mov1   Українська мова є символом української державності – так вважають 70 % наших громадян. Так вважали й ті, хто нашу мову століттями знищував. Якби українська мова не була фактором нашого націотворення та державних устремлінь, не було б тих 58 хвиль заборони її до вжитку, починаючи з 1622 року аж до розпаду СРСР. Але українська мовна культура виявилась міцною, адже її не вдалося знищити жодному з наших завойовників. Цар Михайло палив україномовні Євангелія, Петро І заборонив книгодрукарство українською та вилучив українські тексти з церковних книг. Його справу продовжили Петро ІІІ, потім Анна Іоанівна, Катерина ІІ – всі вони вилучали українську мову з освіти, з наукового, професійного та релігійного вжитку. Олександр ІІІ у 1888 році пішов далі й заборонив називати українських дітей українськими іменами. Відтоді в нас з’явились Вані, Колі, Серьожі, Маші й Даші.
    Забороняли українську мову лише з однієї причини, яка відверто зазначена в указі Російського сенату 1908 року: «культурна та освітня діяльність в Україні може викликати наслідки, що загрожуватимуть спокою та безпеці Росії». Тобто українців боялись, тому знищували головний національний фактор – мову. Так само і Польський Сейм примусово вилучав українську мову з ділового та освітнього обігу на території Західної України, адже національна самоідентичність українців неминуче призводила до повстань, протестів та боротьби за власну державність.
    За радянської доби тривало найжорстокіше знищення української мови. Бо радянська влада так само боялась українців. Починаючи з 30-х років арештовано та страчено близько 80 % української інтелігенції. У 1938 посилилася русифікація за рішенням XIV з’їзду КПбУ, на державному рівні вступила в дію Постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках». А 1961 року запроваджено політику злиття націй та остаточного зросійщення всіх національностей в Радянський Союз. Крапку у знищенні української мови мала поставити в 1989 році Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову СРСР – російську. Та не судилося. Українська мова живе.
    Але тепер її спіткало інше лихо – недбальство та хибна політкоректність українських можновладців. Судіть самі: у мовному законодавстві України до 2012 року діяв ще радянський закон про мови – я підкреслюю, не про мову українську, а про мови. На зміну йому був прийнятий скандальний закон Ківалова-Колєсніченка, який досі чинний. За цим законом українська мова має статус державної лише формально. Приміром телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами – як однією, так і кількома мовами. Внаслідок ми отримали російськомовний інформаційний простір. Депутатам дозволено виступати з трибуни Верховної Ради України будь-якою мовою, хоча депутатом може стати лише громадянин України, який за фактом громадянства повинен знати державну мову. Також цим законом дозволено вищим навчальним закладам обирати мову викладання з-посеред регіональних мов. Так держава санкціонує дипломи фахівців, які не володіють професійною термінологією державною мовою.
    Тож, на сьогодні ми з вами маємо лише одну фразу в Конституції про те, що державна мова – українська. Всі інші мовні закони, конвенції та декларації, ратифіковані Україною, захищають мови національних меншин. В Україні немає закону про державну мову і ніколи не було. Я нагадаю, що на відміну від мов національних меншин, українська мова використовується лише в Україні, й зберігати та захищати її нікому. Тож, наша влада збочено розуміючи, що таке політкоректність, занедбала мову корінного населення цієї території.
  На сьогодні помилково може здаватися, що закон про державну мову не на часі, бо в країні війна. Але наша мова – це фактор нашої безпеки. І війна прийшла в наш дім через зросійщення та занедбаність української мовної політики.

Анна Маляр,
юрист-кримінолог,
кандидат юридичних наук



Web Tasarım Ajansı