Тамара Маркелова - копия 
 Тамара Маркелова

В Україні продовжується активний період деукраїнізації, денаціоналізації і деморалізації суспільства. У пошуках відповіді щодо причин цього ганебного явища та однодумців у справі боротьби за право жити в українській Україні, натрапила у Facebook на публікацію голови Васильківського міського осередку ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Анатолія Трохимовича Марущака за квітень 2010 р. Впродовж багатьох років Анатолій Трохимович бореться за розбудову громадянського суспільства, розвиток і утвердження місцевого самоврядування, очищення країни та рідного міста Василькова, що на Київщині, від всілякої скверни, яка спотворює життя, особливо молоді.
Хоча з часу публікації минуло шість років – ситуація не змінилася на краще, а навпаки погіршилася, і має невтішні тенденції. Після Революції Гідності на нас чекали невиправдані сподівання і підступний напад найближчого сусіда. Сьогодні йде війна не тільки територіальна, але й духовна… Маємо шукати способи, які допоможуть нам подолати власну пасивність, зневіру, фальш, скепсис. Сподіваюся, життєва мудрість, знання та досвід Анатолія Трохимовича Марущака, дають нам цю можливість.
«Горе законодавцям несправедливим, та писарям, які пишуть на лихо, щоб від правосуддя усунути бідних…»
Кн. Пророка Ісаї, р. 10, 1.
В останні роки в широких колах української громадськості стало розхожим твердження, яке звучить так: «Кожен народ має таку владу, на яку заслуговує». Це твердження дуже подібне на вирок, яким ніби визначено, що громадяни України просто приреченні мати владу, нездатну забезпечити успішний розвиток суспільства. Про це свідчить хоча б те, що з часу проголошення незалежності Україна ще не мала сильної дієвої влади. З цієї причини наша держава за основними показниками життєвих стандартів скотилася до рівня найвідсталіших країн Європи.
Такі невтішні результати повинні були б уже давно змусити суспільство або хоч би політичний актив мобілізувати весь інтелект та всю енергію на пошук способів виходу з цього занепаду. Однак все вказує на те, що народ не має достатнього цивілізаційного ресурсу для здійснення рішучих кроків у цьому напрямку. На диво, політики чомусь так і не збагнули, що на цю обставину слід звернути особливу увагу, а зокрема, на неспроможність народу бути господарем на своїй землі.
Насамперед, важливо було б виявити, що ж заважає народу вирішальним чином впливати на державні справи, а головне – погодитись з тим, що неможливо побудувати сильну державу без сильного народу. На жаль, наш політичний бомонд, поки-що, не здогадується про це. Тому автор звертає особливу увагу на всі ці обставини та пропонує читачеві ближче познайомитися з українським суспільством.
13343057 969701569811980 3493949685467797065 nТак ось, в Україні нині проживає кілька десятків представників різних національностей, серед яких російська національна меншина складає близько 17 %. Всі інші – близько 5%. Етнічні українці складають 77,8 %. Тож, всеукраїнська громада складається більш ніж на 3/4 з українців. Тому виглядає так, що найбільша частка відповідальності за тяжкий стан справ в Україні лежить на етнічних українцях, але тут слід відразу пояснити, що така не природна неспроможність нащадків козацького роду стала наслідком багатовікової трагічної долі українців, які впродовж кількох століть були кріпаками на власній землі.
Проте, найтяжчого удару наш народ зазнав у 30-роки минулого століття, коли голодомором, висилками, масовими репресіями, руйнуванням звичних виробничих та людських відносин, агресивним атеїзмом була знищена українська селянська еліта, а далі й верхівка національної інтелігенції. Найстрашнішим було те, що внаслідок цього геноциду було понівечено психологію, філософію, віру, культуру, а головне - сплюндровано неписані норми та правила поведінки, згідно з якими кожне наступне покоління будувало своє життя на досвіді своїх батьків, дідів та прадідів.
Таким чином, була розтрощена струнка система передачі життєвої мудрості від попередніх поколінь наступним. За суттю, наш народ, як відлагоджений віками цивілізаційний організм, був зруйнований. Вбивство Другою світовою війною ще близько 8 млн, українців та швидке наповнення України представниками інших народів Радянського Союзу, зокрема, росіянами, - стійкими носіями російської національної ідеї, а, особливо, російської мови, яка для них є святинею, невідворотно змінювало національну неповторність, знесилених бездержавністю, українців, особливо сходу та півдня України, аж до втрати ними рідної мови.
На час проголошення незалежності нашої країни принаймні 30 % нащадків великої української родини втратило відчуття приналежності до українства. Цей результат просто вражає, якщо врахувати те, що розквіт мовного переродження українців припадає на період, коли російська національна меншина складала не більше 15 % від всього населення України. Виникає питання, що ж то за братерські стосунки були між двома народами, якщо українці раптом так беззастережно полюбили мову іншого народу, що а ж відцуралися від рідної материнської мови?! Як могло статися, щоб мова значно меншої за кількістю національної групи (в 1924 році 7 % росіян) запанувала над великим народом на його власній землі? Відповідь може бути лише такою, що сталося це внаслідок страшного цивілізаційного потрясіння. Напевно ніхто (особливо росіяни), не сумнівається, що втрата народом мови, як базового стрижня його національної сутності, якраз і є кричущим фактом такого нещастя. Власне й без доказів зрозуміло, що втрата мови не зміцнює, а спустошує народ. Адже ж мова будь-якого народу є осердям його культури. А без утвердження та розквіту національної культури неможливий розвиток конкурентоздатної економіки. Важко, наприклад, уявити, щоб угорці поляки чи ті ж росіяни могли бути самодостатніми державними народами без національних культур, а тим більше без національних мов.
Якби це було ґрунтовно роз’яснено та донесено до широкої громадськості, то для суспільства розкрилася б жахлива сутність найстрашнішої цивілізаційної трагедії. І вже ніхто б не сумнівався, що наш народ був справді тяжко травмований не тільки фізично та психологічно, а й спустошений духовно, морально, мовно й культурно. Тоді вже точно було б виявлено, чому багато етнічних українців переродилося на «украінцев», чому ще більше з нас суржикомовні та чому ми так не логічно перестрибуємо з української мови на російську, якщо до нас звертається місцевий росіянин або ж зросійщений українець? Тоді вже не було б жодного сумніву, що з нас вичистили, можна сказати вишкребли, національну гідність до такої глибини, що ми навіть в умовах формальної незалежності залишаємося мовними кріпаками на власній землі.
Доречно зазначити, що на тлі безправного становища розтрощеної нації балачки про права людини в Україні є звичайнісіньким блудословством. Адже ж не може бути мови про права окремого українця, якщо до цього часу зневажаються права його нації. На жаль, ми не розуміємо, що перестрибування з мови на мову це зовсім не знак поваги чи дружби. Насправді, в такий спосіб ми зневажаємо не лише пам`ять своїх пращурів, рідну природу, в якій була викохана наша мова, а й російськомовного співрозмовника, який непохитно утверджує свою мову в місті свого перебування, як цінність найвищого ґатунку. Ми навіть не здогадуємось, що той самий росіянин не може нас поважати за нашу безглузду поступливість.
Адже ж зрозуміло, що той, хто не поважає свою національну сутність не може поважати сутність представника іншого народу. Поступливість в мовному питанні переросла в пристосуванство до чужого світогляду, а отже, до чужих намірів та інтересів. Якщо таке явище має масовий характер, а це саме так, то поступаючись мовою ми твердо ставимо свою націю та Україну на коліна. В такій атмосфері не може бути й мови про повноцінний розвиток культур інших народів в Україні. Доречі, терплячість та поступливість зробили нас безпорадним народом не здатним подібно до французів, італійців чи греків боротися за достойне життя.
Мовна роздвоєність українців розхитує молоду державу та дозволяє україноненависникам одну частину народу протиставляти іншій. Мушу знову наголосити, що, якби суспільство було поінформоване про все це, то ніхто не зважився б поставити під сумнів рішення Верховної Ради України про визнання Голодомору Геноцидом нашого народу. Більше того, політичний актив нашої держави зовсім інакше підходив би до вирішення питань державотворення.
Тим часом, підступно використовуючи зросійщених українців, відомі політичні сили вперто просувають ідею двомовності України. Причому, робиться це під приводом, нібито захисту мовних прав тих же зросійщених етнічних українців. Звернімо увагу, йдеться не про їх право повернутися в рідне лоно українства та відродження рідної мови. Тобто, йдеться не про законне право національного відродження, а насправді, про право виродження частини великої нації! Все це робиться під ширмою, наприклад, Хартії про мови європейських народів. Насправді ж, це не що інше, як злочин проти українського народу. Якби Європа знала, що мовна проблема виникла в Україні внаслідок Геноциду, то вона б з розумінням поставилися б до українців, які хочуть об’єднати націю та суспільство на засадах споконвічних цінностей нашого народу. (Європа знає, але їй важливіше продатися за «лишній» куб російського газу. – Лука Іваницький) Мовна, а отже й культурна деградація українців не може сприяти розвитку культур національних меншин. Тому в інтересах і татар, і росіян, і всіх інших національних меншин допомогти українцям відродитися, сильною та повнокровною нацією. Сила нації – в любові кожного до сім’ї, до родини, до Батьківщини. Той, хто любить свій народ не може мати відрази до іншого.
13087371 224083577967979 5994839055469688901 nНа превеликий жаль, божевільний намір послідовників авторів Геноциду не зустрів належної відсічі з боку націонал-демократів. Вони так і не збагнули, що будівництво та утвердження української держави слід було розпочинати не з демонтажу радянської системи господарювання, не з впровадження так званих ринкових відносин, а з відродження української нації. Тобто, з повернення нашого народу, (настільки це можливо), до природного внормованого віками цивілізаційного стану. Про те, в цьому найважливішому напрямку, не було зроблено (й не робиться) жодного руху. Тому знекровлений та розтерзаний Геноцидом народ не зміг й не може сказати свого вирішального слова в подіях, які відбувалися й далі відбуваються після розвалу Радянського Союзу. Варто згадати, що за таких обставин, після 1991 року, червоний директорат разом з комсомольськими секретарями та криміналітетом безперешкодно організували процес тіньового кримінального капіталізму, внаслідок якого розпочалося різке збідніння та вимирання народу. Тобто, - черговий етап Геноциду. Але слід ще раз наголосити, що все це відбувалося без будь – якого опору знесиленого голодоморами та репресіями, привченого до гноблення, народу.
Захопивши економіку, люди з кримінальною філософією нахраписто привласнили інформаційні засоби, а далі й владу. Найстрашніше, що вони вживили кримінальну філософію («понятія») в усі сфери нашого життя, де все тепер продається (навіть інтереси держави) та купується. Прикро, що десятки тисяч молодих ініціативних людей взяли на озброєння досвід новоспечених «ротшильдів» й остаточно загнали життя України в кримінальну тінь. Сумління, честь, совість, правда, співчуття викинуті ними на смітники. Варто ввімкнути будь-який телеканал і до ваших послуг огидна реклама, зокрема й політична, на зразок: «Покращення вашого життя вже сьогодні», кровожерні фільми, видовищні, з космополітичним наповненням, розважальні програми, розтріпані оголенні тіла й у все це впресоване ключове слово «секс». Нічого чистого та порядного, нічого світлого та розумного. Все сплетено із фальші, часто вивернуте до самого споду. Якщо на тлі цієї виводкової культури й з’являється щось змістовне й колоритне, споріднене з природою Всесвіту, то воно тут же й згасає, затлумлене всілякою гарно обцяцькованою вульгарщиною. Але не проти розгулу попсової культури, не проти засилля міст та сіл «генделиками», в наслідок чого Україна займає перше місце в Європі з дитячого алкоголізму, не за утвердження народовладдя борються автори двомовності, а за остаточне відщеплення від українства російськомовних українців, після чого буде проштовхуватись ідея федералізму нашої держави.
На підставі вище викладеного можемо зробити висновок, що вихід України із складу Радянського Союзу не забезпечив виходу із духовно-морального й світоглядного кріпацтва. Тож найгостріша проблема нашого сьогодення лежить не в економічній, а в ідеологічній, морально-духовній та свідомістній площині. Досить виразною її особливістю є те, що розрізнений за світоглядом громадсько-політичний актив народу не володіє знаннями про базові засади державотворення. Він не дозрів до усвідомлення необхідності створення умов, які б дозволили народу досягти такого рівня, щоб справді бути господарями на своїй землі. Тобто, бути первинною ланкою держави, чим забезпечувати повноту державної влади. Проте, замість конструктивної роботи з громадськістю, особливо з молоддю, з метою виховання зрілих громадян, місцеві активісти розтринькують сили й розум на безглузду боротьбу за владу. Безглуздість полягає в тому, що зі зміною людей при владі не змінюється її філософія. Тобто все залишається так, як і перед зміною влади. Тим часом, ця затята боротьба ведеться на всіх рівнях, починаючи, наприклад, з Василькова на Київщині, чим успішно розхитується молода Українська держава.
Якщо народ не знає своїх прав та не володіє засобами для їх реалізації, то в такому разі, він стає заручником сил які нині розкішно паразитують на цьому незнанні. За таких обставин, значна кількість народу під час виборів самовільно стає союзником різних олігархічних угрупувань. Саме вони почергово перебирають до своїх рук владу в Україні, яка використовується ними виключно для власного збагачення.
Тож маємо важку ситуацію, яка характеризується тим, що наша держава являє собою хитку інституцію, оскільки вражений Геноцидом, світоглядно й духовно розрізнений народ неспроможний бути її міцним становим хребтом. Користуючись слабкістю народу влада, вивершуючись над ним, обіцяє нагодувати його, зігріти та захистити. Цим само принижується народ, який Конституцією України проголошено «носієм суверенітету» (верховною владою) України. Саме через це Україна ніяк не може вийти зі смуги кризових явищ від початку проголошення незалежності.
Важко повірити в те, що політичний бомонд нездатний збагнути про існування цієї надскладної суспільної проблеми. Якби там не було, але цілеспрямовано нею ніхто не займається. В усякому разі ні влада, ні політичні партії не займаються духовно-моральним, світоглядним та політичним просвітництвом народу. Не існує жодної дієвої програми заохочення громадян до державотворчої діяльності. Натомість, політичний актив найвищого рангу імітує свою публічність, виносячи на широкий загал дискусійні політичні програми на основні телеканали. Які, зокрема проводяться, під орудою таких журналістів – шоуменів, як Шустер та Кісільов. Зі всього того, що відбувається на цих телевиставах, можна зробити висновок, що вони придумані для того, щоб справити враження на багатомільйонну аудиторію, що їхні учасники, а особливо ведучі, утверджують демократію в Україні. Насправді ж, це є ніщо інше, як добре спланована та яскраво оформлена «політична заморочка», покликана створити ілюзію демократичного процесу державотворення. В дійсності демократією тут і не пахне, оскільки це дійство відбувається без участі громадян, за інтереси яких, нібито самозречено та героїчно змагаються ті, кого запрошують для участі в телешоу. Так звані дискусії відзначаються такими-собі базарними сварками між красномовними представниками різних партійно-бізнесових угрупувань. Такі сварки вносять сум’яття та ще більше роз’єднують народ. Ці тусовки, також, засвідчують, що їх учасники не володіють ні загальнолюдською, ні політичною культурою. До речі, згадані пани Кісільов та Шустер своєю мовною поведінкою також демонструють низький рівень культури й неповагу до української держави та до українців. Адже ж вони добре знають, що українці на багатостраждальній історичній дорозі втратили десятки мільйонів людей не для того, щоб чужинці за духом організовували й проводили сумнівні телевистави, до того ж не державною мовою.
Зрозуміло, що така інформаційна політика не випадково здійснюється через найважливіші ЗМІ. Вона – продукт довгострокової стратегії, сформованої світовим глобалізмом за довго до проголошення незалежності України.
Отже, ми бачимо, що від часу проголошення Незалежності Україна не мала можливості розвиватися через низьку кваліфікацію політичного активу, який не зумів запропонувати суспільству прогресивної стратегії державотворення. В силу своєї некомпетентності він підірвав економіку держави сумнівними реформами, що призвело до чергового етапу Геноциду. Але незважаючи на це «реформатори» збираються продовжувати реформаторську руйнацію, не розуміючи того, що основну реформу слід проводити в світоглядній сфері.
Некомпетентність політиків вищого рангу витікає із низького рівня готовності знекровленого Геноцидом народу, ( якщо не навіки, то на кілька поколінь вперед) до впровадження високих стандартів життя. Іншими словами - з невміння народу навчити їх бути компетентними. В зв’язку з цим політичному активу варто погодитись з необхідністю розробки принципово нового концептуального підходу до вирішення загальносуспільних проблем. На моє переконання концепція повинна передбачити, що основне завдання влади полягає не лише в тому, щоб намагатися задовольнити матеріальні потреби народу, а переважно, в тому, щоб максимально повно реалізувати його творчі можливості та домогтися того, щоб народ був спроможним примусити будь-яку владу діяти в його інтересах. Ось основна мета для тієї сили, яка внаслідок її здійснення нарешті виведе Україну з мороку ночі.
На завершення мушу зізнатися, що не тішу себе надією на те, що викладені вище думки та пропозиції знайдуть розуміння й підтримку в тих колах, які нині впивають на формування місцевої та державної політики, а тим більше серед тих, хто визначає нинішній курс в державі. Адже ж за 10-20 років діяльності вони збагатилися з величезним досвідом боротьби саме за таку владу й такі здобутки, які не співпадають з інтересами народу. Маю надію на молодь, яка не погоджується жити в державі, підконтрольній кланово-олігархічним угрупуванням, які не розуміють, що сила держави в силі народу. Проблема лише в тому, щоб молодь, на відміну від старшого покоління, керувалася не просто емоційними бажаннями, а науково обґрунтованою програмою виведення України на шлях успішного розвитку.



Web Tasarım Ajansı