image001

8 березня — день вшанування Київського князя-язичника Святослава Хороброго.
Досі дослідники християнізації Русі зовсім не приділяють уваги вивченню антихристиянської позиції язичницького князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням його займатися державними справами тощо, і зовсім не звертають уваги на феноменальний зміст його релігійності. Так, американський дослідник християнізації слов’ян А. П. Власто подав надто поверховий погляд на його постать і взагалі не показав повної картини тих етнічних суперечностей, що склалися в уже тоді поліетнічному Києві.
Його знання про Святослава обмежуються лише тим, що князь-язичник згадується як лідер «військової касти, яку він очолював», однак автор не аналізує ні згаданої ним так званої «язичницької реакції», ні причин релігійної боротьби [95. 298–299]. Тим не менше, війна Великого князя Святослава з Візантією на теренах Болгарії була відчайдушною спробою створити заслін християнській експансії не тільки на Русь, але й у Слов’янщину загалом. Саме в цьому сенсі постать князя Святослава є знаковою і потребує окремого наукового висвітлення.
Відомо, що варязька частина княжої дружини була частково охрищена. Це були лише найманці. Для чого їх наймали? Не вистачало руських воїнів? Чи можливо в цьому були свої політичні міркування, які значною мірою криються в етнічному походженні самих правителів. Досі невідомим залишається походження княгині Ольги, дивує поліетнічність Володимирового «гарему» і, відповідно, його нащадків. Напрошується запитання, чому стали можливими такі інтернаціональні уподобання князя Володимира, хто і навіщо їх виховав у нього? Чому саме він зміг виносити й втілити ідею «поголовної» християнізації (абсолютно чужу етнічному мисленню) і присилувати до неї народ на ціле тисячоліття? Без з’ясування цих складних питань не можна зрозуміти справжніх причин історичних явищ, а отже, й розв’язати сучасні, не менш складні, етнічні, культурні й суспільні проблеми.
У 2005 р. минуло 1040 років перемоги Русі над Хозарським каганатом. Сьогодні після тисячі років хрищення Русі, навіть незважаючи на 70-річний комуністичний атеїзм, вже стало звично спостерігати, як відомі політики, від нардепів аж до президентів, моляться в церквах, ставлять свічки, стоять на колінах, цілують руки церковним ієрархам і т. д. У католицькій церкві навіть існує обряд, коли папа римський для спокутування гріхів миє ноги своїм кардиналам та іншим підлеглим особам. Заклики до любові і всепрощення стали невід’ємною частиною усіх їхніх проповідей як найвищий прояв християнських чеснот.
Не так було за часів Великого князя київського Святослава Хороброго. Подібне приниження вкриває людину ганьбою на все життя. Правитель держави ніколи не цілував руку священику, не повзав на колінах перед образами на очах у всього народу.
Таки Святослав чимось суттєво відрізнявся від своїх нащадків. Зрозуміло — язичник. Але нині — яке блюзнірство! — вже й християнська церква перебирає монополію на постать славетного князя, влаштовуючи молебни, освячення пам’ятників, проведення конференцій. Мушу довести до відома церковних і політичних діячів історичну неправомірність і релігійну неетичність освячення пам’ятника Святослава християнськими священиками. Тут не йдеться про те, щоб не згадувати чи не славити його заслуги взагалі — це можуть здійснювати цивільні установи чи будь-які інші вдячні нащадки. Але якщо існує якась, умовно кажучи, міжрелігійна етика, то кожна людина має після смерті поминатися (ритуально!) саме сповідниками та ієрархами тієї релігії, в якій вона перебувала за життя. Всяке здійснення обрядів (будь то на могилах, чи біля пам’ятників, чи ще деінде) іншою конфесією належить сприймати як наругу над пам’яттю покійного героя.
В історії відомі подібні прецеденти. Так, католичка Анна-Алоїза Острозька в 1636 р. перехристила за католицьким обрядом свого покійного батька князя Олександра Острозького, що за життя був православним. Обряд здійснили, розкривши гробницю. Під час перехрищення було навіть змінено ім’я покійного: «Єзуїти крестили в свою віру кості і водою покропили і ім’я перемінили Станіславом». Сьогодні такі дії були б співвіднесені з поняттям «релігійний фанатизм» (від лат. fanaticus — шалений, відчайдушний) — доведена до крайньої міри відданість релігійним ідеям, прагнення неухильно дотримуватися їх у практичному житті, нетерпимість до інших вірувань та іновірців». Крайнощі релігійного фанатизму проявляються в настирливому нав’язуванні своєї віри іншим, релігійному бузувірстві (термін, див. там же), знищенні релігійних реліквій, храмів іншої віри та ін.
Нестримне зрощення держави з церквою, що суперечить нині чинній Конституції України (стаття 35), спонукає досить спритних науковців створювати і свої кон’юнктурні гіпотези про якесь (нібито ще невідоме історичній науці) «хрищення князя Святослава». Така версія виглядає нелогічно і неприродно: якби такий факт був, то він аж ніяк би не пройшов повз увагу християнського літописця.
Але тут, навпаки, літописець акцентує увагу на тому, що князь відмовлявся христитися, незважаючи на настирливі умовляння матері княгині Ольги: «Живяше Ольга сосыномсвоим Святославом, и учашетего мати креститися, и не брежаше того, ни в ушивнимаше; ноащектохотяше волею креститися, не браняху, норугахуся тому. Неверным бо веракрестьянская — уродьствоесть» — повідомляє «Повість врем’яних літ». Для монаха Нестора наш князь був «невірним», тобто «не віруючим в Ісуса Христоса». Чи означало це, що він був безбожником (атеїстом)? Ні в якому разі! Він сповідував віру в Перуна і Велеса, тобто був язичником.
Це твердження нам необхідне для розуміння саме релігійних аспектів боротьби князя Святослава з Візантією, зокрема його болгарських походів. Релігійні переконання Святослава цілком узгоджені з його мужнім образом князя-воїна, якого Михайло Грушевський назвав «запорожцем на престолі». Він був справжнім руським лицарем, відданим слов’янській землі та її рідним традиціям.
Прижиттєвого портрета Святослава не збереглося. Ми маємо тільки докладний словесний опис зовнішності князя, зроблений візантійським дияконом Левом. Саме, користуючись цим документом, художники досить точно зображують його мужнє слов’янське обличчя з проникливими блакитними очима, довгими вусами і світлою запорізькою чуприною, сережкою у вусі (що в ті часи було символом його високого роду і приналежності до військового стану), у білосніжній сорочці, накритій княжим плащем-корзном і, звичайно ж, з мечем і щитом у руках.
Звідки ж у Святослава така глибока повага до Віри Предків, яку за поняттями військової честі не можна зрадити? Адже мати не раз поверталася до питання про зміну релігії, про що літописець розказує так: «Ольга часто глаголаше: «аз, сыну, Бога познах и радуюся; аще и тыпознаеши Бога, то радоватисяначнеши». Он же не внимаше того, глаголя: «како аз хощуинъ закон один приняти, а дружина моя сему сміятися начнуть»… Он же не послуша матери и творяшеноровыпоганьскыя…Се же тому гнівашеся на матерь». Про його клятви Рідним Богам неодноразово читаємо в літописах: «так маємо клятву від Бога, в якого віруємо, в Перуна і у Волоса».
Хто ж виховав княжича в традиціях рідної язичницької релігії? Ми маємо лише дані про те, що його вихователем був якийсь Асмуд (варяг?), а воєводою — Свенельд. Хоча в письмових джерелах майже нічого не мовиться про його дитинство, окрім згадки першого метання списа на війні проти древлян. Ми можемо гіпотетично припустити, що при княжих дітях, звичайно, були спеціальні наставники, вчителі різних галузей знань і навичок, у тому числі й священнослужителі. Чи значить це, що духовним вихованням юного Святослава займалися волхви? Очевидно, що так. Цей звичай, сформований багатовіковими традиціями, не могла порушувати навіть княжа сім’я. Тим більше, що й Ольга до 955 року була язичницею. Охристилася вона тоді, коли Святослав був дорослим і на його ідеологічні та духовні погляди вона вже вплинути не могла.
У 955 р., повертаючись додому з Константинополя, вона з острахом говорила: «Мої люди погане, і син мій, — уберіг би мене Бог від усякого зла». Непевна згадка наших літописів про те, що Ольга тримала свого «пресвітера потаємно», підтверджує думку літописця про те, що Святослав гнівався на матір за зраду Рідної віри. Окрім наукових відомостей, існує ряд літературно-художніх творів, де описане дитинство і юність Святослава і де з більшою чи меншою ймовірністю проступає цілком логічна версія саме волхвівського виховання спадкоємця Київського престолу.
Саме жрецька еліта вивчала й зберігала культурно-історичну спадщину і була зобов’язана розвивати ідеологію свого роду і його майбутню стратегію. Правитель країни, звичайно, поєднував у собі функції верховного жерця і головнокомандувача війська. Святослав знав, що народ повинен слідувати Шляхом, заповіданим Предками, бо будь-яке відхилення від цього Шляху смерті подібне. Ці знання (тотожні священному віданню) лежать виключно в релігійній парадигмі етнічної віри (в даному випадку слов’янського язичництва) і ніякими раціональними способами не можуть бути доведеними, оскільки вони становлять своєрідний духовно-культурний феномен.
Вітчизняні описи його воєн і їх причин, на відміну від візантійських хронографів, украй лаконічні й фрагментарні. Чому ж наші літописці були такі скупі, що не залишили докладних повідомлень про життя і подвиги прославленого князя? Говорячи про Повість врем’яних літ, не можемо не згадати висновок Івана Франка щодо літописця, якому приписали авторство цього історичного твору: «Печерський монах Нестор, від якого нам лишилися два агіографічні твори «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія», не має нічого спільного з авторством Київського літопису і належить лише до ряду агіографів, а не істориків». Агіографи — то лише вид церковної літератури, до якого належать житія всіляких «святих» та отців церкви. Такі агіографи при численних переписуваннях літописних зведень додавалися до загального полотна історичних оповідей, а деякі з видатних постатей просто вилучалися переписувачами. Отже, відповідь достатньо проста: християнські ченці не хотіли зберігати відомостей про героїчного князя-язичника, бо вони не вписувалися в їхні моралізаторські роздуми про «велич віри християнської». Однак славетність цієї постаті не змогли затьмарити навіть критичні опуси літописців. А скільки язичницьких літописів, що оспівували подвиги прадідів, було спалено за вказівкою тієї ж християнської церкви!
Візантійські джерела, що доповнюють наші знання про Святослава Хороброго, містять дані, які, з точки зору християн, «компрометують» руського князя. Наприклад, оволодівши візантійськими містами, Святослав жорстоко знищує «розсадники чужовір’я» — християнські церкви. Диякон Лев писав про це відверто: язичницьке військо Святослава (в оригіналі «скіфи Святослава») наводило жах на Візантійську, вже повністю християнську, імперію. Після розправи Святослава з жителями Філіпополя, де він посадив на палі понад 20 тисяч полонених християн, греки і болгари добровільно здавали свої християнізовані міста переможцям-язичникам.
Детально описане також поховання полеглих слов’янських воїнів за звичаєм Рідної віри: вночі руси зібрали тіла загиблих, розпалили безліч багать і віддали їх вогню (не закопали в землю, як би це зробили християни!). При цьому зробили жертвопринесення: вбили полонених чоловіків, жінок, немовлят і пустили їх на води Дунаю. Також приносили в жертву Богині Смерті чорних півнів. Візантійський літописець пояснює це так: «Скіфи шанують таїнства еллінів, приносять за язичницьким обрядом жертви і здійснюють возливання по померлих, навчившись цьому чи то у своїх філософів Анахарсиса і Замолксиса, чи то у соратників Ахілла». Що стосується терміну «таїнства еллінів», то він означав усі, власне, язичницькі обряди, а не тільки грецькі. За відомостями стародавніх істориків, Ахілл був вихідцем з узбережжя Меотиди (Азовського моря). Справді, релігійні традиції дружини Святослава зберігалися від найдавніших предків саме як священні ритуали касти воїнів. Пізніше відомий Храм Ахілла (нині о. Зміїний у Чорному морі) був присвячений поминанню полеглих і вважався місцем перебування душ героїв.
Тут доречно буде також нагадати, що після жорстокої і нерівної битви, яка відбулася напередодні християнської паски 971 р. і закінчилася значними втратами дружини (за словами літопису, «все войско погуби»), Святослав узрів причину поразки: етнічно і релігійно змішане військо русів і варягів, язичників і християн, що не мало єдиної душі, божественної аури і харизми, втратило містичну підтримку рідного Бога Перуна. Відомі його сповнені смутку слова, сказані на військовій раді: «Загинула слава, яка йшла слідом за військом росів, що легко перемагали цілі країни, якщо ми тепер ганебно відступимо перед ромеями…». За відомостями Василя Татіщева, Святослав наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким Богам, але ті не підкорилися. Великий князь «толикорассвирепе, яко и єдиного брата своего Гліба не пощаде, …наипаче на пресвитерияряся… посла(л) до Києва, повелі храми християн розорити і сожещи. І сам скоро поиде, хотя вся христианиізгубити».
Розкопки П. Толочка, В. Харламова і Я. Боровського 1975 року в Києві під підлогою будинку № 3 по вулиці Володимирській (т. з. будинок Трубецьких) дозволяють припустити, що Володимирове капище 980 р. було побудоване на руїнах християнської церкви: «чимало тут валунів, квадрів червоного кварциту, шиферних плит (з обробленими гранями), уламків голосників та штукатурки з фресковим розписом». Можливо, це була церква, збудована княгинею Ольгою і зруйнована Святославом. Тоді свідчення В. Татіщева, в розпорядженні якого були невідомі нам списки давніх літописів, може виявитися правдивим.
Як правило, у всіх язичницьких народів війнам передували моління в храмах Перуна, Зевса, Марса, Ареса та інших Богів війни. Похід Візантії проти Русі починався великими урочистими молебнями в християнських церквах, де сам імператор і його військо молилися про перемогу. Поблизу військових таборів також встановлювалися намети з культовими атрибутами для молінь воїнів. У слов’ян-язичників (ще від скіфських часів) існувало поклоніння священному мечу — символу Перуна-громовержця, Бога Прі й Перемоги. Можна припустити, що й останньому бою Святослава з ромеями в Доростолі передувало славлення Перуна, тим більше, що відбувся він під час язичницького свята слов’янського Бога Війни (за реконструкцією рідновірського календаря, свято випадає на останньому тижні липня, у християнстві замінене «святим» Іллею-громовержцем). Почавшись переможно для русів, битва була програна не тільки внаслідок малочисельності війська, але й через погодні умови. Під час бою здійнялася буря з громом і блискавками, що заважала супротивникам бачити один одного. У пітьмі візантійці нібито угледіли над своїм військом лицаря на білому коні, що допомагав разити супротивника (тобто росів-скіфів). Проте релігійна міфологема божественного вершника, що веде військо, має язичницьке походження у всіх індоєвропейських народів (пор. божественний кінь Святовида в храмах Аркона, Ретра та ін.). Військова релігійна містика слов’ян була пов’язана з появою воїнства Перунового, очолюваного лицарем на білому коні. Святослав же вважав, що Перун не прийшов на підмогу його війську.
Прадавній, ще скіфський, культ Арея (Ареса) — Бога Війни — занепадав. Поклоніння священному мечу, що колись досягло вершин досконалості у скіфів, тепер не допомагало через релігійну роз’єднаність війська. На літописних мініатюрах, що ілюструють події часів князя Святослава, є зображення військово-культового шатра, як приклад язичницько-християнського двовір’я: над жертовником висить не тільки меч, але і дошка з розп’яттям. У пізніших літописах вже знаходимо зображення військових молінь біля ікони діви Марії, здійснюваних під керівництвом християнських священиків. Тут навіть воїни зображені у вигляді повзаючих на колінах рабів, що для дружини князя Святослава вважалося б найбільшим гріхом і ганьбою. Язичницький кодекс честі вимагав від дружинника (княжого гридня) не тільки дотримання ієрархії, але й збереження військової честі та гідності. Перуна вітали піднятими вгору мечами і закликали його на допомогу стоячи, показуючи готовність до бою, доблесть і воїнський дух.
Культ Перуна у княжому середовищі був настільки розвинутим, що юнаки, яких готували до воїнської звитяги, цілком переймалися містичним трепетом перед цим грізним і справедливим Богом Прі й Перемоги. Відомо, що образ Перуна стояв у самому княжому подвір’ї на Старокиївській горі. Деякі дослідники вважають, що згадана статуя Громовержця стояла на тому місці, де нині позначене капище, розкопане В. Хвойкою (біля Музею Історії України). Повість врем’яних літ подає опис дерев’яної статуї Перуна зі срібною головою та золотими вусами, а Густинський літопис суттєво доповнює цей образ: його ноги були залізні, очі — з коштовних самоцвітів, у руці він тримав кам’яну стрілу, інкрустовану яхонтами. Перед статуєю Бога палав вічний вогонь, який волхви підтримували постійно під загрозою смерті.
Під час війни попереду війська несли бойовий прапор (корогву, станицю) як символ Божества, що веде до бою. Це повинне було встановлювати священний зв’язок з Богами Війни, причому присутність Перуна і Матері Слави (прообраз Покрови) виступала запорукою Перемоги, надихала воїнів, у тому числі й допомагала полеглим героям досягти Лук Сварожих (тобто Раю).
Саме в європейських язичницьких релігіях якнайповніше розроблена етична концепція Смерті і Безсмертя, героїзму, перевтілення і вічного життя. Навіть наш християнізований літописець не міг не захоплюватися силою духу руських воїнів і записав промову Святослава перед нерівним боєм з греками: «Уже нам н?камо ся д?ти, и волею и неволею стати противу: да не посрамимоземлиРуские, ноляжемыкостью ту, и мертвый бо сорома не имаеть; ащелипоб?гнем, то срам нам; и не имамуб?гнути, ностанемкр?пко, аз же пред вами пойду. Аще моя глава ляжеть, тожепомыслите о себ?». И ркошавои: «идеже глава твоя ляжеть, ту и главы наша сложим».
Володимир Шаян відзначав, що на цьому героїчному тлі біблійна концепція «страху божого» й упокорення перед «волею божою» виглядає убого і приземлено, якось матеріалістично, як і «метафізика смерті» в юдаїзмі, повторю вже згадувану цитату: «немає в шеолі (на тому світі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздумів, ні знання, ні мудрості… Краще собаці живому, ніж леву мертвому». Як бачимо, екзегеза безсмертя душі як в юдаїзмі, так і в його галузі — християнстві, явно зганьблена. Замість неї — страх смерті і виживання за будь-яку ціну, навіть ціною ганьби і приниження.
Хіба міг Святослав і його найхоробріші вої прийняти таку релігію? Можна думати, що великий князь Святослав був високоосвіченою людиною свого часу, аристократом по народженню і по духу. Він, безперечно, був поінформований про сутність релігійних доктрин юдаїзму і християнства, усвідомлював їхню генетичну спорідненість, бачив ту духовну загрозу слов’янським народам, що нависла над усією Європою. Подальші христові походи, інквізиція і полювання на відьом, які вирували ще кілька сторіч після Святослава, довели, що він багато-що передбачав точно. Мислителі, починаючи від Ф. Ніцше і до наших сучасників — французьких філософів Алена де Бенуа і Гійома Файя, дійшли висновку, що християнізація Європи була однією з найзгубніших подій у всій історії, «саме катастрофою у власному значенні цього слова».
Археологічні дослідження поховання князя Святослава поблизу острова Хортиця суттєво доповнюють наші знання про релігійну військову традицію. Острів Хортиця (спочатку Хортич) відомий археологам як одне з найдавніших священних місць України. Тут знайдені десятки капищ, які датуються, починаючи від II тис. до н. ч. і пізніше. Слов’янські святилища на о. Хортиця згадувалися Костянтином Багрянородним, вони зазначені також у давньоруських літописах. Можливо, тут князь Святослав і прийняв свій останній бій з печенігами, в якому загинув смертю хоробрих і був похований неподалік, на Вознесенській гірці, відомій також як Кічкаський пагорб (Заводський район сучасного Запоріжжя).
За повідомленнями одного з учасників експедиції, професора Михайла Мюллера, який еміґрував до Канади, а також директора Запорізького краєзнавчого музею Г. Шаповалова, поховання знайдене археологом В. А. Грінченком у 1927 (або 1930) р. при будівництві металургійних заводів-гігантів Запорізького промислового комплексу. Тут знайдений військовий могильник близько 50 курганів. Серед них і вірогідне поховання князя. Воно було обгороджене круглою кам’яною кладкою площею 29 кв. м, де на глибині двох метрів знаходилося поховання-спалення, що складалося з обпалених кісток, залізних стріл і каміння.
Поряд був знайдений т. з. «Кічкаський скарб», проткнутий трьома шаблями. Ці шаблі, на думку М. Міллера, мали на меті завороження могили або ж символізували особливий статус покійного воєначальника, князя. «Скарб», похований поряд із загиблим, свідчить про язичницький ритуал похоронного жертвопринесення цінних речей своєму улюбленому воєначальнику. Тут були не тільки залізні атрибути воїнів (наконечники стріл, вудила, стремена, пряжки від кінського убрання, але й золоті та срібні ювелірні прикраси луків, шабель, піхов, військові емблеми як руського виробництва, так і трофейні візантійські та болгарські). Усі речі мали сліди перебування у вогні, багато з них розплавилися. Як відомо, в язичницькому похоронному обряді кожен, хто прийшов попрощатися з померлим, приносив йому своєрідний останній «подарунок», який кидали у вогонь, де спалювалося і тіло покійного.
Правда, деякі болгарські вчені схильні думати, що це поховання болгарського хана Аспаруха (по знахідці його емблеми — срібного орла). Але М. Міллер вважає, що тут був похований князь Святослав, а орел — трофей-навершя одного з переможених Святославом болгарських легіонів. Переконливим його аргументом стала також знахідка корабельних цвяхів — свідоцтво про поховання князя у лодії, що було слов’янською язичницькою традицією того часу. Про те, що тут відбувалися жорстокі бої русичів, говорять також численні знахідки мечів, кольчуг, наконечники списів і стріл слов’янського типу, безліч людських кісток і черепів, а також кілька затоплених кораблів. Ніс одного з них прикрашала фігура невідомого чудовиська. Вважають, що тут була остання стоянка флоту Святослава.
Пам’ять Святослава Хороброго вшановують і сучасні українці. Одним із перших підняв тему героїчного князя-язичника професор Володимир Шаян, опублікувавши ряд статей в англійській пресі ще в 1972 р., тобто до 1000-річчя загибелі Святослава. У 2001 р. Об’єднання рідновірів України заснувало Орден Святослава Хороброго як нагороду за Відродження Віри Предків в ознаменування 1030-річчя з дня загибелі Великого князя. Незабаром і Нацбанк України випустив пам’ятну срібну монету «Святослав», а Міжрегіональна Академія управління персоналом спорудила перший в історії пам’ятник нашому славетному князю. Тодішній президент Л. Кучма трохи спізнився — вже слідом за цими справді народними ініціативами він видав указ про будівництво пам’ятника Святославу, для виконання чого в Києві був проведений конкурс на кращий проект монумента. Було представлено кілька десятків цікавих скульптурних робіт, проте з якихось незрозумілих міркувань ідея затихла. Тоді деякі автори стали встановлювати свої скульптури за власною ініціативою, як, наприклад, пам’ятник на Пейзажній алеї, недалеко від Національного музею історії України, або спорудження такого пам’ятника в Карпатах за суто народною ініціативою.
Нині на імовірному місці останнього бою і загибелі прославленого князя Святослава стоїть скромний знак-обеліск з поржавілою табличкою: «Пам’ятка історії. Охороняється державою. Імовірне місце загибелі Київського князя Святослава Ігоровича в 972 р.».
Відома також дата трагічної події — 8 березня 972 року [370. 140], що також дає привід для роздумів. Враховуючи кочовий спосіб життя племені пацинаків (печенігів), чиїми руками було здійснено вбивство Святослава Хороброго, їх східне (можливо, пов’язане із залишками Хазарського каганату) походження і дикі звичаї (виготовлення ритуальних чаш із черепів супротивника), а також період юдейського свята помсти (Пурім) можемо припустити і мету розправи.
Отже, підведемо підсумки: з коментаря літописця нам відома (хоча і побічно) думка князя Святослава про християнську віру, його небажання приймати хрищення, а значить — неможливість зрадити рідну етнічну релігію, що розкриває високий етичний аспект особистості Святослава. Розгром Хазарії був початком боротьби з іновірцями, що пригноблювали слов’ян-русів на сході країни (в даному випадку з юдеями), а візантійські війни на Балканах — логічним продовженням цієї боротьби — тепер уже з християнством як відгалуженням юдаїзму, що принесло занепад духовної культури слов’янських народів. Так, Святослав Хоробрий, який вів справжнісіньку Священну війну проти чужовір’я, що насувалося, становив значну загрозу експансивним намірам не тільки Візантії. Це могла бути помста і за розгром Хозарського каганату з його юдейською релігією, і за війни з візантійцями, носіями дочірньої від юдаїзму релігії — християнства.
Вихований у дусі Рідної віри, Святослав ясно усвідомлював загрозу християнського нашестя. Він розглядав його як засіб поневолення духу слов’ян. Оскільки загроза насувалася з Візантії, Святослав Хоробрий намагався побудувати заслін від християнського ярма в Болгарії на Дунаї, об’єднавши слов’янські племена в єдину імперію. Після загибелі Святослава роз’єднані слов’яни не змогли протистояти Священній римській імперії, яка під виглядом пропаганди «християнської благодаті», користуючись підтримкою Римо-католицької церкви, завойовувала все більше слов’янських земель.
Важливі висновки зробив ще А. Чертков: «Війна Святослава проти болгар стала найважливішою подією Х століття. Успіх цієї війни міг істотно змінити на багато століть політичний склад європейських держав, дати рішучі переваги слов’янського елемента над німецьким, а численне слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи».
Великий князь київський Святослав до кінця залишився вірним слов’янському Роду, духовним традиціям рідної країни, а значить — істинним патріотом і державотворцем, який повинен бути прикладом для нинішніх і прийдешніх правителів слов’янських держав. Недарма його світлий образ став символом відданості Рідним Богам.
Оскільки Рідна слов’янська віра нині відроджується в багатьох країнах, Святослав Хоробрий, як останній язичницький князь Русі, рідновірами по праву визнається особистістю, що символізує вірність рідній традиції. Такими ж знаковими постатями визнані князь Ніклот у Польщі, князь Володимир Расате в Болгарії, загиблі від рук христоносців, князь Гедимінас у Литві, рівно як і славетна жінка-філософ Гипатія (Іпатія) — хранителька Александрійськогомусейона в Греції, по-звірячому розтерзана християнськими фанатиками (415 р.). Вони були останніми хранителями рідної віри у своїх країнах, після їх відходу почався занепад язичницьких релігій Предків.

 

Галина ЛОЗКО, доктор філософських наук, професор



Web Tasarım Ajansı