lavr1
 Сергій Грабар

Відступ третій: Еклесіарх Все. Трошки припорошу землю, прикидаю сіном, травицею, листям – може, ніхто й не здогадається, не знайде казну монастирську, священні посудини. Ніхто не чекав на них. Раптом з-за Дніпра – курява на все небо. Суне прямо на Київ.
Кажуть, і воєводу литовського, і жону його, і діточок – усіх вирізали. Взагалі нікого не залишають у живих – ні світських, ні духовних. Усіх до страти, бо віра в них інша, у воїнів Менглі-Гірея. Всі загинемо, відчуваю… Знаю…
      Еклезіарх я в монастирі. Людина, якій підвладна казна монастирська. Людина, яка відає, що в ризниці, що у вівтарях. Еклезіарх – посада така. Ховаю оце монети, посуд коштовний, книги священні, щоб і далі було життя чернече. У старій трапезній ховаю. Самі руїни від неї залишилися. Може, збережеться пам’ять наша, історія монастирська. Не знайдуть ї ці нехристи, нелюди, що з Півдня. Начебто все укрив, все зробив як належить. Тепер можна вийти зі свого схову до братії, щоб разом з усіма прийняти якщо смерть, то смерть, а якщо життя, то хвала Всевишньому.
Начебто все продумав. Крики по монастирю. Жах. Тут вже вони – кримчаки, воїни ісламові, немає від них рятунку. Та й не личить мені – еклезіархові, ховатися. Он братія юрмиться біля собору. До них. Що це?
     Наче хтось каменем у груди… І біль – ріжучий, гострий, всеохоплюючий… І кров – тепла, в’язка, пахуча. Стріла випадкова, шала стріла. Але чому мене?.. Я знаю, що не треба висмикувати, і тоді є надія. Щоби древко не обломилося. Обережно.
      Зараз… Боляче!  
     Братія. Біля собору. Чому ніхто не допомагає?
     Та я сам зумію, до них – крок, ще. Боляче, зараз ще дещицю… Головне, щоб древко не обломилося, бо потім не витягнути. Древко… обломилося… Господи… Чому я?..
     1985 р. на розкопі давньої Трапезної археологи знайшли тіло ченця, у якого в грудях стирчав ромбоподібний наконечник стріли з обламаним древком.
    Я бачив це поховання віднайдене покійним вже археологом, моїм товаришем Віктором Харламовим. Одним з найкращих він був спеціалістів у своїй галузі – неперевершеним. Надзвичайно інтуїтивним.
    Якось покликав мене: «Дивись, що ми знайшли при розкопках старої Трапезної». А далі я побачив – все як описав. Поховання було часів хана Менглі-Гірея.
Продовжимо хронологію.
    1522 рік. Силами і стараннями князя К. Острозького відбудовується Успенський собор. Весь монастир Печерський відновлюється. 22 квітня 1718 року величезна пожежа охопила Лавру: «тоді з понеділка на вівторок світлого Великодня Христового монастир Печерський погорів весь і на церкві кам’яній верхи погоріли і всередині іконостас і мощі св. Іуліанії згоріли, і весь скарб згорів».
     1722–1729 – період інтенсивного відновлення собору.
      3 листопада 1941 року був зруйнований Успенський собор.
    На превеликий жаль, будівель ХІ ст. до нас дійшли лише окремі частини, які були знайдені або під час археологічних досліджень, або під час ремонтних робіт. Власне, так сталося і з первісною Трапезною – першою кам’яною спорудою такого призначення, про яку йшлося вище. Під час розкопок 1951р. (дослідження Ю. Асєєва та В. Богусевича) знайдено частину кам’яної огорожі ХІ–ХІІ ст. Звісно, спочатку монастир був огороджений «дерев’яним столпієм». Вже згодом, десь на рубежі ХІ–ХІІ ст. з’являються кам’яні мури. Скоріше за все, це сталося після спорудження Великої Успенської церкви. Мури були завширшки 2 метри і заввишки – 6 метрів і завершували кам’яне будівництво Києво-Печерського монастиря у до монгольський період. Під час навали 1240 р. «нечестиві варвари овнами і таранами стіни монастирські стовкши і до основанія сокрушиша».
Відступ четвертий: Дзвонар 
      Його імені ніхто не знав. Між собою звали Дзвонарем. Коли він прийшов до монастиря, мабуть, і сам не пам’ятав. Якось таке життя до душі припало. Він відчував себе за товстезними мурами затишно.
     Скільки йому було років? Він і сам інколи замислювався. Начебто і не молодий, але, з іншого боку, – відчуття молодості не минало. А в монастирі відлік життя взагалі зупинився. Ні, він не збирався в ченці, навпаки, з його характером відчайдушним, веселим чернече життя було не для нього.
Що його штовхнуло до обителі? Він не розповідав. Звичайно, у кожного своя причина. У нього – одному йому відома таємниця. Цього року було неспокійно. І в попередні роки на місто накочувались набіги, та в цей рік все ніби так, але інакше. У повітрі стояло відчуття лиха. І воно з’явилось.
   Лихо з обличчям багатотисячного війська, що прийшло зі Сходу. Обличчям косооким, різким, напівдиким. Це лихо все навкруги нищило, поїдало, гвалтувало, калічило.
    Спочатку гадали, що храми врятують. За їх стінами ховалися. Та, де там. Не встояли твердині.
    Загинули всі. Хто хотів зберегти родину – її втратив, хто прагнув зберегти себе – був закатований. Лихо прийшло й до монастиря. Ніщо не зупинило дикунів – ні мури, ні хрести на соборах, ні шалений поголос дзвонів. Монастир був фортецею, символом, захисником, але не встояв – впав. І ченці – хто куди…
    Монастир – пустка…
    Він любив дзвони. Тож і в монастирі допомагав дзвонарям віщувати про свято і тугу, про трапезу і всеношну. Він першим і побачив це величезне, дикунське лихо, що сунуло зі Сходу. Першим і сповістив про нього. А що з того? Лихові косоокому, зі злостивою посмішкою і солодко-хтивим поглядом, кінця-краю не було видно.
    Як він тоді калатав у дзвони, попереджаючи і братію, і людей. Та проти такої сили не встояти.
     Тепер пустка – і в місті, і в монастирі. До монастиря він іде кожного дня, ховаючись, мов звір. Хоч, які хитрі – ці косоокі, але він хитріший.
     Він завжди тут, на Святій землі. Він бачив, як вони, маленькі, коротконогі, стягали хреста з Головної церкви, як хапали все, що могли, з монастирських келій та ризниці, як тягнули, невідомо на що їм потрібні, дзвони, як з’їдали все живе, що бігало, літало, плавало у Великій річці, росло на крутих пагорбах. Братія подейкувала, що навіть сарана, яка інколи винищувала наші землі, і та зникла і більше не поверталася після нашестя косооких. Вони були жахливішими за сарану.
     Братія… Вони ховалися в навколишніх нетрях – хто де міг. А він кожного дня після заходу сонця скликав їх на вечірню. І вони сходилися – спочатку один, двоє, а потім дедалі більше.
   У напівзруйнованому соборі вони молилися за спасіння свого краю, за спасіння душ вірних і тих, що відійшли. Дзвонів не було. Старовинне било, що зберігалося в монастирі ще з часів його заснування, знову стало в пригоді. Кожного дня, після заходу сонця, він скликав ним братію і вірних – всіх, хто міг, хто хотів, хто не втратив духу.
    А потім ховав свою святиню, дорожчу від усіх скарбів світу, і ховався сам, щоб наступного дня знову зібрати всіх разом. Його імені ніхто не знав. Між собою називали Дзвонарем.
   У літо 6748 від Створення Світу, 1240 року – від Різдва Христового до Києва прийшло лихо – нашестя монголо-татар. Місто перетворилося на пустку. Лише в Печерському монастирі невідомий Дзвонар щодня скликав людей до молитви.
    Чи змінювалися після навали оборонні мури монастиря? Думаю, що так. Але перші свідчення про їхній стан з’являються лише у ХVІІ столітті.
   Не буду переказувати всі зміни в еспланадному та фортифікаційному стані монастиря. Єдине варто зазначити, що ще за часів гетьмана І. Самойловича, при будуванні фортеці і Печерський монастир, і сусідній Вознесенський монастир і церква Спаса на Берестові – всі опинилися в центрі земляних ровів і валів.
    При гетьмані І. Мазепі були власне і збудовані сьогоднішні кам’яні мури Печерського монастиря.
   Вони оточили всю верхню територію обителі. Мали довжину 1074 метри, висотою в окремих місцях сягали до 7-и метрів, і були завширшки при фундаменті до 3-х метрів. Згідно із складеними реєстрами гетьманських коштів на будівництво муру пішло 1 000 000 золотих.
По кутах мурів розташовані сторожові вежі.
    На південно-західному – башта Івана Кушника, духовного патрона гетьмана Івана Мазепи. За первісним планом на другому ярусі башти планувалася церква. Але з невідомих причин вона не була зроблена. Неподалік від башти Кушника знаходиться ще одна вежа, на якій після її спорудження було встановлено годинниковий механізм. Називається вона – Годинниковою. Годинник був на вежі до 1816 року.
    На сході коштом гетьмана І. Мазепи було збудовано Онуфріївську башту-церкву. На північному сході – Малярну, з малярною майстерною у другому ярусі. Крім того, оборонні функції виконували церква Всіх Святих над Економічними воротами та Троїцька надбрамна церква – головний вхід до Печерського монастиря.
     Після Полтавської битви і поразки шведського війська ім’я гетьмана І. Мазепи на кілька століть потрапило під заборону. Сьогоднішнє покоління не знає, яким насправді був одна з найосвіченіших особистостей Європи. Не знає про це і моє покоління. В церквах, збудованих коштом опального гетьмана, його ім’я таврували анафемою. Зітерли з лиця землі гетьманську столицю Батурин, знищивши все населення, не полишивши навіть малих діточок.

 



http://www.xn--seocanavar-6ub.com/

http://www.xn--saekimimerkezi-hjb.web.tr/sac-nakledilmesi-sac-ekimi-hakkinda/

http://www.xn--burunestetii-nyb.web.tr/12-2/

https://twitter.com/estetik_int

https://plus.google.com/+EstetikInternationalcomtr/

https://plus.google.com/+BahadırBaykalDr/

Burun Estetigi Ameliyati istanbul Turkey - http://www.xn--burunestetiirevizyonu-j4c.web.tr/

Kurumsalseo.web.tr