gerasimjukВесна 2014 року назавжди залишиться для України історичною. Розкришений кривавий лід розтанув, а у гарячому серці кожного українця стугонить біль. І пам’ять
про хлопців з Небесної Сотні, яка, як не гірко це усвідомлювати, до сьогодні поповнюється – житиме завжди. Кров брата найдужче живить пам’ять та помсту. Офіційну цифру про кількість загиблих у результаті зіткнень мирних протестувальників та бійців внутрішніх військ на вулиці М. Грушевського 19 січня та на Майдані Незалежності 20 лютого ми навряд чи колись дізнаємось. Бо дізнавшись, вжахнемося! А вжахнувшись, не зможемо прокинутись, бо нинішній спалений Майдан Незалежності, то наша печальна чорна реальність – не сон… Саме з нього усе почалося, саме навколо нього усе триває. І шлях ще тривалий, хоча вже сьогодні маємо доленосні позитивні маленькі зрушення на рівні прийняття державних рішень та контролю за ними.
Знайомство з Ольгою Герасим’юк – журналісткою, громадською діячкою, очільницею департаменту захисту прав людини та рівних можливостей ГО «Громадська варта», колишнім заступником голови української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи – трапилось у найважчий для України час, коли наживо твориться історія української держави, коли відбувається ідейне та ментальне зростання народу, вивільнення його духу – спраглого, свавільного та мудрого. Коли на наших очах відроджується Козаччина…

Мислити інакше

«Те, що відбувається – страшно, але передбачувано, – гірко усміхається пані Ольга. – Народ справді змучився чекати і звинувачувати його у тому не варто. Аналізувати причини перших протистоянь, першої крові на Грушевського 19 січня, а за майже за місяць – 20 лютого, великої кількості вбивств наших людей снайпера
ми, можна довго, і ми всі про них знаємо. Державою керувала людина, яка трималася за владу зубами і, не вагаючись була готова лити людську кров. Ріки крові.
Бо їй все одно! Й гадає, що страх вирішить все. Люди побачать по телевізору роз’юшене обличчя та боятимуться вийти на вулицю. Але люди, які беззбройними, стоять стіною проти нацькованих псів з автоматами та, відкрито, голіруч бороняться, знаючи про те, що десь там на даху сидить снайпер і будь-якої миті може вбити – нездоланні! І ця людина, нарешті зрозуміла, що страху більше не буде. Ніколи! Злякалася і дременула у Росію. І там, де, мав вималюватися логічний хепі-енд, розгортається нова, не менш драматична, історія. І у мене одразу з цього приводу питання до Генпрокуратури України та РНБО. Як так сталося, що державного злочинця та зрадника випустили з країни? Аж нарешті зарухалися: п’ятого березня Генеральна прокуратура України попросила офіційну Росію «передати Януковича Україні». Краще пізно ніж ніколи. Але ж він встиг багато: втік, виступив зі зверненням (тим зверненням тепер розмахують в ООН), попросити Путіна «врегулювати конфлікт» за допомогою військ. Тому є усі підстави, уже сьогодні, не зволікаючи притягнути колишнього Президента до відповідальності за державну зраду.
Він був носієм усіх державних таємниць, а зокрема усіх секретних відомостей про збройні сили держави. При вступі на посаду він підписав про це документ, що існує в двох екземплярах і знаходиться в визначеному місці. І що ми маємо? Громадянин Янукович, колишній Президент України, перейшов на бік агресора разом із усіма знаннями стратегічних потужностей держави Україна. І немає жодних підстав думати, що він ними не ділиться зараз із російським воєнним командуванням.
Тому вже сьогодні його треба оголосити державним зрадником та розпочати щодо цього певні процедури. Першою має стати перевірка уповноваженими органами наявності вищезгаданого документу у двох екземплярах. Другою – провадження судової справи за фактом переходу на бік агресора. Суд в Гаазі безперечно чекає на нього потім, на що треба буде певний час. Сьогодні він уже має отримати офіційне звинувачення від України! Вперше в історії – колишній президент тікає в стан агресора й звідти з-під паркана пищить, щоби на його країну йшли зі зброєю. Державного зрадника має вимагати до тюрми кожна мама, що зараз сидить над ліжком свого малюка! Бо Янукович
може вбити його. І кожен батько. І кожен дід, що виглядає онука з вікна – бо той знову стояв у черзі до воєнкомату».

Європа нас не знає, бо ми не знаємо себе…

Переламних моментів в історії України було, ой, як багато… Але найближчими до того, що відбувається сьогодні в державі, якби йшлося про порівняння, є криваві Крути. Тоді 1918 року теж був кінець січня – 29 за старим стилем… І зима, і кров молодих хлопців, і зниклі, і полонені. Спрогнозувати розвиток подій ані тоді, ані зараз не під силу. Покладали надії лиш на добру долю, на Бога, а ще чекали, що руку простягне Європа. І захистить, допоможе, пригорне. А вона мовчить! Мовчала тоді – майже мовчить зараз! Чим неймовірно злить українців. Але перш ніж сходити злістю і затаєною образою на Європу потрібно поставити собі запитання: чи бачимо ми себе їхніми очима?
«Геополітика – дуже складний інструмент, – розповідає Ольга Герасим’юк, – в які стосунки вступає світ, які ріки в які переходять – так непросто осягнути. Ми хочемо до них, а, отже, вони зобов’язані нам допомогти. Та все зовсім не так як виглядає насправді. Та підтримка європейської спільноти, яка є сьогодні – колосальна. Але є тут ще один момент, який варто врахувати. Надзвичайно важливий. У нас при владі сидять люди, які не розуміють дипломатичної мови. І для того, аби змінити цю ситуацію, ми (ГО «Громадська варта» – авт.) були присутніми на зимовій сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. І перед дебатами з українського питання говорили з депутатами європейських країн, які голосували за резолюцію.
Говорили від імені наших громадських організації, майданівців, затриманих, адвокатів затриманих, журналістів. Політика будь-яких міжнародних стосунків завжди будується на системному тискові об’єктивною інформацією, який виливається у дипломатичний результат. Маю на увазі те, що нам потрібно у повен голос говорити про проблеми, які, аби світ розумів, де нам потрібен захист. Європейці мають знати про нас більше. Але тут парадокс – ми самі про себе мало знаємо. Нас постійно,
віками товчуть, а ми вириваємось і ходимо світом далі. У цьому є найбільша сила. І наші протести – вони прекрасні! Але варто зрозуміти, що Європа, куди ми прагнемо, не рай, а лише відкриті можливості. І кожен досягне того, чого хоче, лише коли матиме велике бажання і старатиметься».
Для того, аби висмикнути з корінням зло потрібно немало часу. До сьогодні – це не вдавалося жодному поколінню українців. Чи вдасться нам? Будні показують, що є на те велика надія.
«До повного перезавантаження влади ми поступово дійдемо, – усміхається Ольга Герасим’юк. – Зараз я не бачу кандидата, який міг би стати очільником держави. Я б, певно, «насмикала» якостей від різних політиків, але когось одного нема. Маю надію, що останні події в Україні ще когось виштовхнуть. У нас надзвичайно багато розумних і красивих інтелектуалів: професори українських університетів, економісти, юристи, політики. Ми просто про них мало знаємо. Завжди вигідніше піти шляхом найменшого опору і обрати того, хто найбільше репетує, чи не так?». Спостерігаючи за тим, як сьогодні очищується українська нація: попри страх, біль, сльози, безліч втрат – Вона Стоїть! Вона втомлена, але не знесилена – сил стане уже на все.
Вона зла, але без вишкіру. І у цьому сенсі постає тихим і незримим світлом біблійна істина, яка вчить нас любити ворогів своїх і прощати їм.

Дружбу ціную більше ніж кохання

«Намагаюсь бути європейською людиною, – пані Ольга складає долоні у «молитовний кулачок» і усміхається, – до останнього даю шанс людині. В людях скільки поганого, стільки й доброго. І у кожного відсвічується, більшою чи меншою мірою, крила за спиною чи ратички диявола замість рук. Тому, дивлюся до кінця. Лише, коли бачу, що справді мерзотник і не кається. Це – межа».
Давати людям останній шанс, за словами пані Ольги її навчив тато, якого вона вважає головним наставником, вчителем у житті. При згадці про нього в її очах з’являються сльози.
«Він був простою людиною, – вгамувавши печаль, упівголосу розповідає жінка. – Ходив у море на риболовецьких суднах, але коли народилася я – покинув кар’єру і приїхав додому у наш Пирятин. Був дуже принциповим і добрим. А ще – як мені у дитинстві здавалося, перечитав усі книжки світу. Я теж малою багато читала – з чотирьох років ходила у бібліотеку. Двічі на день міняла книжки». Вади і чесноти людські, то надзвичайно хиткі і вразливі енергетичні рівні. З кількох причин: буває, що ці поняття підмінюють один одним, буває – вади самі «скидають маски» – стають чеснотами чи навпаки. І часом, до прикладу, зрада людини може розкритися і відбутися абсолютно неочікувано.
«У друзі ми завжди обираємо, на наш погляд, найдостойніших, – каже Ольга Герасим’юк. – І другові ніколи не прощаються помилки. Вузол дружби рубається, то вже рубається. І друг втрачається назавжди. Трохи інакше, зазвичай, з коханням. Дружня зрада у порівнянні зі зрадою любовною набагато страшніша. Принаймні для мене, бо ціную дружбу більше ніж кохання. Кохання – дивовижне. Воно рухає світом, воно творить. Ми без нього не можемо жити, але закохатися можна у будь-кого. Згадайте слова Бернарда Шоу: «Якби ми не любили брехунів, як мало любові було б на світі». Закохатися можна у мерзотника, вбивцю, політика з партії Регіонів (сміється). І якщо буде потрібно ми знайдемо виправдання найважчим гріхам коханої людини. Люди кохатимуть завжди – без цього не було б нас. І так само завжди обиратимуть для себе сторону світла чи темряви, правди чи лукавства. Вислів: «у кожного своя правда» інколи дратує намаганням прикрити ним власні помилки. «Всі люди насправді брешуть, – усміхається пані Ольга. – Напевно, я теж брешу, але погана актриса і те одразу можна викрити. Як сказав Екзюпері у Маленькому Принцеві: «коли ми хочемо сказати щось дотепне, то трапляється трішки збрешемо». Якщо я роблю це з благородною метою, бо точно знаю, що моя неправда когось врятує – совість мене не мучить».Козацька душа часто рятує когось через милостиву неправду. Українці завжди рятують ближнього, а сьогодні вони вчаться рятувати себе.
«Благаю, ніколи не припасовуйте до українського менталітету принцип: «моя хата скраю». Там ще є продовження: моя хата скраю – першим ворога зустрічаю. Оце – справжній українець! Козак – це завжди розуміння свого, його захист і його законна вимога. Сьогодні ми з вами можемо бачити як це відбувається, бо саме крізь біль і кров вилущуються зародки української нації та державності».
Про українців говорить весь світ. Говорити можна різне, але світ знає тепер одне: козацька душа прокинулась. Така терпляча, але терпіння їй ввірвалося, така емоційна, але цієї весни має «холодну голову», така язичницька, але сьогодні здіймає до неба руки в молитві до єдиного Господа. І просить спасіння…

Тетяна Землякова



Web Tasarım Ajansı