В 1856 році в Київському університеті з’явилися «галушкоїди», або, як вони самі себе називали, пуристи − протестанти проти лінощів та гулянок, які панували в студентському середовищі. «Борці за здоровий спосіб життя», якщо перейти на сучасну мову.
Після перших зборів на приватній квартирі, в якій взяло участь двадцять чоловік, у гурток другого дня вступило ще вісімдесят. На своїх зібраннях молодь читала вірші, музикувала, запрошуючи відомих тоді композиторів, артистів, літераторів та офіцерів, які повернулися з Кримської війни, а також разом одвідувала театральні та оперні вистави. На лекціях сиділи в національному вбранні. Коли ж доходило до частування − сучасною мовою фуршету − то спиртного не визнавали: віддавали перевагу українським галушкам та чаю. У їхній поведінці було багато дитячості, але вилилось це в дуже серйозну акцію.
Починали з вивчення мистецтв, а кінчили політикою: до початку 1857 року в Києві діяло сім нелегальних гуртків, у яких більшість була українцями та поляками. Вони пропагували твори Тараса Шевченка, а також по руках ходив герценівський «Колокол», і за свідченням одного із сучасників «кожний його номер переписувався від руки в тисячах примірників і читався з великим ентузіазмом...». Нові прогресивні ідеї вимагали виходу на народні маси.
14 вересня 1859 року ініціативна група «галушкоїдів» звернулася до попічителя Київського навчального округу М.І. Пирогова з «прошенієм»: «Бажаючи доставити хлопчикам тутешнього ремісничого училища засоби до початкової освіти, ми, ті, що підписалися нижче, просимо ваше превосходительство дозволити нам відкрити в приміщенні Києво-Подільського дворянського училища недільну школу».
Влітку 1859 року в Україну приїхав Тарас Шевченко, і проявив величезний інтерес до недільних шкіл. Адже одним із завдань Кирило-Мефодіївського товариства, до якого великий поет належав, було заснування таких шкіл, де навіть точні науки мали б викладатися українською мовою. Боротьбу за ідеали волі та правди на землі поет пов’язував з поширенням серед народу освіти. Досить пригадати його вірш, щоб це зрозуміти:
І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
На тоді Пантелеймон Куліш вже випустив свою «Граматку» й переслав її до Нижнього Новгорода, де поет, що повертався із заслання, затримався, чекаючи від властей дозволу на проживання в Петербурзі. З цього приводу в щоденнику Тарас Шевченко лишив захоплені рядки: «Як гарно, розумно й шляхетно укладений цей зовсім новий буквар. Дай Боже, аби він прищепився в нашому бідному народові. Це перший промінь світла, що може проникнути в задавлену попами невільницьку голову». А у листі до Куліша Шевченко написав: «Граматка» твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі й розказать. Розкажу колись, як дасть Бог, побачимось, а тепер тільки дякую, іще раз дякую, і більш нічого».
Але навчальна Кулішева книжка мала один недолік: вона була надто розкішно видана, відтак і дорога: заплатити за неї 50 копійок міг не кожен. І Шевченко доходить висновку, що для воскресних шкіл потрібна дешева книжка з великим накладом і береться таку написати, ще й видати власним коштом. Але де взяти гроші? Для цього у вересні 1860 року на виставці в Петербурзькій Академії Шевченко представляє п’ять офортів та автопортрет. На цій картині, яка зберігається в музеї Українського мистецтва, Шевченко зображує себе парубком у вишиванці, свитці й смушевій шапці, щоправда, з дуже сумними очима.
Невідомо чи автопортрет було розіграно в лотерею чи за нього одразу заплатила гроші дружина молодшого брата царя Миколи Першого. Як вона вийшла на нашого генія й оцінила його талант? А у селі Карпівка Полтавської губернії в Олени Павлівни був маєток, який вона вряди-годи одвідувала, тож Україна була їй не чужа. Коли було розіграно в лотерею портрет Жуковського для збирання коштів на викуп з кріпацтва Тараса Шевченка, вона дала більшу частину грошей, та й взагалі все життя матеріально підтримувала нашого генія. Саме в салоні цієї принцеси зародилася ідея реформ щодо звільнення кріпаків з неволі, яку втілив у життя ОлександрII.
Отже, завдяки грошам невістки імператора Олени Павлівни Шевченко написав і видав свій підручник.
Чому буквар називається «Южнорусским»? Найімовірніше − з цензурних міркувань; характерно, що сам Шевченко ніколи не вживав це слово. Як не ховав поет те, що і в цій навчальній книжці він утверджував ідеали свободи, а все одно в Головному управлінні цензури зберігся документ, зміст якого промовляв багато: «Заборона друкувати цю книжку не мала ніяких законних підстав, але сприяння від імені уряду її поширенню в Малоросії як народного підручника навряд чи було б доречним. Видання цієї книжки так само як і інших, подібних їй, що скомпоновані для простолюду Малоросії малоросійською мовою, хоч і друкованих російськими літерами, має за мету знову спонукати до окремішнього життя малоросійську народність, поступове й надійне злиття якої в одне нерозривне ціле з народністю великоруською повинно... бути предметом ненасильницьких, але аж ніяк не менш постійних прагнень уряду».
Попри «езопову мову» неприємності не забарилися; коли Шевченко надіслав через довірених осіб книжку для продажу одвідувачам недільних шкіл Києва, Чернігова, Полтави та інших міст, то йому місцеві владці почали всіляко чинити перепони. Прикладом може бути історія з кількома тисячами примірників, що на них київський митрополит Арсеній не дав згоди поширювати їх по сільських школах. То ж нічого дивуватися, що пізніш Шевченків буквар потрапив до списку заборонених книжок.
Селянський син, який опановував грамоту в дячка, Шевченко мав власні уявлення щодо початкової освіти для дітей та дорослих. Виданий на сірому папері, Шевченків «Буквар», на відміну від Кулішевої «Граматки» непоказний; в м’якій обкладинці, обсягом всього 24 сторінки. Книжка містить абетку друкованих і рукописних літер, тексти для читання по складах, поетові переспіви окремих псалмів Давидових, п’ять щоденних молитов, цифри й таблицю множення до 100. Ще − думи про Олексія Поповича, Марусю Богуславку й тринадцять народних прислів’їв, серед яких є й таке: «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся».
У першій половині січня 1861 року Тарас Шевченко писав до П.Ф.Симиренка:«Составил я и издалбукварь для наших сельськихшкол в количестве 10 000 экземпляров и продаю его в пользутех же сельскихшкол по три копейки за книжечку. Через вашегокиевскогокомиссионера г.Предлаткинапослал на ваше имя одну тысячу букваря.
Когдасоберу за букварь все деньги, то думаю издать в таком же обьеме букваря и личбуили арифметику. А потом космографию и географиюнашегокрая, преимущественно в большемобьеме, но не дороже 5-ти копеек. Потом краткуюисториюнашегосердешнегонарода. И когда все сие сотворю, тогданазовусебя почти счастливым. О многом и многомнужнобыписать вам, но я нездоров и так гнусноослабел, чтоедва пером двигаю».
24 лютого відомий громадський діяч, історик і поет, один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров одвідав хворого, і Шевченко похвалився йому золотим годинником − єдиною коштовною річчю, яку придбав. Тому годиннику судилося відлічувати лиш два дні поетового життя... 26 лютого о 5 годині 30 хвилин на сорок сьомому році Шевченко помер. Наводимо спогади Миколи Семеновича Лєскова, названого найнаціональнішим з російських письменників, про останні відвідини великого українського поета, вперше опубліковані в газеті «Русскаяречь» за 9 березня .
«На столе, перед которым он сидел, лежали две стопки сочиненного им малороссийского букваря, а под рукою у него была другая «малороссиская грамотка», которую он несколько раз открывал, бросал на стол, вновь открывал и вновь бросал. Видно было, что эта книжка очень его беспокоит.
…−Отякби до весни дотянуть!−сказал он после долгого раздумья.−Да на Украйну… Там, можеби, іполегшало, там, може б, ще хоть трошки подихав». Мне становилось невыносимо, я чувствовал как у меня набегали слезы. Он расспрашивал меня о Варшавской железной дороге и Киевском шоссе. «Да!− сказал он, −когда б скорее ходили почтовые экипажи, не доедешь живой на сих проклятых перекладных, а ехать нужно, − умру я тут непременно, если останусь.
Я стал прощаться. «Спасибі, що не забуваєте,− сказал поэт и встал.− Да, прибавил он, подавая мне свой букварик, просмотрите его и скажите, что вы о нем думаете». С этими словами он подал мне книжку, и мы расстались… навсегда в этой жизни». Далі Лєсков милувався тільки благородним Шевченковим чолом в обрамленні лаврового вінка у труні.
Та «малороссискаяграмотка», про яку йдеться в спогадах російського письменника, Кулішева «Граматка», через яку між Шевченком та його гордовитим видавцем спалахнув конфлікт. «Почав «Кобзарем», а кінчив «Букварем» − ці слова, мабуть, завдали великого болю Шевченку.
Отже, Тарас Григорович займався своїм букварем для недільних шкіл до останнього дня життя.
Про дружбу великого поета з дітьми лишилося багато свідчень сучасників. Ласощі, які він їм купував, веселі ігрища, які з ними заводив, забавляли його не менше, аніж юних друзів. «Мене діти люблять, − з теплою втіхою казав він,− а кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік».

Наталя Околітенко, письменниця,
Заслужений журналіст України

 



http://www.xn--seocanavar-6ub.com/

http://www.xn--saekimimerkezi-hjb.web.tr/sac-nakledilmesi-sac-ekimi-hakkinda/

http://www.xn--burunestetii-nyb.web.tr/12-2/

https://twitter.com/estetik_int

https://plus.google.com/+EstetikInternationalcomtr/

https://plus.google.com/+BahadırBaykalDr/

Burun Estetigi Ameliyati istanbul Turkey - http://www.xn--burunestetiirevizyonu-j4c.web.tr/

Kurumsalseo.web.tr