CNV000023

Особливе місце в творчості відомого українського поета Юрія Кириченка, лауреата Міжнародних літературних премій імені Тараса Шевченка та Григорія Сковороди, посідає баладно-поемний масив, у якому з притаманними авторові рельєфністю, образністю, художньою наповненістю, історичною та життєвою достовірністю виписано героїку звитяг лицарів козацького духу – щирих і боголюбивих дітей Матері Покрови, яка завжди і всюди надихала їх на справи, благословенні в ім’я Роду і Народу. За Дух і Літеру козацької звитяги в творчості поет Юрій Кириченко нагороджений медаллю Богуна. Цю творчу відзнаку автор 50 поетичних книг носить з особливим животрепетом. У віршах, які адресуються сьогодні читачеві, – живий дух творчості у тісній супрязі з любов’ю до України витворює своєрідний плацдарм розкорчованої свідомості, надихаючи нас, сучасників автора, до світлих звершень в царині духовних посвят.

Галина Шевченко,

критик, лауреат Міжнародної літературної премії імені

Тараса Шевченка, членКонґресу літераторів України.

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

БАЛАДИ КОЗАЦЬКОГО НУРТУ

ДОРОГА ДО ТАРАСА

 

Ходімо, браття, до Тараса,

У громом клечані слова,

В яких Шевченка кров жива,

Сильніша легіонів Красса…

Ходімо, браття, в небайдужість,

У зміст енергії й краси,

Де творять щиру аркодужність

Високочолі голоси.

Ходімо кроком нелукавим,

Ходімо серцем молодим.

Світ правдонькою озаглавим,

Розвієм смуток, наче дим…

Все – з нами: небо і криниці,

І полум’я гіркотривог.

Не зрозуміють серцем ниці,

Чому він – світоч, а не Бог…

Ходімо, браття, до Тараса,

У світ, де гнізда в’ють орли.

Судьба розкрилля не зреклася,

Раз очі небом зацвіли…

Не все ще – паша й ремигання,

Як честь і гідність – в стремені.

Геть з душ і кволість, і вагання,

Й сум’ять оздоби крижані!

Ходім, всечасна Україно,

У Кобзареву всемогуть,

Де спражить слово яворино,

Щоб Гонту з Умані збагнуть…

Звучить Дніпра повноголосся,

Жива вода, живі слова…

Три сонця в крові обнялося,

Світ незнищéнних дум – трива…

Хай стане всім нам за мірило

Шевченка совість всеземна.

Його незганьблене вітрило,

Його свята будучина!

МОНОЛОГ ДНІПРОВИХ ПОРОГІВ

 

Дмитрові Яворницькому

 

Ми – Дніпрові пороги, ми – жреці давнини,

Наші тайни правічні – там, на дні бистрини.

Наших лоцманів вірних немає в живих,

Та лишився пергамент часів грозових.

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,

Народила нас доля колись для добра.

Не одного човна з ворогами Вкраїни

Розтрощили ми, щоб весняніли раїни,

Щоб цвіли чорнобривці край білої хати, –

Там, де мові вкраїнській негоже всихати…

Не одного плота яничарів-псарів

Своїм праведним гнівом Ненаситець зустрів…

Ми – Дніпрові пороги, в нас – душа козаків,

Родовід наш, як вірить, ген-ген з правіків.

Знали ми Святослава полки й Богуна,

Пощербилась шаблюка об нас не одна…

Нас вітали, бувало, з гармат козаки,

Що вертали Дніпром в неминущі роки.

Усміхався до нас любомудр-старшина,

Вус торкаючи хвацько: „Є турчанка одна…“

Мав сказати про нас і Григорій Варсава

Так, що диву далась би і пані Варшава…

Мо’, сказав, може, ні, це тепер – таїна,

Наше серце давно з-поміж хвиль не зрина…

Нам на груди лягли всі легенди ріки:

Понад нами – роки, поруч з нами – віки…

Ні, та й скресне колишнє, глибинне, старе:

Так за душу бандура козацька бере…

Обірветься струна, а неначе – весь світ,

Але є в нас Тарас і його „Заповіт“.

Не зречуться його навіть очі камінні,

Доки жевріє ватра на дні в безгомінні…

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,

До архіву здавать нашу мову не тра’:

Хоч над нами – роки, але з нами – віки,

Оживають, бува, й кам’яні сторінки…

ПОХВАЛЯННЯ КОЗАКА МАМАЯ

 

Я з пісні вийшов, в пісню й повернусь,

Якщо об чорну кулю не спіткнусь.

А не об кулю, так об чорні очі,

В яких зійшлись всі тайнощі дівочі.

Із списа їм, із уст чарунки п’ю,

Зірчастим небом вкрившись, в полі сплю.

Пообіч мене, завше, як годиться,

Дарунок долі – шабля-молодиця.

Я з пісні вийшов, в пісню й помандрую,

Ще не одну дніпрянку причарую:

Козацьким вусом, чи гарячим зором,

Чи люлькою із сріберним узором…

З недавніх пір лиш про одне мізкую:

Це ж скільки літ на світі парубкую?

Багацько чув, чи мало, врешті, знаю,

І ще, надіюсь, дечого спізнаю…

Неперебутні чари в серці маю,

З хмар дощових червінчики виймаю.

Був турками прикутий до ґалери,

Та втік, полон пославши до холери…

Чаклунське зілля в сповитку тримаю,

Стрілу із рани поглядом виймаю.

Примітний всим – і станом, і ходою,

Вмиваюся живою лиш водою.

З тканин заморських свитка й шаровари,

У вусі серга – благовіст Варвари…

До бою вдатний, вдатний і гуляти,

Умію кров скажену замовляти.

Пішла по Січі чутка: характерник,

Загнав бісят в казан-семивідерник.

Смолою частував їх, як бобами,

А потім стукнув сорок раз лобами.

Хотів, було, на той світ переправить,

Аж тут найменший став пощади править:

,,Візьми собі і кобзу, й щире злото,

А тільки відпусти нас на болото…“

Від золота я, братці, відхрестився,

Але до кобзи з пір тих пристрастився.

Торкнуся раз струни – душа заплаче,

Торкнуся два – з Дунаю коник скаче…

Торкнуся три – і вишня край серденька

Цвіте зимою, й молодіє ненька,

Яку не бачив сорок літ ще й триста –

Везу в дарунок їй разок намиста…

Я з пісні вийшов, в неї і подамся,

Нізащо в світі ворогу не здамся.

Ще полем килиїмським погарцюю,

На власному весіллі потанцюю –

Та так, щоб аж дзвеніли закаблуки,

Відлуння йшло крізь ліс і через луки,

Долиною, ярами й манівцями,

Як двісті сорок коней з верхівцями…

…Один із верхівців ледь забарився –

В баладі спішився, отаборився,

Промовивши: ,,Отут і заночую –

Мамаєве безсмертя пупом чую…“

В’ЯЧЕСЛАВ РИСЦОВ:

ПРИ ГОНЧАРНОМУ КРУЗІ

НАТХНЕННЯ…

 

При гончарному крузі роботи

Стоїть слово без тіні скорботи.

Стоїть слово гінке, молодисте,

Ніби Довбуш Олекса сягнисте…

Стоїть слово, народжене з болю,

Свято вірить у правду і волю.

При знаменах стоїть, при оружжі,

Бо лиш совістю в світі ми дужі.

При гончарному крузі тривоги

Все: і степ, і козацькі дороги.

І криниця на узбічі жита,

Й вишиванка, матусею шита…

І зоря калинова, вечірня,

Й чара – і поминальна, й весільна…

І надії, найперше – надії

На нестрачені дні молодії,

В яких – явір і штири дубочки,

І калина, що йде до вербочки

На гостини, на тиху пораду,

Наслухаючи серденьком зраду…

При гончарному крузі всі друзі,

Тільки хто це маячить в ярузі?

Хто тривожить Дніпрові окола,

Чому дзенька підступно підкова?

Чому коні сахаються броду,

Чом ремінням пов’язано вроду?

Хто вони – татарва, яничари,

Що наш спокій кривавлять мечами?..

Але є при гончарному крузі

Сила, щоб протидіять нарузі!

Але є при гончарнім відвага,

На чужинця, на зайду зневага…

Начувайся, агов, воріженьку,

Вже козацькі дозори – близенько.

Уже чути, як спурхує криця

На потьмарені злобою лиця.

Уже видко, як падає шабля

На сукно – від литвина чи шваба…

І сахнулась душа: перекинчик,

Що ж, тримай ще й свинцевий гостинчик…

…А коли розгодинилось вранці –

,,Не стріляйте, – хтось мовив, – ми – бранці,

Гнали нас в чужину, на безслав’я,

Тільки шлях наш на волю прослався…

Он і сестроньки наші в ярузі…“ –

…Профіль їх – при гончарному крузі:

Зберегла їх жалі вічна глина,

Ось – Катруся, а ось – її Гриня…

Ну, а он, наче з пісні, Маруся –

Це до неї наш сотник всміхнувся…

А ще далі – все лиця і лиця,

Найвиразніші ж – в Катрі і в Гриця.

Може, доля у цих двох – одненька,

Може, батечко спільний ще й ненька…

А можливо, тут глина провинна,

Що ці двоє, як рідна кровинка…

Є при крузі і степ, і діброва,

Й Україна – така сумноброва…

Щоб поправити каторжну глину,

Автор в коси заплів їй калину.

Хоч калина та з глини, та очі

В України – із ранку, не з ночі…

Хоч калина та серденько крає,

Та сміється душа, не вмирає…

…При гончарному крузі світає,

Серце в обрій вишневий вростає.

І немає йому відпочинку,

Бо вже мальва цвіте на причілку,

Бо вже мати стоїть край безсмертя

З вічним скіпетром милосердя…

А на лаві в кутку – домовина,

Аж холоне у погляді глина…

Аж сльоза переходить в граніти,

Мить – і ні з ким уже й гомоніти…

Тільки ж знову при крузі надії

Рвуть вудила булані й гнідії…

Знов гончар прихиляє до серця

Погляд, в котрім – два карих озерця…

Знов два полюси: вірність і зрада,

До хреста прицвяхована Правда…

Знов карається творчість в напрузі

День і ніч при гончарному крузі…

БАЛАДА
ПРО

КОДАЦЬКУ ПОЛОНЯНКУ

ТА

ЗАЦНЕ ЛИЦАРСТВО ЗАПОРОЗЬКЕ

 

На Дніпрових порогах фортеця зросла,

Хижа шляхта її Кодаком нарекла…

На Дніпрових порогах в ранковій імлі

Запорожці не раз гартували шаблі…

Йшли на приступ жупани і свитки руді,

Хто від кулі упав – залишавсь у воді…

Хто на піку наткнувсь, тому Божі Посли

Залишали ще чару в житті – як могли…

А було і таке, що, хрещені вогнем,

Безкомонні вертались багатим конем.

А на конику тім, впоперечки сідла,

Приторочена бранка шляхетна була…

Таку здобич – негоже було пропивать,

Таку здобич – годилось, пся крев, цілувать…

А коли поцілунки ставали чужі,

Хтиве тіло здіймали на піки й ножі…

Зауважив історик, що все це – брехня,

Але, де діти Зосю і чорта-коня?

Де сховати себе від сліпих милостей:

Поталанило пані на Божих Дітей…

Кошовий на цей раз ґвалтувать не велів,

Як поглянув на кралю, заледь не упрів…

Наказав: ,,До покоїв красуню зведіть,

Та глядіть, що не ваше, в шовках не знайдіть…“

Із козацьких макітер помова пішла:

Надто краля кодацька солодка була…

Ненадпита краса породила чутки:

Буцім Батько з полячки знімав чобітки…

А вона, окаянна, сміялася так,

Що мосьпан кошовий збув свій ґлузд за п’ятак…

Піп-розстрига повчав: ліпше плоть поборіть,

За спідницею двері навік затворіть…

У гарем падишаху продайте її,

Бо не буде приварку від сеї змії…

Кошовий був сумирний, пив ківшик вина,

А як мед закінчився, прорік: ,,Се – жона…“

І велів тридцять бочок поставить на круг,

Аби в пиві скупався і ворог, і друг…

Придибачку отсю описав писарчук:

,,В пані перса були, мов наструнений лук…

Вся полячка, овва, мов гаряча стріла…“

Отака хміль-балада зросла з-під пера…

До обмовок мій почерк причетний навряд,

Хоча пиво те пив сам я в колі наяд…

Чорний вус в хміль не вмочиш, брати, без причин,

Якщо власник його не якийсь там турчин…

І сьогодні ось пиво ,,Кодацьке“ п’ємо,

Запорозьких тих лицарів правнуки, мо’?..

БАЛАДА,

У ЯКІЙ ДОЛЯ

РОБИТЬ ЗАМАХ

НА КОЗАЦЬКЕ ПАРУБОЦТВО

 

Кажуть, доляв козака – боголюбива,

Був би коник гордогривий та – рушниця…

А захоче – втішить душу ківшик пива,

До якого – ось тараня-сушаниця…

Кажуть, доля козака – відьмакувата,

Воно й правда, воно й, може, не без того…

Ложе стелить з ним на двох – веснянкувата,

Чорнобрива – з ним сідлає вороного…

Кажуть, доля в козака не в тім’я бита:

Передбачить кожен кучерик – непросто…

Бува – й шабелька безсила розповита,

Бува – й погляду однісінького доста…

Кажуть, доля в козака – із прадалека,

В фас він – з наших, а литвин – у профіль, схоже…

Розкуйовдив йому кучмоньку – лелека:

Так, що жодна з краль довкільних, ой, чи й зможе…

На судьбу козак, здається, не в обиді,

Знай, кружляє за байраком срібним джмелем…

Біля серця його – любоньки обидві:

Перша – стелиться любистком, друга – хмелем…

Є у долі чим голубить, є й – карати,

Зна про цеє вус козачий не з півночі…

Злотна куля наказала вибирати:

Чорну яму чи, ой, леле, чорні очі…

Запечаливсь, ледь не плаче, луг шовковий,

Ворон з пітьми посмутнів, але – не кряче…

Що робити маєш, вою реєстровий,

Чей, скінчилась вольна воленька, козаче?

ПРОДАВАЛИ КОНЯ У СТАМБУЛІ…

Продавали коня у Стамбулі –

З блискавками в очах орлана.

В гриві – пахощі трав незаснулі,

З-під копит – праземля крижана…

Продавали коня-буйногривця,

Бунтівного, мов скіфське вино.

Не знайшлося на торзі сміливця,

Аби став у його стремено…

Був товар з приорільського краю,

Де у ріст верхівця – пшениці.

Одним словом, з околиці раю,

Де сміється й сльоза на щоці…

Продавали коня степового –

Яблукастого молодана.

Під сідлом знав, либонь,кошового,

Ниньки ж – сам у неволі кона…

Як це трапилось, як же це сталось,

Може, винні у дуплах сичі?

…Яничарська підступність підкралась,

Коли зорі любились вночі…

Вдарив постріл чужинський із гречки,

Запеклось на вустах „слава Йсу“ –

Впав з сідельця володар вуздечки,

Ледь пригубивши смертну росу…

…Були руки пожадливо-ниці,

Були очі, немов кажани,

Коли з мертвого зняв ногавиці

Яничар із лицем сатани…

А коня, що іржав узбіч ниви,

Взяв, як здобич, безвусий мурза.

Витер кров пракозацьку із гриви,

Глянув конику в очі: сльоза…

Плакав кінь не від болю – від злості,

Що не міг відомстити за бран.

І горіли калинові брості,

Ніби совість невигойних ран…

…Звідав кінь і нагайки, і криці,

Та не зрікся сідельця свого…

Вирвав гнівно вуздечку з правиці

В того, хто всиротинив його…

А тепер ось стоїть на базарі,

Проклинає Стамбул і купців.

А в очах – дві сльози сизо-карі,

Мов незнані ще світу бійці…

ГЕТЬМАНСЬКИЙ КІНЬ

ПЕРЕБРОДИТЬ РІКУ…

 

Снилось мені: я – джурою в полку,

Бій – не стиха, геть червона вода…

Гетьманський кінь перебродить ріку,

Усмішка в гетьмана трохи бліда…

Хлопці у гетьмана всі на підбір:

Стріляні, рубані, але – живі…

Сотня – в засаді, де клечаний бір,

Кров у вельможного – на рукаві…

Що це – поразка чи зрада? О ні…

Порох скінчивсь а чи куль вже нема?

Втомлено зводиться він в стремені:

„Або – Вкраїнонька, або – пітьма!“

Гірко пугукнули кляті сичі,

Лунко озвалась кривава луна.

Вгору звелись харалужні мечі,

Вдарила в груди вода крижана…

Ворон – закляк, а зозуля – „ку-ку“,

Скільки голівоньок прийме вода?

Гетьманський кінь перебродить ріку,

Мертві й герої – не знають стида!

Сутемінь, зірка зірвалась в імлі,

Сутемінь, в серці ще тліє зоря…

Псяголоваки, кати й упирі,

Смерть лиш за вами нехай чеберя!

Нам, козакам, не вмирать на воді,

Суша не прийме від нас домовин…

Очі у гетьмана – жах молоді,

Правда, добавилось дещо сивин…

Гухнула з воза гармата в ярку,

Але її переважить „Ура!“

Гетьманський кінь перебродить ріку:

Мати-Вкраїнонька ні, не вмира…

ЗВЕРНЕННЯ КОБЗАРСЬКОЇ СТРУНИ

ДО СЕРЦЯ ХОЛОДНОГО ЯРУ

Чуєш, Яре Холодний, прабатьку свячених ножів,

Чому внуки твої ще сповідують принцип олжі?

Чому в серці твоєму – короста зневір і проклять,

Адже трактом невольницьким більш кайдани не гримлять?

Чуєш, Яре Холодний, прабатьку молитов святих,

Чому внуки твої почуттями – не з лицарів тих,

Хто пташину правдиву від пазурів злих захистив,

Хто гріхи поторочі во віки віків не простив?

Чуєш, Яре Холодний, гетьмане з свинцем замість віч,

Чому внуки твої близорукі на кілька сторіч?

Чом у їхньому зорі – лиш темінь, лиш прірва, лиш – прах,

Адже полиск шабель не потьмаривсь на сивих вітрах?

Чуєш, Яре Холодний, зеленожупанний братан,

Чому пісню вкраїнську твій внук проміняв на кафтан,

Від якого і досі не може позбутись плече,

Хоча в серці жарина прозріннями Гонти пече?..

Чуєш, Яре Холодний, що долею – майже пророк,

Чому віття калини торкає зневіри курок?

Чому серце онука зреклось великодніх криниць,

До чужої цямрини припавши у захваті ниць?

Мо’, джерела твої осквернили свою правоту,

Мо’, орли із захмар’я зневажили віру святу?

Мо’, душа невигойна, що свячена щемом Дніпра,

Нарекла на знаменах: „За правду боротись не тра’…“?

Ні! Орли із захмар’я скоріше б зреклися крила,

Ніж послали олжу до твого і мойого чола…

Ні! Джерела не можуть сахнутись і в снах чистоти:

Їхня врода – це правда, яку, заки зваги, нести.

Ні! Безсмертна душа на псявір має триста шаблюк,

На шляхах небокрилих – Орел і Орленко, й Орлюк…

Чому ж, Яре Холодний, розірвана срібна струна?

Та невже ж тільки внуків безтямних всечасна вина?

Чому ж, Яре Холодний, знамена твої, як онучі,

Що розвісив чумак, не чекаючи вільглої тучі?..

Чому ж, Яре Холодний, мовчиш ти, немов сто гріхів,

Закопавши сльозу гайдамацьку край битих шляхів?

Скажи, Яре Холодний, прабатьку свячених ножів,

Чи сідатимуть птахи на явір, чий корінь – у ґрунті олжі?

Скажи, Яре Холодний, ми в долі – лише байстрюки,

У яких тільки й втіхи, що згадувать славні роки?

Чуєш, Яре Холодний, озвись на часинку хоча,

Доки в грудях нащадків ще тепла остання свіча…

НЕБО З КРИГИ

 

У козацькому музеї – самопали,

У козацькому музеї – гаківниці…

А де ж сонце пракозацьке? Закопали…

А де ж зорі? Осквернили серцем ниці…

У козацькому музеї – шаблі, стріли,

У козацькому музеї – сагайдаки…

Та на вулицях ви Байду чи ж зустріли,

Чи новітній вас розраяв Сагайдачний?

У козацькому музеї – кобзи, ліри,

У козацькому музеї – древні піки…

Тільки взяти їх до рук – бракує віри,

Закотилась булава поміж засіки…

У козацькому музеї – бронза, книги,

У козацькому музеї – дальні гості…

Та в очах екскурсовода – небо з криги,

Та в очах екскурсовода – мертві брості…

Чому так і доки так? – журбу питаю,

Чому так і доки так? – нема одвіту…

Б’ю на сполох, меч у слово повертаю,

Та не чутно із вуст воленьки привіту…

У козацькому музеї – чемна тиша,

Вікна – вимиті, паркет, як щит, натерто…

Забрела у мишоловку клята миша:

Кіт музейний зневажав її уперто…

ЗЕЛЕН ЯВІР ІЗ НАДВЕЧІР’Я

 

Зелен яворе, зелен яворе, зелен яворе молодий,

Чому ти, скажи, зелен яворе, третій вечір блідий?

Зелен яворе, зелен яворе, найшляхетніший меломан,

Куди стелиться тиха стежечка через поле оман?

Зелен яворе, зелен яворе, зелен яворе бунтівний,

Чому, яворе, зелен яворе, яко схимник, сумний?

Зелен яворе, зелен яворе, зелен яворе, гомони,

Чом безводна сестра-криниченька, що копав я з весни?

Зелен яворе, зелен яворе, зелен яворе, гордівник,

Кому вишила, зелен яворе, панна Дана рушник?

Мо’, Іванові, мо’, – Степанові, мо’, – Оверкові, мо’, – мені?

Чому коник мій – золоте сідло – у чужім стремені?..

Зелен яворе, зелен яворе, зелен яворе, озовись,

При твоїй душі, зелен яворе, не потьмарена вись…

При твоїй руці – молоді орли, при нозі – молода трава,

Хай твій світ, агов, зелен яворе, не згасає, трива!

Зелен яворе, мудрий яворе, правдочолий мій побратим,

Привітай яр-світ, перейди злий брід, наречися ім’ям святим!

Зелен яворе, пане яворе, друже яворе з туману,

Поверни мені, зелен яворе, згаслу в серці струну…

Та струна мені, зелен яворе, так болить, завваж, так болить,

Без її вогню, без її пісень вуст присмучених не втолить.

Чуєш, яворе, батьку яворе, ти – мій батечко, тільки – ти,

Освяти мій день, щоб не був як пень на галявині Правоти…

Зелен яворе, зелен яворе, чарівним ліхтарем світи,

Щоб не збився я, зелен яворе, із святої версти.

Молодій в лугах, не змарній в снігах, поверни зигзиченьці май,

Витри, гей, сльозу – і мою, й – чужу, в небо крила здіймай…

Ти – і птах мені, і кобзар – струні, і радар всіх трьохсот надій,

Поцілуй зорю, стань з вогнем на прю, добровиявом володій!

Зелен яворе, зелен яворе, ти – мій розвидень, оберіг,

Вірш оцей чудний, грішно-праведний я для тебе зберіг:

Не суди його, поведи його по розмай-стежках до людей,

Не служи йому, поможи йому – прихили до грудей:

Хай почує він щебетання птиць і громів басовиту суть…

…Чуєш, яворе, зелен яворе, заки світу, для світу – будь!

ШИПШИНА МАНДРІВНИЧА.

МОЛИТВА ШЛЯХАМ І СТЕЖКАМ

 

…Крізь часопростори і часоплини

Шипшина бігла в гості до калини…

То наближалася, то віддалялась,

В зіниці щемно сестроньці вдивлялась…

А в тих зіницях – годі й передати –

Козаки, коні, Соловки, солдати…

А в тих зіницях – і орли, й лелеки,

І петриківські, й опішнянські глеки,

Наповнені росою і сльозою

Ще й висвячені довгою лозою…

Ішла в снігах, по ріллях і по травах,

На стерні наражались при загравах…

Здавалось, вже – от-от, вже – скоро-скоро

Увійде у родинне видноколо…

Та обрій, що сріблився-золотився,

Лише орлами білими святився…

Крізь часопростори і часоплини

Це ж скільки кілометрів до калини?..

Дорога – і піщана, й кам’яниста,

А в нічку горобину – ще й вогниста…

Енергетичні спади-перепади

Компенсували в серпні зорепади…

Вони стежки стобарвно освітили –

Так, ніби хліб і сіль в громах святили…

Як Воля Божа – стрінуться сестриці,

Дід січень їм подарить рукавиці…

А поки дві долоні не схололи –

Пшениченьку на перший хліб мололи…

І хоч мозолі – мов перстéні з ночі,

Кепкують з них злі відьми й поторочі…

Шипшина на їх чари не ведеться:

Дастьбі, зла сила в прірву западеться,

А їй – в душі й баладі струн торкати…

…Стежки ж – для того, щоб сестру шукати…

14.08.2011р.



Web Tasarım Ajansı