Михайло Яловий

jalovi
Вони сиділи лицем до лиця, але їх розділяв не лише простий засмальцьований стіл, що був прибитий до підлоги, та промінь ліхтаря, що бив просто в очі одному з них. Їх розділяло почуття повної влади одного та безпорадність другого, хоча якоїсь розгубленості чи страху він не проявляв. Просто саме перебування у цьому кабінеті з цього боку столу ставило його в один ряд з мерцями, бо з тих мурів живим не виходив ніхто.
Місто кремізне, зачумлене,
Запальний голос мій почуй…
Мов атоми землі, –
Всіяно всесвіт планетами.
І де кінець?
І де початок?
Загубилась душа у нетрях
безвісті.
Загубилась людська душа
Безвісно…
(Юліан Шпол)

Перший, одягнений у військовий однострій із червоним ромбом на петлицях, роздратовано дивився на другого, намагаючись вловити в його очах ознаки страху, але ті очі були надто спокійні як для такого стану, лише нервово пульсувала жилка на скроні та трохи тремтіли руки, на яких кровили садна від кайданок, дисципліновано покладені на коліна.

– Моє прізвище – Пустовойтов, оперуповноважений СПВ ДПУ УСРР. Буду вести вашу справу… – скрипучим голосом промовив перший, а другий відвернув очі вбік, дивлячись на кам’яну стіну, що відділяла його від того сонячного травневого світу, де жили люди своїм життям, не підозрюючи про його страждання.

– Дивитись на мене!! – раптом гукнув оперуповноважений, стукнувши кістлявим кулаком по столу, який наче присів від того удару та затремтів, ледь не розсипавшись, – В очі дивись, сволота!

Другий повернув повільно голову і сумно подивився на шаленіючого майора. Той перевів подих, підсунув до себе папери та взяв ручку з чорнильниці.

– Прізвище! – гукнув він так само нервово.

– Яловий…

– Ім’я!

– Михайло… Михайло Миколайович…

– Були інші імена, клички?

– Так, були псевдо?

– Що було? – витріщився Пустовойтов на арештованого.

– Псевдо… – спокійно пояснив Яловий, – це псевдонім, який бере собі автор якогось художнього твору.

– Ну, і які?

– Михайло Красний та Юліан Шпол…

– А це що за ім’я? Ви що, іудей?

– Ні, просто таке ось… ім’я…

Пустовойтов злісно зиркнув на арештованого, записав свідчення у протокол, потім спитав:

– Дата народження?

– 5 червня 1895 року…

– Де народився?

– Село Дар-Надєжда Костянтиноградського повіту Полтавської Губернії.

– Батько хто був?

– Волосний писар… Омел’ян Григорович Яловий…

– Стій, стій… Тоді чому ти “Миколайович”?

– Справа в тому, що у 1919 році я перебував у денікінському підпіллі під ім’ям Михайла Миколайовича Миронова і це ім’я та по-батькові закріпилося за мною як революційне прізвисько.

– Тобто, ви вважаєте себе революціонером? – насмішкувато спитав його майор, ховаючи в очах зловісні вогники.

– Чому вважаю, я був…

– Розповідаєте докладніше, час у нас є! – Пустовойтов підпер підборіддя рукою і уважно приготувався слухати.

– Про що?

– Ну, про ваші політичні уподобання, наприклад…

Яловий глянув на стелю, пригадуючи події п’ятнадцятирічної давнини і почав розповідати:

– Можна сказати, що ще до вступу в університет у мене сформувалися симпатії до есерів. В університеті вони виявлялися ще на перших студентських сходках, де я приєднався до есерівського крила. У цей же час на першому курсі медичного факультету утворилося Полтавське земляцтво, котре фактично маскувало український національний гурток. Уже на перших нелегальних зборах десь під Києвом в бік Брест-Литовського шосе я гостро виступив проти керівника цих зборів на прізвище чи то Крамаренко, чи то Крамарчук, який проповідував нам “голу” програму національного визволення й закликав до створення української держави з республіканською або монархічною формою правління. Мене там за мій виступ обізвали есером, і через якусь нібито небезпеку збори закрили. Невдовзі почалися лютневі дні, в які я брав участь у студентських революційних загонах, а потім, коли з’явилася перша можливість, поїхав з Києва до рідного села, маючи на меті взяти участь у революції на місці. Тут, у своїй волості, я застав так званий “новий порядок”, що змусив мене геть зневіритися, оскільки майже всі так звані революційні громадські організації мали у складі свого керівництва ліберально-поміркованих попів, учителів, чиновників. Після тижня роздумів та обговорень ми з Михайлом Мотузкою вирішили вдвох робити “місцевий переворот” — ми почали їздити по селах, організовувати бідноту, скидати навіть шляхом прямого масового насильства вже нове “революційне” керівництво, а волосний громадський комітет у моєму власному селі я сам буквально розігнав під час засідання, озброївшись стільцем, за підтримки селянської ради, яку ми організували й привели з Мотузкою на це засідання. За місяць потому мене обрали від волості у повітову раду селянських депутатів, а потім в управу пові…

– Стійте, почекайте, можна повільніше, я не встигаю записувати…

– Будь-ласка…

Арештований зморщив лоба, його крупне кругляве обличчя з невеликими вусами скривилося від внутрішньої іронії, яку він одразу ж спробував приховати. Але майор все ж помітив той його посміх і уїдливо спитав:

– Вам чомусь смішно? Це я вас смішу, чи ці стіни? – показав він рукою навкруги, впершись поглядом у арештованого, який знітився і замахав рукою.

– Ні, ні, що ви… То так… пригадалося…

– Ну, ну… – гостро глянув Пустовойтов на Ялового, – продовжуй, есер…

– Добре… Пізніше, здається, у жовтні, мене було обрано головою повітової ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. У цей-таки час у Костянтинограді вже утворилася об’єднана (російська й українська) есерівська організація, що називала себе інтернаціоналістами й за орієнтацією була близькою до так званих лівобережців. У повітовій раді була більшовицька фракція, з якої я зараз пам’ятаю двох типографників: Скляревського й Мартьянова. У мене особисто з цими товаришами були дружні стосунки. Ми нерідко зустрічалися й говорили. Звісно, головним чином сперечалися. Спільне в наших суперечках було: у них, швидше, з обережності, а в мене по суті легко критичне ставлення до Центральної ради та її політики. Різне — селянське питання й форма правління. Зазначаю це для того, щоб надалі було зрозумілим, що при наближенні збройної боротьби Центральної ради з радянськими військами, які наступали від Харкова і з Лозової на Полтаву, я в цей час у цій боротьбі мав чітку лінію.

– Добре, годі… Це зрозуміло. Мене цікавить, як ви потрапили до лав КП(б)У?

– Все почалося з приятельських стосунків з більшовиками… – Не можна сказати, що в Костянтиноградській організації я один приятелював у той час з більшовиками. Ця організація складалася з дуже різнорідних елементів, і більшість, як і я, особисто спілкувалися й мали симпатії до більшовиків. Але

найбільш дружній, як видно з цього факту, мав зв’язок я. Внаслідок цього в той день, коли червоні ввійшли до Костянтинограда, більшовицька фракція сама зробила пропозицію про обрання мене головою ревкому. І цього ж таки вечора першої радянської влади в Костянтинограді скрізь по місту було розклеєно перший більшовицький наказ про конфіскації з моїм підписом. Але вже за кілька днів у мене в ревкомі почалися непорозуміння. Кажу про це для того, щоб зрозумілою була картина коливань моїх політичних настроїв, їхній характер. Почалося, здавалося б, з окремих зовнішніх негативних моментів. Ну, я вимагав, наприклад, “законності” в питаннях конфіскації, контролю тощо, тобто тих дрібниць, через які я не бачив сенсу подій в усьому їхньому обсязі.

– І…

– Що?

– Ви вступили в КП(б)У в 1920 році, а до того були…

– З 1918 року був у партії “боротьбистів”, або Української комуністичної партії.

– А чому “боротьбистів”?

– Бо так називався центральний друкований орган партії – “Боротьба”…

– І проти кого ви боролися?

– Проти “запроданців” німецького імперіалізму — української Центральної ради. вів активну роботу в підпіллі. У часи правління гетьмана Павла Скоропадського був арештований провів деякий час у в’язниці в Полтаві.

– Тобто, вели активну роботу в підпіллі… – задумливо промовив майор. – Виходить, що ви маєте досвід підпільної роботи?

Яловий знизав плечима…

– Виходить, маю… Я ж казав, що був і у денікінському підпіллі…

Пустовойтов мовчав, роблячи запис у протоколі. Потім підняв очі, дружньо підморгнув, вклав ручку у чорнильницю і потер задоволено руки.

– На сьогодні досить… – сказав він. Закрив папку зі справою та викликав вартового, що став струнко при вході.

– Відведи арештованого в камеру! – наказав майор.

Яловий підвівся і, поклавши руки за спину, підійшов до стіни і став обличчям до неї. Вартовий спритно одяг кайданки на його руки. Арештант скривився від болю. Потім пішов до дверей, але раптом зупинився і озирнувся. Вартовий штурхонув його межи плечі, проте Яловий встиг крикнути:

– А в чому мене звинувачують?

Пустовойтов махнув рукою, йди, мовляв, потім дізнаєшся…

 Вночі у тісній камері, де різноголосо хропли та стогнали уві сні ще десятеро арештантів, Яловому не спалося. Він згадував ті буремні дні боротьби за світле майбутнє, як він вважав. Якби-то знати, до чого це приведе… 

І ось, всі мрії, всі бажання закінчуються за цими мурами. Він згадав з яким чистим серцем він бажав того світлого майбутнього, де не буде ні пана, ні царя, де все буде для всіх! Де буде рівність, свобода, братство! І ось цей тип, цей майор… Він насолоджується своєю владою над людиною, він дивиться на неї як на таргана і не чавить його тільки тому, що йому потрібно знайти ту формальну причину розчавити його. Бо це людина все ж досить відома у мистецьких колах. Хоча… Якби його розчавили просто так, хіба б хто виступив проти? Щоб лягти таким самим смердючим трупом поряд?

Сон не йшов… Яловий згадав як в січні 1919 року ЦК боротьбистів послав його, Максимовича Христового, Гуцалюка та ще кількох товаришів у Галичину з метою створення там своєї галицької організації. У Станіславі вони створили центр, а за деякий час невеликі організації, здається, у Дрогобичі й Коломиї. Правда, окрім кількох зібрань, у них там серйозної роботи не вийшло. А наприкінці квітня або на початку травня уряд Петрушевича викрив їхню там організацію — було заарештовано Гуцалюка з усіма протоколами. Вони з Христовим утекли від них з-під самого носа зі Станіслава, взявши візника, і дісталися, не згадати вже, до якої станції, потім у Здолбунов, за деякий час у Сарни, а далі з паспортами вчителів, що поверталися на канікули з Рівного до себе додому, по стороні червоного фронту прибули до Києва. В ЦК боротьбистів він робив письмову доповідь про становище в Галичині, яку потім майже повністю надрукували у 2-х числах газети “Боротьба” за той час. Тим часом у житті боротьбистської партії почали виникати відверто нездорові явища. Аж до того часу партія існувала на основі есерівського, немарксистського світогляду. На практиці те політичне життя, в якому їй доводилося брати практичну участь, примушувало її діяти й розуміти багато речей так, як їх розуміла і як діяла комуністична партія більшовиків. У всякому разі, так відчувала певна частина членів цієї партії, а тому почала думати про доцільність і самої боротьбистської партії, і свого перебування в ній. У цей час деякі товариші просто пішли, подавши заяву про прийом до КП(б)У, а значна частина тупцяла на місці, і навіть сам ЦК не знав, що робити. Вихід, здавалося, було знайдено в середині літа 1919 року, коли з есерами-боротьбистами об’єдналася ліва частина незалежних есдеків, утворивши УКП (боротьбистів). Але, як виявилося пізніше, цей вихід був тільки видимістю. УКП(б) так само, як і раніше, не мала ані теоретичних сил, ані пролетарських мас, про які вона вже змушена була говорити як про основну опору і продовжувала далі спиратися в основному на дрібнобуржуазну стихію, маючи у складі свого керівництва інтелігентів — вихідців із тієї самої стихії. Від неминучого розвалу партію в той час врятувало денікінське підпілля. У підпіллі партія немовби знайшла роботу для своїх рук, хоча невдовзі з очевидністю стало ясно, що в основному не в місті, а в селі. Так і він сам відчував тоді всю цю обстановку. Денікінське підпілля Яловий провів у Києві, видаючи разом із Блакитним підпільну “Боротьбу”. Допоміг також видати одне число підпільного “Комуніста” — газети київської більшовицької організації.

 “Де тепер усі мої товариші? Хтось пішов у владу, хтось емігрував, когось вже давно немає серед живих, навіть пам’ять завіялася…” – думав Яловий, лежачи на жорстких нарах.

Зараз в нього було зовсім інше оточення, мистецьке… А все починалося з того, що партія його поставила працювати редактором центральної газети “Селянська біднота”. Основним моментом політичного життя була на ту пору боротьба з петлюрівщиною — внутрішньою й зовнішньою, що наступала тоді разом із поляками на Київ. Майже щодня він писав статті на цю тему — і, по правді, правильні, більшовицькі статті.

У цей же час він написав дві брошури: “Про Петлюру — панську шкуру” і “Треба розжувати”, — з яких остання (у формі художньої казки) вийшла накладом понад 20.000 примірників. У такому ж дусі він співпрацював і з харківською газетою “Вісті”, вкладаючи в цю справу душу й радіючи новим горизонтам, які на це питання (та й на всі питання) відкривалися з більшовицьких позицій.

Згадалася робота секретарем у журналі харківському “Червоний шлях”, який було створено з метою об’єднати довкола радянської влади українську інтелігенцію, і вістрям своїм він мав бути спрямований проти української емігрантщини, що почала ворушитися за кордоном, і в першу чергу майже безпосередньо проти інтелігенції, об’єднаної довкола журналу “Україна”, що почав виходити в Празі під орудою Шаповала. Маючи перед собою завдання не просто протиставити об’єднану довкола радянської влади українську інтелігенцію інтелігенції емігрантській, але й точно та недвозначно оцінити соціальну вагу тих явищ в історії революції на Україні, які свого часу орієнтували певну передову частину української інтелігенції на себе, бажаючи пояснити перед цією інтелігенцією роль і сенс шляху тих інтелігентів, чиє ім’я пов’язане з тим-таки боротьбизмом, — маючи саме це на меті, він написав у журналі статтю “Перші хоробрі”, яка формально була присвячена річниці загибелі Михайличенка, Заливчого й Чумака, а фактично давала оцінку боротьбистській партії. Зводилася вона до того, що боротьбистська партія — це була дрібнобуржуазна, селянська партія, кращі представники якої впрягли себе в колісницю історії під керівництвом пролетаріату й тим показали шлях усій інтелігенції, яка бажала йти в ногу з пролетаріатом та історією.

 Він раптом здригнувся і підвівся зі своє жорсткої постелі, прислухаючись не до того хорового хропіння, а до себе. Чого це раптом наче все життя проноситься перед очима? Чи це все?

Він чув, що саме так відчуває себе людина перед обличчям смерті, коли за мить перед очима проноситься усе життя… Але ні, він вже півночі лежить та пригадує, це не те, мабуть… 

***

Наступного ранку Пустовойтов прийшов до кабінету та розклав перед собою папери по справі Ялового. Він ще не визначився за якою статтею його звинувачувати, тому докладно прочитав свідчення арештованого. З них виходило, що зачіпка могла бути з приводу його членства в УКП (боротьбистів) з якої він перейшов до КП(б)У. Здавалося, що назва була майже однакова, але це тільки на перший погляд. Комуністична партія (більшовиків) України – це вже була справжня дочірня партія ВКП(б), тому попереднє членство у партії, де було багато есерів і есдеків насторожувала. Тут можна було легко звинуватити Ялового в членстві підпільної боротьбистської організації…

Раптом зайшов його сусід по кабінету старший майор Лацкін, що витирав руки рушником і уважно роздивлявся садна на кісточках рук. Пустовойтов, вставши, привітався. Лацкін кивнув і сів, кинувши рушника на спинку стільця.

– Що, неговіркий попався? – кивнув на руки старшого майора Пустовойтов.

– А-а, стерво собаче, контра! Цілу ніч обробляли… Ледь відкачали… А в тебе?

– Та в мене навіть надто говіркий. Він думає, що безгрішний, тому й розповідає все про себе.

– Ти, той… Якщо буде комизитися, то клич мене, інтелігенте…

– Ти ж знаєш, я не прихильник силового впливу, я отримую задоволення від ментального змагання, коли готуєш пастку і жертва в неї потрапляє, потім, коли збагне, що сталося, люблю дивитися в очі, в яких панує збентеження і жах. Тоді жертва починає плакатися, просити пощади…

Пустовойтов відкинувся на спинку стільця та замріяно глянув на стелю, уявляючи собі це видовище. Потім кинув олівця на стіл і промовив:

– А цей, я бачу, хоч і розумний, але легко може потрапити в пастку. Та й вже потрапив… Тільки ось, чи визнає це?

– А як не визнає, то клич мене! – гиготнув Лацкін, наливаючи собі гарячого чаю, – в мене метода дієва: розколюються всі, винні чи невинні, все одно. Ото сидить таке вперте, велике цабе з себе корчить, бо, бачиш, високе начальство, а як вцідиш кілька разів по пиці, то весь апломб злітає, починає підписувати все, що підсовуєш! Мало того, починає стукати на всіх близьких і дальніх, хто який анекдот розповів, хто невдоволення владою висловив, цілий список. А якщо відпрацюєш як слід так, що кров’ю з’юшиться все тіло, то буде тобі ноги цілувати, аби далі не чіпав! Безцінні кадри!

– Ну, ви ж спеціаліст відомий! Але тут справа така, що цей кадр також досить відомий у деяких колах. Літератор, видавець, журналіст…

– А, ну тоді давай свою методу… – запропонував Лацкін і відсьорбнув чаю. – До речі, ти йому про самогубство Хвильового казав?

– Ще ні…

– Можеш зіграти на цьому, вони дружили тісно, наскільки я знаю.

– Звідки знаєте?

– Звідси! – хихотнув Лацкін, показуючи на свої кулаки, – теж з тієї компанії!

– Дякую… – замислено сказав Пустовойтов, машинально постукуючи пальцями по столу.

У підвалі, куди знову привели Ялового, знову залишились двоє. Пустовойтов спокійно палив цигарку, не пропонуючи її арештованому, і роздивлявся Ялового. Він відмітив його селянську зовнішність, але разом з тим розумні та проникливі очі.

– З вашим політичним, революційним минулим начебто все ясно… А ясно те, що ваші боротьбистські замашки нікуди не поділися. Тому я маю підозри щодо вашої дійсної ролі у лавах КП(б)У.

Яловий насторожено глянув на оперуповноваженого і видавив із себе:

– Якої… ролі?

– Про це – потім! А зараз розкажіть мені про вашу літературну діяльність!

Яловий зітхнув, потер зап’ястки рук, та почав:

– У березні 1920 року, коли я вступив до КП(б)У, посів місце редактора газети “Селянська біднота”. Потім деякий час працював у газеті “Вісті” Київського губревкому, представником українського уряду в Москві, відповідальним секретарем журналу “Червоний шлях” редактором ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), членом редколегії “Журналу для всіх”, директором видавництва ЛІМ (Література і Мистецтво). Брав активну участь у створенні літературної організації “Комункульт”, був першим президентом ВАПЛІТЕ. Друкувався у збірниках “Жовтень”, “Шляхи мистецтва”, “Всесвіт”, “Знання” та ін. Окремими виданнями вийшли друком збірка поезій “Верхи” (1923), комедія “Катина любов, або будівельна пропаганда” (1928), роман “Золоті лисенята” (1929). Свій творчий шлях я починав під псевдонімом Михайло Красний. Сповнений віри в революційні ідеали, побудову щасливого життя і через масову періодику я агітував за нього й своїх читачів. Дуже в народі популярною була моя агітаційна казка “Треба розжувати”, що друкувалася в “Селянській бідноті” (червень 1920) і тоді ж вийшла окремим виданням. 1921 року ми разом із М.Семенком та В.Алешком започатковуємо “Ударну групу поетів-футуристів” у Харкові. Невдовзі, у 1922 році, в більшому об’єднанні я підписую програмну редакційну статтю футуристів у альманасі “Семафор у майбутнє”. Через рік з’являється перша і остання моя поетична збірка “Верхи”. Але потім з мене швидко облетіла сухозлотиця експериментування і вже на початку 1925 року з футуристичного “Комункульту” я разом з О.Слісаренком та Миколою Бажаном переходжу до “Гарту”, де в той час тривала конфронтація між В. Блакитним та імпульсивним Миколою Хвильовим. Відтоді я з Хвильовий стали найщирішими друзями. Це підтверджує й спільність наших позицій у роботі редколегії журналу “Червоний шлях” (звідки ми обидва були одночасно звільнені постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 20 листопада 1926 року), у всеукраїнській дискусії 1925-1928 років, та в літературній організації ВАПЛІТЕ. Хоча вага діяльності Хвильового, звичайно, була істотно значнішою, ніж моя, я так само публічно приймав на себе всі удари партійно-адміністративної системи.

У середині 20-х років я під псевдонімом Юліан Шпол почав писати малу прозу в романтичному ключі очевидно під впливом Миколи Хвильового. Основним гаслом (ідеєю) яких є: революція – понад усе! Заради неї можна йти на будь-які жертви… У цьому ж ключі написано роман “Золоті лисенята”. 1929 року “Золоті лисенята” з’явилися окремим виданням, потім – повторно. Та широкого резонансу роман не набрав, залишився не помічений критикою. Тоді я спробував виявити себе і в гумористично-іронічній прозі та драматургії: комедія “Катина любов або будівельна пропаганда” у 1928 році, оповідання “Голомозий гевал” у1927 та “Веселий швець Сябро” у 1930.

– Ну, що ж, досить детально! – посміхнувся Пустовойтов, -все сходиться…

На здивований запитальний погляд Ялового він відповів:

– А ви думали, я не вивчав ваші творчі доробки? Навіть прочитав дещо. Наприклад “Золоті лисенята”…

– Ну, і як вам?

– Ну, роман, з одного боку, підкреслено сюжетний і навіть гостросюжетний роман з погонями, коханням, арештами, замахами й перестрілками, а з другого боку, ця сюжетність підважує сама себе. Класична інтрига накручується – і раптом сходить нанівець. Наприклад через коротке зауваження, що дає змогу ідентифікувати майбутнього зрадника. А це вже нецікаво. Складається враження, що ви просто гралися зі своїм сюжетом. А ці амурні історії… Вони якось випадають із канви сюжету, відволікають…

Яловий знизав плечима…

– Можливо, ви у чомусь і праві, але якось дивно чути від вас таку професійну характеристику роману.

– А це й не моя характеристика. Це рецензія одного з літературознавців. Мені особисто він сподобався, але я не вдаюся до таких критичних тонкощів.

– Можна запитання? – напружився арештований.

Пустовойтов кивнув головою, занурившись в свої записи.

– Так все ж, в чому мене звинувачують?

– Я думаю, що звинувачення вже можна висунути. По-перше: ви звинувачуєтеся у підривній контрреволюційній діяльності у якості члена підпільної боротьбистської організації у складі КП(б)У!

– А при чому…

– Мовчати!! – підвівшись, верескливо закричав Пустовойтов, – повний обвинувачувальний висновок я надам за кілька днів, а ваше завдання просто підписати його…

– Я не буду підписувати цю нісенітницю!

– Будеш, ще й як будеш! – засичав Пустовойтов. – Це ти зараз ще у передбаннику, а справжню лазню з припарками я тобі влаштую, якщо будеш комизитися!

Арештований мовчав, нахиливши голову, але його поза була твердою і впертою.

– Добре… – сказав, збираючи папери оперуповноважений, – я намагався бути з вами коректним, сподіваючись на порозуміння. Наступного разу буде інакше, з вами будуть працювати інші люди, які не такі ліберальні як я.

Арештованого вивели… Пустовойтов хвилину стояв, роздумуючи, потім швидко пішов до дверей. Піднявшись до кабінету, він застав його порожнім, бо Лацкін поїхав додому відпочивати. Тоді оперуповноважений сів за стіл і, обклавшись паперами, почав писати протокол майбутнього допиту Ялового, який той мав підписати.

За кілька днів знову відбувся допит. Яловий до цього часу змарнів, бо тюремна їжа мало чим нагадувала звичайну, до того ж блатні вибрики однокамерників, що намагалися його розговорити та зіграти в карти на його черевики, довели арештованого до відчаю, бо він розумів, що кримінальники тільки й чекають наказу з ним розправитися, що все залежить від його згоди взяти на себе вину за сценарієм Пустовойтова.

Оперуповноважений, глянувши на Ялового, скрушно похитав головою, промовивши:

– Щось ви, громадянине Яловий, погано виглядаєте! Як ви почуваєтесь?

– Добре…

– Дивно, ваш вигляд говорить про зворотне… Бачу, совість вас мучить, згадуєте свої гріхи, хочете покаятись, чи не так? Сідайте!

Яловий сів на стілець перед столом і похмуро глянув на майора. Той, загадково посміхнувшись, спитав:

– Ну, надумали?

– Я не буду нічого підписувати!

– Дарма… Хоча… Ви почитайте, я тут написав дещо. Звісно, це твір не гідний вашого таланту, але для нас, бюрократів, згодиться.

Пустовойтов кинув на стіл кілька листків і арештований заглибився у читання. В очах у нього наче затьмарилося. Це був протокол його допиту, написаний заздалегідь і який він мав підписати. Він читав, але рядки пливли перед очима, він наче вихоплював із тексту деякі фрази, намагаючись їх усвідомити:

“Питання: Якою була роль членів контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ?

Відповідь: Члени контрреволюційної організації, що входили до ВАПЛІТЕ, перш за все виконували завдання створення по лінії літературного руху кадрів організації. Це питання було підняте боротьбистським керівництвом ще в 1922 році. Внаслідок цього вже тоді було створено літературну організацію “Гарт”, що почала під керівництвом Блакитного планомірну роботу з реалізації цього завдання”.

“У 1926 році, у зв’язку з відкритим виступом боротьбизму в боротьбі проти партії, і на літературному фронті стала необхідною платформа, більше наближена до завдань відкритої націонал-шовіністської, контрреволюційної боротьби, внаслідок чого “Гарт” і було перетворено на організацію ВАПЛІТЕ, що пропагувала під своїм прапором відверту націонал-фашистську програму хвильовізму-шумськізму”.

“Питання: З кого складалося ядро ваплітянської групи та якою була його контрреволюційна діяльність?

Відповідь: До ядра ваплітянської групи входили: М.Яловий, М.Хвильовий, О.Досвітній, М.Куліш, Г.Епік, Ю.Яновський, І.Сенченко, О.Копиленко, П.Панч, О.Слісаренко, М.Йогансен, О.Вишня. Крім того, у перший період існування групи під фірмою “Гарту” сюди входили ще Блакитний, М.Христовий, В.Коряк. Це ядро виникло не відразу, а утворилося в ході розгортання боротьбистами контрреволюційної роботи на літературному фронті впродовж кількох років. В остаточному своєму вигляді воно являло собою поєднання трьох генерацій. Засновниками цієї групи були старі, ще до 1920 року, літературні боротьбистські кадри. До них перш за все належать Блакитний, Христовий, Коряк, Яловий. У 1922 році шляхом підривної роботи цієї групи – й особливо Коряка – у ділянці пролеткультівського літературного руху в Харкові вдалося відколоти й перетягнути до боротьбистів низку найталановитіших представників цього руху, наприклад, Хвильового, Йогансена, Сосюру. Це була друга генерація, що увійшла до керівного ядра ваплітянської групи. Третя складова частина цього ядра являла собою вже продукт вербувальної й виховної роботи боротьбистів серед молодих літературних кадрів. Сюди належать такі, як Епік, Яновський, Сенченко, Копиленко. Тим часом такі, як Тичина, Слісаренко, Вишня, являли собою представників старого українського контрреволюційного громадянства, які на етапі активного розгортання боротьбистами контрреволюційної роботи приєдналися до них.

Загальний характер контрреволюційної діяльності цього ядра, як уже згадано вище, зводився до підготовки боротьбистської зміни на літературному фронті, створення націонал-шовіністської художньої літератури й організації боротьбистських повстанських сил”.

“За останній час, починаючи з літа 1932 року, у зв’язку з підготовкою контрреволюційної організації до загального збройного повстання, діяльність цього ядра практично зосереджувалася на участі його в підготовці своїх повстанських кадрів до повстання. Ваплітянські повстанські кадри формувалися ядром по лінії його вусорівських зв’язків, літературних гуртків, а також по лінії особистих зв’язків членів ваплітянської групи з повстанськими кадрами на периферії. Цим питанням і було присвячено цілу низку нарад ваплітянського ядра за останній час, починаючи із серпня 1932 року й до мого арешту 11/V-33 року”.

Прочитавши, Яловий тільки похитав головою.

– Ви дарма себе недооцінюєте! Вам потрібно вдосконалювати себе як письменника у фантастично-детективному жанрі. Так підігнати факти, висвітливши їх у такому убивчому контексті, це треба мати справжній талант. Та що там талант – геній!

– Дарма ви блазнюєте, громадянине Яловий. Ви перечитайте ще раз, щоб упевнитись, що я вам даю останній шанс вберегти вашого друга Хвильового…

Арештований різко смикнувся і гостро глянув на слідчого.

– В якому сенсі? Що ви маєте на увазі? – запитав він, нервово мнучи полу брудного піджака.

– Ну, в якому… – тягнув, не дивлячись на Ялового і перебираючи папери, Пустовойтов, – там написано, що ви визнаєте, що саме ви втягнули Хвильового у контрреволюційну організацію, що він працював на вас несвідомо, а це, знаєте, полегшуюча провину обставина. І набагато полегшуюча, примітьте. Навіть до повного виправдання. В іншому випадку ми зробимо його організатором контрреволюційного замаху на Постишева і зв’язку з гітлерівцями.

– Якого замаху?! – скрикнув Яловий?

– А, я вам не дав прочитати, будь-ласка… – протягнув він ще папери арештанту. Той гарячково схопив їх і почав читати, нервово ковтаючи слину:

“У середині березня 1933 року, після домовленості закордонного центру УВО з гітлерівцями про підтримку збройного повстання інтервенцією, на квартирі в Епіка (будинок “Слово”) відбулася нарада ваплітянського ядра у складі: Епік, Хвильовий, Досвітній, Куліш, Вишня, Яловий, Яновський, Бажан, Копиленко, Сенченко, Йогансен і Є. Черняк. На нараді було ухвалено: зобов’язати Ялового, Досвітнього й Вишню підтримувати постійний контакт у роботі з практичної підготовки ваплітянських кадрів до повстання з Харківським центром. До того ж на Ялового було покладено обов’язок контактувати щодо загальнополітичної лінії, а на Вишню й Досвітнього за посередництвом Волоха — щодо практичних бойових питань. Епіку й Копиленку було доручено зв’язатися з плужанським повстанським керівництвом в особі Пилипенка задля узгодження роботи з підготовки до повстання ваплітянських кадрів на Правобережжі (Біла Церква, Умань, Чернігів, Київ) з київським плужанським керівництвом. Для цього після попередніх переговорів з Пилипенком Епік мав особисто виїхати до Києва з метою домовитися щодо цього питання з Дорошкевичем і Христовим.

На початку квітня на квартирі в Ялового відбулася вузька нарада ваплітянського ядра, присвячена доповіді Ялового про заплановані на початок повстання терористичні акти. У нараді брали участь: Хвильовий, Куліш, Досвітній і Яловий. Після обговорення ми визнали за необхідне здійснити терористичні замахи на т. Постишева й т. Балицького. Яловому й Хвильовому було доручено тримати зв’язок щодо цього питання з бойовим відділом боротьбистського керівництва, а в разі потреби взяти особисту участь у здійсненні цих актів”.

Яловий тремтячою рукою поклав папери на стіл і уткнувся головою в коліна. Потім підвів голову, блиснувши червоними напруженими очима, і спитав у Пустовойтова:

– А які гарантії ви даєте, що Миколу відпустять?

– В чесне слово офіцера ви ж не повірите? Тому скажу: якщо ви так тісно дружите, у вас є шанс зберегти свободу і життя вашого друга. Ні більше, ні менше! Але якщо ви не підпишете, то даю також чесне слово офіцера – йому не жити!

– Але ж це суцільна маячня!! Хто повірить у цю нісенітницю?

– О-о, громадянине Яловий, у той час, коли наша країна є у суцільному колі ворогів, коли у наших рядах кожного дня виявляють шпигунів і ворогів народу, повірять у все! Не такі як ви ламалися під тиском доказів. Зрештою, у нас ще є інші методи. Тоді, правда, ви не будете мати чим побачити, що підписуєте, і чим підписувати. Як вам ця перспектива?

– Дайте мені подумати…

– Скільки?

– Три дні…

 Три дні і три ночі пройшли у жахливих сумнівах: розум підказував, що треба підписати протокол та взяти всю вину на себе, бо картини катувань найкращого друга Хвильового, що проносилися в уяві, просто зводили з розуму

Яловий прекрасно розумів, що виносить вирок всім, чиї прізвища згадані у протоколі, але й знав, що його підпис має лише формальне значення, що кати доб’ються свого, застосовуючи найжахливіші методи примусу, що все одно його товариші по перу приречені, бо ні один протокол ще не був переписаний у цьому відомстві, тому що це було ознакою некомпетентності і, вочевидь, зради, за чим випливала кара самого слідчого, а саме арешт і розстріл.

Проте серце не слухало розуму, воно відчайдушно протестувало, майже вистрибуючи з грудей, воно кричало, що не можна цього робити, бо це наклеп на друзів і привід для їхнього арешту. Розум насміхався: а чи був привід для арешту самого Ялового? Чи для сотень і тисяч інших діячів, які потрапили за ці мури, у ці підвали і з яких нещадно вибивалося зізнання?

Яловий не спав цими ночами, скрипів зубами, крутився на своїх жорстких нарах, а в голові роїлися думки, від яких він божеволів, бо такого страшного і складного вибору йому не доводилося робити ніколи в житті. Навіть при заплющених очах йому уявлявся текст того протоколу, який він запам’ятав на все життя. Раптом він насторожився… Щось було в цьому тексті таке, що робило його незвичним. Що?!

Яловий підвівся на ліктях і спробував знову згадати текст протоколу. Дивлячись запаленими очима у темряву, він нарешті зрозумів, що саме його насторожило: його свідчення були дані не від першої особи!! В ньому вказувалося його прізвище, наче це розповідав не він, а хтось інший! То, може, цей протокол недійсний?!

Він задихав часто і схвильовано… Дійсно, у такому разі його підпис нічого не вартий, бо він на суді будь-коли зможе від нього відмовитися. Це був вихід… Серце розпачливо стукало у грудну клітину арештованого, але це світло в кінці тунелю засліпило розум Яловому, ця соломинка для потопаючого виросла до розмірів плоту чи навіть човна.

Чергова зустріч з оперуповноваженим закінчилась мирним підписом протоколу.

– От і все! – зрадів Пустовойтов, – це дійсно розумний вчинок, і без ексцесів! Видно, що вас природа розумом не обділила!

Він зібрав усі папери в папку, зав’язав її і рушив до виходу, залишивши розгубленого Ялового на місці. Дійшовши до дверей, він озирнувся і мимохіть сказав:

– До речі… Ваш друг Хвильовий вже два місяці як мертвий… Самогубство…

Яловий закляк… Очі розширилися, йому стало зле. Хапаючись руками за сорочку, він розстебнув комір, але звістка настільки його вразила, що він не міг вимовити ні слова. А Пустовойтов тим часом продовжував:

– Не витримав, так би мовити, вашого арешту… Чи то злякався, чи здогадався, що і йому кінець… Застрелився, бідолашний… До речі, ось записку написав.

Він взяв папірець, розгорнув його і прочитав:

– “Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію ЯЛОВОГО відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий…”

– Я… – ледь прохрипів Яловий, тримаючись за груди, – я… відмовляюся від …

Він закашлявся і кашляв кілька хвилин, доки не заспокоївся. Його лице почервоніло, очі налилися кров’ю. Він вдарив кулаком по столу і захрипів:

– Я відмовляюся від свого підпису, чуєте?! Ви мене обдурили!

– Пізно, батечку, – реготнув Пустовойтов, – справу зроблено, чекайте суду…

– А-а-а!!! – заревів як звір Яловий, безсило опустивши голову на стіл. Одразу ж зайшов вартовий і, безцеремонно схопивши його за комір, поставив до стіни обличчям. Потім одягнув кайданки та повів до ненависної камери. 

***

Постановою Колегії ДПУ УСРР від 1 вересня 1933 року Михайла Ялового було засуджено за статтею 54-6-10-11197 до 10 років виправно-трудових таборів і етаповано у І відділок Свірських таборів, хоча на засіданні судової “трійки” колегії Яловий не визнав інкримінованої йому вини.

Наразі важко встановити, чи визнав Яловий себе винним, чи ні, хоча під більшістю свідчень і протоколів допитів у архівно-слідчих справах стоїть його підпис. Так само важко встановити автентичність підпису, а якщо підпис і є автентичним, то немає жодних гарантій, що арештанту не доводилося підписувати ці документи під тиском слідчих.

Свідченням того, яким моральним і фізичним тортурам піддавався Михайло Яловий у Соловецькому таборі, служить той факт, що він подавав начальству заяву, у якій  прохав Колегію ДПУ УСРР вжити щодо нього найвищу міру соціального захисту (розстріл)!!

 Це доводить ту версію, що Яловий вважав смерть найліпшим виходом з того глухого страдницького кута, в який він потрапив, ставши жертвою режиму.

Як він сам писав у своїй заяві до Верховної колегії НКВС УСРР 20 лютого 1935 року (хоча його власного підпису під заявою немає, однак заява написана від його власного імені): “За пунктом 6 статті 54 я підлягаю дії режиму “загальних робіт”, що з огляду на мій 40-річний вік, повну відсутність у моєму минулому навичок і підготовки до важкої фізичної праці, запізніле їхнє засвоєння, а також зважаючи на мою фізичну слабкість, прирікає мене на систематичне невиконання урочних норм і неминучу втрату мною будь-якої працездатності з усіма наслідками, які звідси випливають. Тим часом інших видів “загальних робіт”, окрім фізично важких лісозаготівельних, в умовах Свірських таборів немає, а якщо і є, то перепоною до них виступає режим, обумовлений пунктом 6 статті 54 щодо десятирічників. Тому, апелюючи не через свою правоту, а через свою слабкість і безпомічність, я прошу Верховну колегію НКВС УСРР урахувати моменти, які можуть служити обставинами, котрі пом’якшують мою провину, і переглянути дані, що були підставою вжиття щодо мене пункту 6 статті 54.”.

 Треба зазначити, що поведінка Ялового під час ув’язнення викликала в письменницьких колах глибоку повагу.

Уже в жовтні 1937 року Майк Йогансен свідчив, що невдовзі після арешту Ялового Степан Мельник у дружній розмові назвав автора “Золотих лисенят” справжнім “борцем за національну ідею”.

3 листопада 1937 року за вироком судової “трійки” УНКВС Ленінградської області письменник був розстріляний (Свірлаг ОДПУ, м. Лодейне Поле; за іншою версією — в урочищі Сандармох під Медвеж’єгорськом; упорядники “Ленінградського мартиролога”, запевняють, що Ялового поховано в братській могилі саме тут разом з великою групою української інтелігенції). На той час автору “Золотих лисенят” виповнилося всього 42 роки. Він загинув у розквіті сил. А через два десятиліття, 19 червня 1957 року, під добу хрущовської “відлиги”, радянський режим скасував справу та вирок щодо Михайла Ялового за “відсутністю складу злочину”. Хоча варто наголосити, що офіційно постанову про його реабілітацію було підписано лише 25 лютого 2003 року.

Leave a Reply

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

  

  

  

*

code