spogad1  Попри поважний вік ця жінка не перестає боротися з байдужістю та недбальством, яке процвітає у владних кабінетах, палким і гострим словом. Щодня Ірина Бондарук із Ірпеня занотовує свої роздуми та спогади, як сама каже, пережитому вслід – прийдешньому навстріч. Аби головного не оминути, аби зробити висновки…
Майдан 2004 року нагадує мені молоду щасливу жінку, яка вперше дізналася про свою вагітність, поділилася своєю радістю й тривогами з близькими людьми – ейфорія усіх охопила – та попереду довгі місяці невідомості та неспокою…
     Майдан 2014 року – це та ж надія, але під кулями. Це провалля цинізму, бенкет зради, боротьба озброєних супроти беззбройних. Ллється кров, а з кров’ю дітей країна губить силу і міць.
    Найстрашніше у світі – байдужість. Під її покровом, як у зміїному кублі, яке обходиш, гидливо морщачись, розкрадалися або знищувалися чесноти нації, її фізичне і моральне здоров’я, гідність і культура. Все розчинилося у байдужості й брехні.
Заспокоюю себе, боячись подивитися правді у вічі, бо вона страшна: я жінка, яка прийшла в світ творити, але готова взяти в руки зброю, щоб убивати, та не знаю кого. Сидячи за столом, шукаю свою правду без документів і свідчень, тільки з побаченого. Думаю, що цей шлях України до очищення почався з Майдану 2004 року.
У мене зберігся лист, який я писала 26 грудня 2004 року. Мабуть, – у сьогоднішній день.

* * *

     «Сьогодні, 26 грудня 2004 року – день виборів Президента України. Що трапилося з нами всіма з 31 листопада? Що то було? Завтра я не зможу так гостро, як сьогодні, відчути час і розібратися в усьому. А сьогодні, о шостій ранку, я думаю не про себе, не про свою сім’ю, а про Україну. І вперше – абстрагуючись від звичних асоціацій «козаки», «верби і тополі», «герої і зрадники», «Хмельницький і Шевченко», «багатство краю та любов до нього».
Бачу лише людей, що живуть сьогодні.
     Скільки нас? Кучма каже, що п’ятдесят мільйонів. Кандидати в президенти – що за них проголосувало по п’ятнадцять мільйонів виборців. Але скільки нас? І чому в мільйонах – це ж не гроші в кишенях? Невже в країні немає жодного інституту, що вірно підрахує чисельність людей, забезпечить належний список виборців і кількість бюлетенів? На нашій виборчій дільниці два роки тому було 2700 виборців, а цьогоріч – 3500. Що це?
По всій Україні одні й ті ж помилки, отже, їх робить одна й та ж рука. І що, цю руку не можна знайти?
Можна. Це – влада. Бо якби все це робилося за її спиною, тоді що це за влада?..
     І ось прийшов цей день, коли Україна піднялася проти брехні. Хіба можна словами передати оте бажання знову й знову бути на майдані, щоб побороти в собі страх, цей задавнений страх, що в’ївся в наші душі, серця, розум? Я скажу за себе. Мене на площу погнав страх. Страх за дітей, які вийшли першими, не знаючи, чи хтось їх іще підтримає.
     Уже того дня всі ці діти стали моїми дітьми. Тому ми, батьки, вийшли, щоб стати поруч. А врешті, може когось і затулили собою…
Майдан зустрічав кожного тисячами люблячих, довірливих очей, співав пісні, вітав і дарував надію. Тільки справжня віра давала людям право казати одне одному: «Ми вас любимо». Ну, а військові чули: «Не стріляй!» Здавалося, що на Майдан вийшло так багато людей, що на завтра більше ніхто не долучиться! Але наставало «завтра» і Майдан виростав…
    Майданом став увесь Хрещатик від вулиці Бесарабської аж до Національної філармонії України.
    Майданом стали міста від Закарпаття до Харкова…
    Підтримати українців з’їжджалися іноземці, тому чулося навкруги, крім «Слава Україні!», «Слава Білорусії!», «Слава Польщі!» Пригадую, як на трибуну піднявся Лех Валенса й сказав, що в історії є моменти, коли свою долю має творити сам народ. І передав від Польщі слова підтримки в боротьбі за демократію, вигукнувши з головної площі України: «Україні слава!» Тоді моє серце відкрилося для любові до всіх народів…
    У це не можна повірити й це не можна пояснити, якщо самому не відчути. Хіба можна передати словами смак невідомого заморського плоду?..
До того ж хіба можна було нам, літнім людям стояти в цьому морі любові й не плакати від сорому, що так довго терпіли на своїй шиї бандитів і мовчали?
Думаю, першими вийшли діти тих, хто плакав.
    Нам показували по телевізору нашу молодь іноді захмелілу, іноді розпутну, а ще аполітичну й дурненьку. І було страшно. А на Майдані ми побачили своїх дітей мужніми, освіченими й сильними. Це вони вивели за собою своїх батьків і теж були готові прикрити їх собою! Але різну інформацію ми чули у ті дні, різні відгуки…
Багато людей звикли бачити все зі своєї дзвіниці. Але ті дзвіниці теж різні, й треба було піднятися на найвищу, як ото висотка напроти будинку Верховної Ради, щоб побачити всі вулиці і площі, заповнені українцями, щоб і собі відчути гідність та солідарність багатонаціонального народу не на словах, а серцем.
… Одні люди піднімаються до Верховної Ради, інші йдуть назустріч, урешті це людське море в єдиному пориві вимагає: «Присягу народу! Ющенко – наш президент!»
А що Ющенко? На хвилі народного протесту він випадково виплив нагору. На мою думку, немає поки в нашій країні людини гідної свого народу – ще не виросла. Але росте… Та поки Майдан ставить задачі Ющенку – єднання території і нації, пріоритетний розвиток науки, культури, захист демократії, боротьба з корупцією та бандитизмом. І з брехнею.
    spogad2Як же набридла брехня – і своя, і чужа. Коли почитаєш російські газети, замислюєшся над тим, що раніше навіть у голову не приходило. Може, вони заздрять нам (як з трибуни зізнався білоруський опозиціонер), а, може, це страх перед Майданом у своїх країнах? Може, це бажання обдурити не нас, а свій народ?
Хіба можна забути, як бабуся в помаранчевій хустині роздавала хлопцям із синіми пов’язками пиріжки і казала: «Синочки, вибори були нахабні!»
Або те, як у Біличах стояли поїзди з Донецька з людьми, які підтримували Януковича, а вночі було мінус 14 °C, тож чоловіки, котрі їхали з Києва з роботи, знімали з себе сорочки, светри й теплі носки, і віддавали тим, кому ще за день до цього били вікна… Приїжджали селяни з корзинами їжі – огірками, картоплею, салом… А вони пишуть: «помаранчева чума».
    Не чума! А бажання жити в правді й мирі, тож колір тут не має жодного значення. Але… й на сході, і на заході сонце помаранчеве, і помаранчеві гарбузи в огороді, й абрикоси в садах, і соняхи на полях…
… Мені знову і знову хочеться чути новини з Українського дому. На третій день ЗМІ поширили звістку, що по справі захвату Українського дому відкрито кримінальну справу. А ця одіозна будівля бувшого музею Леніна вперше за багато років продемонструвала доцільність свого існування.
З усієї України їдуть сюди люди. Кияни знесли одяг, ліки та всіляку їжу. Житомиряни привезли тисячі теплих шкарпеток, а жителі Чернігова – ковбасу.
На всіх київських і приміських базарах готували млинці, вареники, борщі, й везли на площу: там стояли тисячі людей, майже всі іногородні. Українці з Західної України з радісним здивуванням вслуховувалися в такий різномовний голос Києва, відчуваючи любов і тепло столичних жителів, які зустрічали їх, як дорогих гостей. Не секрет, що першими піднялися брати із Заходу України. Але кияни після роботи теж поспішали на Майдан на зміну…»

* * *

   Яка сила нас розділяла? Звичайно, влада. І в цієї сили поважний вік, і надто різне обличчя. Майдан-2004 помирив усіх. Не стало зла в серцях, натомість оселилося бажання до примирення і всепрощення. Нехай жителі східного регіону України менше це відчували, та десь у душі кожної людини визрівала думка, що Донбасу треба допомогти…
    І думка ця, як виявилося, була слушною…
   Жаль, що розуміння цього прийшло аж після цілого десятка років…

Ірина Бондарук
(Лист у майбутнє)



Web Tasarım Ajansı