До 30-ї річниці Чорнобильської катастрофи
Тамара Маркелова

б22Того ранньовесняного досвітку комфортабельний екскурсійний автобус вирушив за маршрутом Київ – Чорнобиль. Легке емоційне хвилювання, внутрішній неспокій та ще якесь не зовсім зрозуміле відчуття ледь тремтіло в грудях.
За вікнами промайнули почорнілі від зимових холодів дерева, звичні узбіччя українських доріг, архітектурні споруди ненав’язливого сучасного сервісу.
За годину – півтори були на пункті пропуску Дитятки, де пройшли паспортний контроль. Потрапили у 30-кілометрову зону. Їдемо у колишній районний центр Чорнобиль. По дорозі – ні машин, ні людей. Покинута земля, яка невідомо коли буде зорана та засіяна, невідомо коли дочекається турботливого господаря, який триматиме її в теплих долонях, мов дорогоцінний скарб, плекаючи надію на щедрий врожай.
Колись по обидва боки сільських доріг стояли привітні чепурні оселі, росли дерева, квіти, на лавах сиділи, спілкуючись з односельцями та спостерігаючи за рухом рейсових автобусів, старші жителі, гралася малеча. Сьогодні ж обдерті покинуті будинки без догляду господарів хворіють, руйнуються, ховаються за хащами диких самонасіяних дерев та кущів, неначе соромлячись своєї занедбаності. Їх майже не видно, хоча листя на деревах ще не з’явилось, та забуяє зелень і прикриє той сором від людських очей. Від побаченого стає не по собі, але наступна картина ще вражаюча.
Проїжджаємо кладовище декількох сіл. Забруднені радіацією будинки бульдозером зносили у попередньо вириті глибокі ями, і на місці захоронення кожного замість хреста ставили вилупкуватий жовто-червоний знак „Обережно: радіація!”. На таких цвинтарях не ростуть навіть чагарники − голо.
Зупинилися біля адміністративного будинку МНС. Нас зустрів привітний співробітник служби та ще 18 різномастих котів, які пестились у перших теплих променях весняного сонця. Чорнобильські вахтовики сумують за рідними домівками, близькими людьми. Турбуючись про братів менших, скрашують своє перебування в зоні відчуження, віддаючи пухнастим улюбленцям тепло, ласку, турботу та шматок чогось смачненького. Тут тісно переплелося вічне і тимчасове, високе та буденне.
Короткий екскурс в історію, інструктаж з техніки безпеки – і ми їдемо на ЧАЕС. Відповідно до маршрутної карти зупиняємося у парку Слави, де обережно оглядаємо музей техніки під відкритим небом, що використовувалася під час ліквідації наслідків аварії, меморіал пожежникам, які загинули у боротьбі з радіаційним вогнем. Цей меморіал встановлено виключно на кошти пожертв громадян. У Чорнобилі є декілька будинків, де мешкають люди, що вирішили доживати свій вік у рідних домівках. У центрі міста розмістилися державні установи, які обслуговують та досліджують зону відчуження: є готель, їдальня, магазини, пошта, гуртожитки тощо.
Чорнобильська земля має давню історію. Пам’ятає вона і польську шляхту, і нашестя татаро-монголів. Тому жили у місті православні християни і католики, згодом оселилася велика єврейська община. Та як символ віри в життя вічне, височіє над Чорнобилем православна Свято-Іллінська церква, яка підтримує в душах своїх нечисленних прихожан життєву рівновагу, вселяє надію, зцілює тіло і дух, зберігає та примножує любов, вчить милосердю.
Сьогодні офіційна назва зони відчуження ДСНК «Чорнобильська пустинь». Звучить романтично та коли зупиняємось, щоб поглянути на кладовище судноплавної техніки, відчуття романтики зникає. Залишені у бухті забруднені радіацією баржі, судна поржавілі від часу, наполовину затоплені лежать хто боком, хто кормою. Навкруги бентежна тиша, від якої дзвенить у вухах і мерехтить в очах. Складається враження, наче ми - герої фантастичного роману, які потрапили в інший вимір, і не вірять очі, і свідомість відмовляється сприймати цю жахливу реальність. Навкруги бентежна тиша, від якої дзвенить у вухах і мерехтить в очах.
Здалеку видно корпуси, труби енергоблоків. Ідеально впорядкована територія, деінде бачимо робітників, що виконують буденну роботу. Сумний жарт почули ми з вуст одного з працівників, який розповів, що між собою ті, хто працюють на станції, а це понад дві тисячі осіб персоналу, називають реактор годувальником, адже щодня електропотяги везуть сюди на роботу жителів Славутича, а ті, що працюють вахтовим методом, їдуть і за 600 кілометрів. Зупинка біля воріт 4-го енергоблоку. Ненадовго виходимо на площу. Дивимося на знайомий із газет і телебачення саркофаг – моторошно. Дехто взагалі залишився в автобусі. Всі ми деякою мірою хворіємо на радіофобію, але ж людина поступово звикає до всього. Фотографуємося на фоні реактора біля пам’ятника Прометею, пошкодувала, що не взяла з собою квіти, не знала… Наступного разу – так, я обов’язково хочу приїхати сюди ще не раз.
Екскурсійний маршрут далі проходить через міст над залізницею, у дні ліквідації наслідків аварії його називали «мостом смерті». Саме тут був дуже високий рівень радіації, і ті військові, хто ніс вахту з боку станції, не мали шансів вижити.
Взагалі радіоактивне забруднення в зоні неоднорідне: є ділянки в межах допустимих норм, а є й такі, де рівень вищий у тисячі разів. Якраз такою є ділянка «рудого» лісу. Автобус набирає швидкості, а ми з вікон спостерігаємо залишки чорних дерев.
Прип’ять. Колись молоде, на момент аварії йому всього 16 років, красиве, заможне воно було містом радості і добробуту, а після аварії стало містом-примарою, перетворилося у місце суму та печалі. У Прип’яті я бувала часто, там працювала й проживала із сім’єю у новій трикімнатній квартирі моя рідна тітка.
Те, що довелося побачити, пронизало серце страшним болем. Понівечене, мертве місто. Його неживе тіло, як німий докір людям за ґвалт і наругу над ним, дивилося на світ відкритими вікнами, вибитими шибками, розчиненими дверима під’їздів. Ідемо смертельно тихою вулицею, дикі дерева та чагарники підступають аж до асфальту. Моторошно. Наважуємося зайти у під’їзд, біля якого лежить купа зрізаних чавунних радіаторів опалення. Зруйновані часом та тяжкими предметами сходи, стіни, зірвані покручені поштові скриньки, квартири без дверей, сантехніки, меблів. Пустка – є таке давнє українське слово, зміст якого я ніяк не могла повністю збагнути – тепер збагнула.
Там, де зійшов сніг і сонце прогріло землю, яскравим свіжо-зеленим килимом розкинувся мох. Красиво, але дуже небезпечно. Мох має властивість вбирати та утримувати значні дози радіації. Перебуваючи у зоні, потрібно постійно пам’ятати про небезпеку.
У кожної людини свій погляд на подію, сутність трагедії, її першопричини, своя думка з приводу того, чи варто сьогодні відвідувати Чорнобиль не тільки фахівцям, а й просто зацікавленим особам. Однозначності у цьому питанні немає. Як на мене, то чим більше людей побачить наслідки катастрофи власними очима, тим більше отримає попередження про те, що необхідно цінувати життя, шанобливо ставитися до загальнолюдських суспільних надбань, берегти те, що так щедро нам дарує природа. І ще подумати над тим, а чи може взагалі атом бути мирним.
Чорнобиль, 30 років болю…

Изображение 030 Изображение 046

Изображение 118 Изображение 126

Изображение 140 Изображение 169

Изображение 161 Изображение 194

Изображение 170 Изображение 175

 

 



Web Tasarım Ajansı