25 листопада у Національній спілці журналістів України презентували книжку публіцистики та аналітики «Рік бика» заслуженого журналіста України Аркадія Музичука. Подія, що відбулася, надзвичайно важлива та суспільно значима.
«Маємо «Майдан Аркадія Музичука», маємо ту потужну журналістику, яку він являє читачам не одне десятиліття, – пише у передмові лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка Володимир Біленко…
25 листопада у Національній спілці журналістів України презентували книжку публіцистики та аналітики «Рік бика» заслуженого журналіста України Аркадія Музичука. Подія, що відбулася, надзвичайно важлива та суспільно значима.
«Маємо «Майдан Аркадія Музичука», маємо ту потужну журналістику, яку він являє читачам не одне десятиліття, – пише у передмові лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка Володимир Біленко. – Його публікації не тішать слуху владників, бо ведуть нас за лаштунки їхніх ура-патріотичних заяв і передвиборних програм. Вони так само не потішать душу чиновництва, бо розкривають такі діяння, за які годилася б єдина винагорода – прямий шлях до в’язниці».
Присутні у своїх виступах наголошували на актуальності піднятих Аркадієм Музичуком тем у царині боротьби з корупцією, безгосподарністю, злочинним ставленням до інформаційної безпеки, політичною спекуляцію, монетизацією самої журналістики тощо.
Найкращим доказом таланту публіциста, громадянина, патріота, справжнього українця є статті, написані автором протягом останніх 5-7 років, що друкувалися в газеті «День», «Сільські вісті», «Україна молода», «Голос України» та увійшли до збірки «Рік бика». Ці публікації «живі» й сьогодні. Ось фрагмент однієї з них.
«Мільйони імен великих синів і дочок народила та виховала наша земля. Та не всіх зберегла. Тисячі імен викарбувано на гранітних та мармурових плитах по всьому світу. Весь український алфавіт на пам’ятниках і надгробних плитах. Від «А» до «Я». Гнані зі своєї землі, голодні, без даху над головою, принижені, цьковані та безправні, українці самі піднімалися з колін і возвеличували не один народ і не одну країну, зберігаючи у прізвищах, в іменах, в паспортах, у душах і піснях, у пам’яті код своєї землі, своєї нації, код своєї рідної країни та мови. І ніхто, ніде й ніколи не називав їх «маленькими українцями». А ми у своїй країні самі додумалися до цього приниження. Досить того, що не одне століття ми вже були «малоросами». Тож не потрібні нам ні старі, ні нові визначення. Незалежно від того, хто їх тиражує.
Так само ніколи наш народ не зазіхав на чужі землі, на чужі території. Бо «за всю історію, — як писав Володимир Вернадський, — Україна боролася за дуже мало пунктів, які були важливі для життя народу та утвердження держави: це — освіта, книгодрукування, церква та мова». Ми боремося за це й сьогодні. Але чомусь знову здебільшого самі з собою. І не задумуємося, що боремося проти України. Ось, наприклад, візьмемо Бразилію. Скажіть там, що є країна, краща за неї, — вам заперечить навіть дитина. Бо є неписаний закон для всіх — жодного поганого слова на адресу своєї держави, її народу. Якщо тобі щось не подобається, якщо тебе щось не влаштовує — шукай краще. А краще, як відомо, там, де нас немає.
Звідки у нас ці подвійні стандарти, ознаки відвертої антиукраїнщини, зневага до історичної правди та пам’яті, неповага, врешті, до самого себе, відречення від родового коріння і материнської мови? Звідки ці антиморальні категорії, це «бузинове» коріння, ознаки хамства, чванства, цинізму і на додачу — дикі поняття «азіатчини»? Невже причина у низькій публічній культурі, яка бере свій початок із кухні й, не зазнаючи жодних змін, тягнеться до високих трибун? Послухайте: та ж сама лексика і слова, що за кухонним столом, — у сесійній чи іншій залі. Брак інтелігентності та духовності, які є основою терпимості, толерантності та порядності. Виявляється, не освіти бракує, не знань і звань (у багатьох їх аж занадто), а саме високої культури. І не треба тут спекулювати платонівським висловом «хоч ти мені друг, але істина дорожча». Бо суть істини саме в тому й полягає, що отримана вона не ломовими методами, не міцними словами і не гіркими сльозами, а силою переконань, аргументів, компромісів».
Ці слова Аркадія Музичука коментарів не потребують.
Тамара Маркелова
Leave a Reply