сильна, демократична Україна, тому взяли активну участь у протистояннях, підтримали Революцію гідності. Бо перспективу і порятунок бачили у єдності кримських татар та українців. Тому ми й надалі будемо разом. І коли ми будемо разом, то, надіюся, навіть упевнений, обов’язково звільнимо окупований Крим.
Кримські татари – самобутній народ із своєю культурою, мовою, традиціями, тому вони бачать Крим національно-територіальною автономною республікою у складі України. Саме так було до депортації кримських татар з історичної батьківщини. І ще. За нашими даними, 450 кримських татар у різних батальйонах воюють нині в зоні
АТО.

rudnБІЛЬ І СТРАХ ЗДОЛАЄМО ЛЮБОВ’Ю
Анжеліка Рудницька,
співачка, телеведуча, художниця,
президент мистецької агенції «Територія А»
Для мене Революція гідності – це передусім любов. Я складаю, як коштовні намистини, краплі любові. Щогодин-
не виконання Гімну України, що звучав, як ода самовідданості і братерства, й примушував завмирати і єднатися всіх довкола. Жовто-блакитні прапори, які зігрівали спини відчайдухів на барикадах. Молитви людей усіх віросповідань і конфесій у найбільшому і найдемократичнішому «храмі» під небесним куполом, яким став Майдан Незалежності. Сміх крізь сльози, що давав сили у найстрашніші миті. Дерев’яні щити, за якими мітингарі ховалися від куль. Розстріляні дерева у центрі Києва. Гіркий запах диму, що став частиною нас. І люди, люди, люди, які біль і страх долали любов’ю. Кожен фрагмент цього героїчного дійства – це краплі, з яких виросло море любові.
Революція гідності – це концентрат любові, якої вистачило б на все людство. Тож чорні сили повстали проти найсильнішої зброї – любові. А хіба є щось сильніше за любов і правду? З вірою у любов маємо жити далі.

zeml«ДАЙТЕ БІЛИХ ТЮЛЬПАНІВ. ЧОТИРИ»
Тетяна Землякова,
науковець, журналіст
Березень. Стривожене небо і мокре місиво під ногами. Туман виїв усі сльози і слова, тому заніміло все й не плаче більше. Нема чим. Приїхала в гості мама з Хмельницького. І ми, ледь кинувши сумки за поріг, помчали на Майдан. Вона не була тут, коли він стогнав і стікав кров’ю, то хотіла хоч зараз, після кількох тижнів, поклонитися Героям.
Зупиняємося біля квітів у підземці.
– Дивіться, які красиві морквяні троянди! Беріть! – повновида жінка розпливлася в посмішці. Мені так прикро стало від тієї святковості, бо поруч із маленького радіо ще й линула якась попсова пісенька.
– Дайте білих тюльпанів. Чотири.
– Скільки? – продавчиня вирячила очі.
– Чотири, – повторюю.
Перед тим, як перев’язати квіти чорною стрічкою, вона навіть вимкнула радіо.
– Співчуваю, – каже.
– І я – вам, – відповідаю тихо.
– А мені чому? – допитується.
– А ви піднімались отуди? – показую вгору, де над нами – Майдан Незалежності.
– А, то ви на Майдан квіти несете? Ні, я там не буваю… Це не наша боротьба, а всі, хто там, просто пішаки. Все одно нічого не зміниться…
Я відчула обурення, хотіла його виказати, але мама смикнула за рукав:
– Ходімо, не сперечайся.
Простуємо до Інститутської. Навколо – шини, брудні мішки, гори квітів, поминальні свічки.
Я вперше вийшла на Майдан після страшних лютневих розстрілів. Відчула, як ноги стають ватяними. Поклала на котрусь із квіткових гір тюльпани, стала на коліна й розридалася. Поруч плакала мама.
– А знаєш, доню, найстрашніше, коли стільки смертей можуть виявитися даремними…
Я заперечила їй:
– Ця зима нас змінила і це лише початок великих змін!
– Дай Боже, доню, дай Боже, – мама сумно усміхнулася. – Але, бачиш, навіть у час кривавих повстань є люди, які торгують святковими морквяними трояндами.



Web Tasarım Ajansı