ВЕРИКІВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ:
ВИТОКИ БІОГРАФІЇ Основоположник декількох жанрів української музики, видатний композитор, диригент і педагог М.І. Вериківський (1896-1962рр) народився у Кременці Тернопільської області. Кременець — старовинне українське містечко, яке на різних етапах історії то підпадало під вплив Польщі, то межувало з Австро-Угорщиною, тому культура і традиції його позначені впливом сусідніх країн. Знаменитий Кременець ще й тим, що витримав навалу Батиєвої Орди. Давні події рідного краю композитор втілив у циклі фортепіанних п’єс «Волинські акварелі» з вельми промовистими назвами: 1. Поганське місто Волинь. 2. Вечір в Авратинських горах. 3. Комедіанти на контрактовому ярмарку в Дубні 1174р. 4. На Свитязькому озері. 5. Весняні ігрища біля Дівочого озера перед облогою Батиєм Кременецької фортеці 1240р. За це земляки зберегли вдячну пам’ять про Михайла Івановича.
Батько родини Іван Андрійович мав гарний голос і любив співати, мати Євдокія Якимівна знала безліч пісень і заохочувала до співу дітей, а їх було семеро.
Після початкової школи Михайло вчився в Кременецькому комерційному училищі, де історія, література, особливо музика викладалися на серйозному рівні. Хлопець мав абсолютний слух. Викладач виділяв його спів у хорі і навіть дозволяв диригувати. Тому, закінчивши училище, Михайло комерсантом не став, а поїхав вступати до Київської консерваторії з наміром стати диригентом.


ОСВІТА


Студентом консерваторії юнака зарахували з 1.09 1914року, тоді якраз розпочалася І світова війна. У1915році Михайла мобілізували до армії і повернутись у консерваторію йому довелось аж у 1918році. Навчався у класі чудового музиканта і сміливого експериментатора Болеслава Яворського. Паралельно диригує кількома хорами, виступає з ними в залах і на літніх естрадах, обробляє народні пісні для хору і солістів, збирає фольклор в етнографічних експедиціях. Починає створювати власні музичні композиції: 15 революційних хорів на слова Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, П.Тичини «На майдані» і «Сонячні кларнети». У 1919році Вериківський написав для хору і солістів фантазію «Гайдамаки» за поемою Т.Шевченка.
Соратником професійної діяльності початкуючого композитора виявився Павло Тичина. Він з симпатією згадує Михайла Івановича в побутових моментах і в творчій співпраці у своєму щоденнику: «В 1921-23рр я був диригентом капели ім. Леонтовича, яку разом з Григорієм Верьовкою ми заснували після злочинного вбивства Миколи Дмитровича (Леонтовича). Велику допомогу відчували від П.Козицького і М. Вериківського… Заходив послухати М.Т.Рильський».
Молоді митці згуртувалися навколо ідеї перетворити капелу на синтетичну студію мистецтв: спів, балет, поезія. 26 червня 1922року вони влаштували в Києві «Інтимний вечір, присвячений творчості П.Тичини». Романси і пісні М. Вериківського, П.Козицького на слова П.Тичини виконувала капела-студія ім. Леонтовича під орудою Григорія Верьовки. Та капела дійсно була популярною серед киян. Репетиції проходили в Святошино, взимку —в бібліотеці, влітку — в парку. Ще один спогад зі щоденника П.Тичини: «Ми співали в пальтах, в шинелях. Ніде ж бо не опалювали. Майже скрізь безплатно. По всіх районах Києва. Повертались з концертів додому пізно. Їдучи в трамваї, співали. Публіка і там охоче слухала». Отак з подачі славетних митців співала в буремні роки своєї історії вся Україна. М. Вериківський опікувався капелою (майбутній хор Григорія Верьовки) не тільки з товариського обов’язку, але й посадового, бо у 1923році його обрали Головою музичного товариства імені М.Д.Леонтовича.
Лише у 1923році Михайло Вериківський закінчив Київську консерваторію, отримавши кваліфікацію хорового і оперного диригента та композитора. Напрочуд влучно студент вибрав професію, якій самовіддано прослужив усе життя.

СТАНОВЛЕННЯ ПРОФЕСІОНАЛА


Щойно дипломований композитор одразу приступає до великих музичних форм. У 1923році Вериківський створює першу українську ораторію «Дума про дівку-бранку Марію Богуславку», а 1924 — одну з перших симфонічних сюїт «Веснянки». «Заспівувач української музичної культури» — так назвав М. Вериківського колега по композиторському цеху Пилип Козицький. Просто дивує, як новаторська творчість цієї тихої, скромної людини абсолютно співпала з його бурхливою епохою. Вже тоді Михайло Вериківський очолює національний хор України і диригує в Київському оперному театрі.
В ті часи столиця України перемістилась у Харків, подалися туди Тичина і Вериківський. Найуспішніші моменти творчих біографій поета і композитора випали на харківський період. П.Тичина ствердився як провідний поет України і отримав у 1929році звання академіка АН УРСР. М.Вериківський працював головним диригентом Харківської національної опери і в тому ж таки 1929 році його ім’я було внесене до «Великої Радянської Енциклопедії». Цитую мовою оригіналу: «Вериковский — наиболее видный и продуктивный представитель новейшей украинской музыки. По общим приемам своего творчества и особенностям мелодий и гармоний Вериковский заметно отличается как от предшественников, так и от современников. Он является звеном, которое связывает украинскую музыку ранней эпохи, замкнутую в узких рамках национальности, с музыкой западно-европейской». Вериківському було 33 роки, і така висока оцінка його доробку в державному виданні надихнула на нові здобутки. У 1930 році він пише музику до першого українського балету «Пан Каньовський» на сюжет народної пісні «Бондарівна», далі створює першу українську кантату «Радість» і сатиричну оперу «Діла небесні» за гуморескою О.Вишні (1931), музичну комедію «Вій» за Гоголем (1936). Написав також Вериківський у Харкові музику до багатьох спектаклів: «Сміливий зброяр» та «Свіччине весілля» за драмами І. Кочерги, «Закоханий соцький» за комедією М. Кропивницького та ін. Справжній розмай різноманітних жанрів музики на основі вітчизняної літератури.  

КЛАСИКИ В ІРПЕНІ

З переходом статусу столиці знову до Києва обидва митці у 1936 році опиняються в Ірпені. Михайло Іванович Вериківський купив тут будинок на вулиці Піонерській і проживає постійно з дружиною Олександрою Самійлівною та доньками Іриною і Оленою. Тичина, очікуючи на прийнятне житло у Києві, майже півроку (до вересня) проживав у новоствореному Будинку творчості письменників. Тут Павло Григорович написав знаковий вірш «Чуття єдиної родини» і закінчив однойменну книгу. Влітку до нього приїхала наречена Лідія Папарук і проживала поруч письменницької дачі у хаті залізничника Артема Микитовича Мазуренка. Мабуть, саме до цього літа 1936 року відноситься приблизно датована і поганої якості стара фотографія. Біля автомобіля на пустирі, який починався за будинком Вериківських, сидять композитор Пилип Козицький, музикознавець Микола Грінченко, сам Вериківський з донькою Оленкою на руках, стоїть Павло Тичина, а з вікна автомобіля виглядають дружина Вериківського Олена Самійлівна, їх донька Ірина та особа, що дуже скидається на Лідію Папарук, майбутню дружину Тичини. Це не єдині відвідувачі гостинного дому Вериківських. У 1937році М.Т.Рильський теж придбав будинок в Ірпені. Рильського і Вериківського поєднала назавжди любов до Шевченка і до музики. Всі гості однієї родини ставали гостями другої і навпаки.
 До Ірпеня в ту пору щоліта приїздили письменники В.Сосюра, А.Малишко, М.Бажан, О.Довженко, О.Вишня, К.Паустовський і т.д. Мали власні дачі відомі оперні співаки: Оксана Петрусенко, Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай, Іван Паторжинський. Постійно оселився по сусідству з Рильським композитор і диригент Володимир Йориш, неподалік ще один композитор, друг Рильських Сергій Жданов.  У Ворзелі з 1928року жив і працював композитор Борис Лятошинський, майбутній лауреат Шевченківської премії. Приірпіння перетворилося тоді на літню філію Спілки письменників та Спілки композиторів.
Всі митці заздалегідь готувалися до дати 125 років від дня народження Т.Г.Шевченка. Може, то був піковий злет слави українського генія. Безумовним авторитетом шевченкознавця користувався М. Рильський. Він розгорнув у Ірпені титанічну роботу по виданню «Кобзаря», а затим і п’ятитомного «Повного зібрання творів Т.Г.Шевченка» російською мовою. Нагодився знову в Ірпінський БТ П.Тичина, перейнявся настроєм мистецького товариства і пише в листі до Л.Папарук: «На Ірпені все-таки можна дещо зробити: там тихо і хороше. Так хочеться написати про Шевченка і Чернишевського (разом).» Дослідницьку статтю «Шевченко і Чернишевський» Тичина завершив у 1939 році.  
Освоївшись у благодатній атмосфері міста і товариства, Михайло Іванович залишає посаду диригента оперного театру,щоб повністю віддатися спадщині улюбленого поета. До березневого свята Кобзаря у 1939 році М.Вериківський підійшов з вагомим доробком — написав музику до кінофільму «Назар Стодоля», створив оперу «Сотник» (1938р), обробив для хору пісні «Світе ясний», «Ой гоп таки так!», «Думи мої»(1939р) та ін. і розробив для драмтеатру літературно-музичну композицію «Кавказ». Дізнавшись про намір композитора приступити до опери «Наймичка» за поемою Шевченка, Рильський привів до Вериківських молодого, але досвідченого в даній темі поета Костя Герасименка. «Знаючи, як трепетно все життя він (Герасименко) любив Тараса Шевченка», Максим Тадейович рекомендував Михайлу Івановичу Костя в якості лібретиста. Над лібрето поет і композитор працювали разом, не раз консультуючись з Рильським. Музику  М.Вериківський писав вдумливо і неквапно, матеріал зобов’язував. Тісна співпраця, переважно в садибі Вериківських, дала побічний позитивний результат: Кость закохався в дочку композитора старшокласницю Ірину. Коли Ірина закінчила у 1939 році школу, вони з Костем побралися, а наступного року у них народилася донька Марина — перша онука М. І. Вериківського. У тому ж 1940 році опера «Наймичка» була фактично завершена. В Київському оперному театрі розпочалися репетиції трупи. Війна перешкодила довести оперу до сцени.

ЕВАКУАЦІЯ


З початком війни Кость Герасименко записався добровольцем в армію. Працював фронтовим кореспондентом у газетах Південного фронту. За зрозумілих причин перейшов на російську мову навіть у поезії. Тим часом разом з багатьма сім’ями київської інтелігенції Вериківських евакуювали в Уфу (Башкирія). Там вони розмістилися в одній кімнаті комунальної квартири, куди якось втиснули ще й піаніно. В таких скрутних умовах М.І. Вериківський продовжував творити, написавши одразу цикл патріотичних пісень на слова Тичини, Рильського, Сосюри… Кость Герасименко надсилав в Уфу листи, статті з фронтових газет, нові вірші з присвятами дружині та доньці. Але після короткочасної відпустки, коли він побачився в Уфі з рідними і з письменницьким товариством, листи з фронту від Костя урвалися. Вериківські пережили трагедію, не отримавши ні похоронки, ні сповіщення про те, що пропав безвісти. Лише коли війна закінчилася, дізналися від фронтових колег про обставини загибелі Костя Герасименка у вересні 1942 року при відступі військ у Передкавказзі.
Роботу над «Наймичкою» ускладнювало те, що Київський оперний театр евакуювали в Іркутськ. М. Вериківський їздив до Іркутська у відрядження на репетиції. А щоб не гаяти часу, приступив в Уфі до озвучення ще однієї поеми Т.Шевченка «Чернець». Як згадує молодша дочка М. Вериківського Олена Михайлівна, перше публічне виконання симфонічної поеми для баса, хору та симфонічного оркестру «Чернець» відбулося у 1942 році в сімейному колі в їх уфімській кімнаті в присутності М. Рильського і П. Тичини. Корифеї літератури емоційно сприймали твір і давали авторитетні зауваження. Рильський вважав «Чернеця» шедевром композитора. В листі до М. Вериківського від 2 лютого 1943 року Максим Тадейович звертається з проханням включити твір у програму концерту на святкування Шевченкових днів (129 річниця): «Особисто мрію, що буде виконаний Ваш чудесний «Чернець». Шкода, що у нас немає мішаного і чоловічого хору… Багато чого у нас немає». Невдовзі на сцені Іркутського драматичного театру відбулася прем’єра опери «Наймичка» (1943).

ЩАСЛИВА ДОЛЯ «НАЙМИЧКИ»

Восени 1944 року, коли Вериківські і трупа оперного театру повернулися з евакуації в Київ, оперою «Наймичка» відкрився перший повоєнний сезон у Київському оперному театрі. Того 1944 року М.І. Вериківський отримав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР. У статті М.Т. Рильського «Митець, свідомий свого покликання» відзначалося, що в «Наймичці» «народні сцени виявляють в авторові майстра саме оперного мистецтва». Змолоду Михайло Іванович захоплювався фольклором, збирав кращі зразки в етнографічних експедиціях по Україні, а тепер блискуче вкрапив свої надбання в масових сценах опери: сватання, весілля, повернення чумаків тощо. Про Михайла Вериківського заговорили як про кращого інтерпретатора Шевченкової поезії у музиці. Високо оцінили оперу «Наймичка» сучасники композитора, зокрема перші виконавці головних партій Ганни та Трохима народні артисти України Марія Литвиненко-Вольгемут та Іван Паторжинський. Литвиненко-Вольгемут зізнавалася: «За своє сценічне життя до жодної опери не проймалась такою любов’ю, як до «Наймички». Паторжинський згадував: «Пам’ятаю, щось наче стискало горло, коли Ганна співала свою трагедійну колискову». Для обох співавторів,  Вериківського і Герасименка, Шевченко був улюбленим поетом, обидва досконало знали і глибоко відчували поезію Кобзаря. Тому так обережно і чуйно торкнулись оригіналу, що навіть розширили межі сприйняття геніального твору Т.Г. Шевченка. Опера «Наймичка» Вериківського була поставлена в усіх оперних театрах України і подовгу затримувалась у репертуарах.  До 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка режисери Ірина Молостова та Василь Лапокниш зняли у 1964 році фільм-оперу «Наймичка». Ролі у фільмі грали театральні актори, а озвучували їх першокласні оперні співаки: Борис Гмиря, Лариса Руденко, Єлизавета Чавдар. У 1975 році видавництво «Музична Україна» випустило в світ «Вибрані твори» М. Вериківського. Тоді до «Наймички» доторкнулася ще одна талановита людина. Самобутня російська поетеса, киянка Людмила Титова переклала лібрето опери на російську мову. У 1984 році «Наймичка» знову зазвучала в столичному оперному театрі з новим складом виконавців. А наступного року на основі цієї постановки режисер Роман Олексів зняв фільм-спектакль «Спокута».
Знята І. Молостовою та В. Лапокнишем більше піввіку тому кіно опера дійшла до наших днів у електронному вигляді. У квітні 2013 року ірпінські глядачі мали змогу переглянути кіно версію «Наймички» в історико-краєзнавчому музеї міста. Безумовну насолоду від цієї нев’янучої історії отримала вся аудиторія — літні люди, молодь і навіть діти. Запрошена на сеанс замісник директора музею Г.П. Кочура в Ірпені Марія Кочур цікаво розповідала про зйомки кінофільму у 1963 році поблизу Канева, демонструвала багато фотографій і обкладинки журналів з її портретом. Адже вона, тоді випускниця театрального інституту Марійка Форманюк, зіграла у «Наймичці» Катерину, дружину Марка, справжню «панну в жупані» за висловом Тараса Шевченка. Так співпало, що в день перегляду фільму в «Літературній Україні» з’явилася стаття Андрія Содомори «Вічне світіння материнської сльози». Автор, перекладач з античних мов, є першим Лауреатом премії ім. Григорія Порфировича Кочура, заснованої чотири роки тому Андрієм та Марією Кочурами. В статті йдеться про сучасну новаторську постановку «Наймички» у Львівському драматичному театрі ім. Лесі Українки. Тему жертовної материнської любові А. Содомора виводить аж із «Пастуших пісень» Вергілія, поета до нашої ери, а бездітна сімейна пара Трохим і Настя з «Наймички» Т. Шевченка нагадують автору боголюбивих Філемона та Бавкіду з Овідієвих «Метаморфоз». Наступного тижня в «ЛУ», презентуючи виставу «Шевченкові дороги» в Київському театрі опери і балету для дітей і юнацтва, знову добрим словом пом’янули композитора та його найвідоміший витвір. Кореспондентка Тетяна Кроп написала, що для сцени зустрічі поета з сестрою Яриною в Кирилівці «чудесною музичною ілюстрацією є дует Катрі і Марка з опери Михайла Вериківського «Наймичка». (До речі, молодіжний колектив цього театру на початку ХХІ століття здійснив мрію молодих митців початку ХХ століття про «синтетичну студію», де співають, танцюють і декламують водночас.).Спадає на думку, що створена загалом в Ірпені опера «Наймичка» з її яскраво вираженим вітчизняним колоритом та менталітетом, є найкращим втіленням у мистецтві вічної загальнолюдської теми, яка хвилювала ще древніх поетів і наснажує нові покоління літераторів і артистів на творче суперництво.
ПО ТРУДАХПісля війни Вериківські отримали квартиру в столиці, але ірпінський будинок залишили як дачу для відпочинку та прийомів гостей. Влітку часто приїздили всією сім’єю. Михайло Іванович з 1946 року став професором Київської консерваторії, завідуючим кафедри хорового диригування, активно поповнював професійний доробок. Написав оперний етюд «Байка про Будяка і Троянду» за сюжетом Л. Глібова (1948), оперний етюд «Втікачі» за повістю М. Коцюбинського «Дорогою ціною» (1957), оперу «Слава» (1961), а також десятки пісень, романсів, дуетів. В київській квартирі Михайла Івановича нерідко навідували друзі молодості М. Рильський, П. Тичина, П. Козицький, Ю. Яновський Л. Первомайський. В Ірпені та у Ворзельському Будинку композиторів писав статті з теорії музики, редагував кращі зразки попередників, зокрема оперу Миколи Аркаса «Катерина» за поемою Т. Шевченка. Композитор Левко Колодуб згадує, що зимою 1961-62рр вони з М. Вериківським залишилися в Будинку композиторів удвох і щовечора подовгу спілкувалися. Молодий Л. Колодуб був вражений глибиною теоретичних знань Михайла Івановича і скористався в своїй практиці його слушними порадами. Навесні 1962 року Михайло Іванович відпочивав востаннє на дачі в Ірпені з онуком Дмитриком, сином молодшої доньки Олени. А 14 червня 1962 року М.І. Вериківського не стало. Похований композитор на Байковому кладовищі. Лист співчуття з приводу тяжкої втрати сім’ї Вериківських надіслав з Криму М.Т. Рильський: «Я любив і шанував Михайла Івановича не тільки як видатного митця, а як людину високої чесності й принциповості, ясного розуму й світлого серця».

СПАДКОЄМЦІ І ПРОДОВЖУВАЧІ РОДУ


Ірина Михайлівна Вериківська (1921-2011рр) закінчувала середню школу в Ірпені. Як особистість формувалася в художньо - інтелектуальному оточенні батька у власному домі. В юності мала широке коло інтересів: музика, театр, поезія, танці. Колекціонувала платівки, захоплювалася фотографією. Вийшла заміж за відомого поета К. Герасименка. Казали однокласниці Ірини, що вони з Костем були красивою і щасливою парою. Народили доньку. Та Кость не повернувся з війни, а наступні спроби шлюбу виявилися для Ірини Михайлівни невдалими.
Освіту І. Вериківська здобула в Київському Державному університеті (1947р). Працювала в музеї Т.Г.Шевченка, потім в Інституті мистецтвознавства і фольклору ім.. М.Т.Рильського. Науковий ступінь кандидата мистецтвознавства здобула за розробку теми театральної сценографії. В радянські часи коментувала мистецькі твори Т.Г.Шевченка у повному зібранні його творів (1963-64рр). Відтоді захопилася дослідженням мистецької спадщини поета. Виявила невідомі твори Шевченка – художника, дослідила його художній доробок в період заслання. З початку 2000-х років Ірина Михайлівна упорядковувала мистецькі томи (7-11) для «Повного зібрання творів Тараса Шевченка» у 12-и томах. Одночасно в колективі кращих шевченкознавців України укладала шеститомну «Шевченківську енциклопедію». Поряд з іменами М. І. Вериківського та К. М. Герасименка, які прищепили їй любов до Кобзаря ще в Ірпені, занесене в енциклопедію також ім’я І. М. Вериківської.


Часто говорила з Іриною Михайлівною по телефону. Вона тепло згадувала Ірпінь своєї юності,словесно змальовувала той куточок селища, де Вериківські проживали: дім, садиба, сад, пустир за садом, а оддалік — молодий сосновий ліс, де Ірина фотографувала свого нареченого Костя. Просила її написати спогади про поета. Ірина Михайлівна посилалася на побутові ускладнення. Вона передала архів Герасименка їх з Костем доньці Марині. Марина та її чоловік Степан Олексенко, народні артисти театру ім. І. Франка, передчасно і майже одночасно померли, і архів перейшов до іх дочки Олександри, то хай у неї залишається хоч якась пам’ять про діда…
При нагоді я звела Ірину Михайлівну з визначним київським поетом Юрієм Капланом, укладачем вагомих поетичних антологій. Завдяки їх спілкуванню біографічна довідка Костя Герасименка і добірка його віршів були вміщені в російських антологіях «Поэтическая антология Киев ХХ век» (2004р) та «Поэтическая антологія. Украина ХХ век» (2008р). У 2007 році запрошувала Ірину Михайлівну на захід, присвячений сторіччю від дня народження К. М. Герасименка в Ірпінській бібліотеці. Вона телефонувала в бібліотеку, дякувала і вибачалась, що не може прибути в Ірпінь за станом здоров’я. Невдовзі я зв’язалася з нею, проінформувала про святковий вечір, статтю у місцевій газеті і нагадала про спогади. Ірина Михайлівна сумно відказала: «Поки не закінчу Шевченка, нічого не можу написати, навіть про Костя». В 2008 році Ірина Вериківська дала інтерв’ю «Українській газеті». В статті «Я не знаю, чому «Наймичка» не йде в національній опері України» вона ґрунтовно виклала творчу біографію батька і підняла гостру проблему репертуарної політики сучасної опери.  Останні роки життя головною її розрадою був правнук Кость, названий на честь талановитого прадіда. Померла І.М. Вериківська 4 червня 2011 року.

Автор: НІЛА ВИСОЦЬКА



Web Tasarım Ajansı